Довідавшись про мету нашого приїзду, голова Котовської райради Олег Михайлович Бордюжа сказав, посміхаючись:

– Поїдете, на місці все побачите, а гідом візьміть тамтешнього сільського голову Раїсу Іллівну Тінкован. Вона все знає і все розповість...

До підземного монастиря ми їхали польовою дорогою, що поросла літнім різнотрав'ям. У балці я побачила невелику сіру церковку. Поруч із нею ми побачили вхід до монастиря, у якого своя, можна сказати, незвичайна історія.

Уродженець молдавського села Косоуци Інокентій (насправді Іван Левізор) кар'єру духовного лідера почав у Балті, де був ченцем у місцевому монастирі. Зненацька він оголосив себе сповненим Святим Духом і став виступати із проповідями про близький кінець світу. І з закликом гідно зустріти його, а саме – відректися від світу: продати майно, покинути родину. До нього потяглися віруючі. Церковна влада не змогла із цим змиритися. Інокентія назвали єретиком, звинувативши попутно у спокушанні своїх «духовних» дочок, і заслали до Муромського монастиря. Тим часом, організована ним секта далі існувала і навіть почала спорудження грандіозного підземного схрону біля села Липецького. У 1906 році троє братів, Софроній, Гарасим і Микита Мардар, пожертвували свої п'ятдесят десятин землі для спорудження монастиря. Були побудовані надземні споруди і підземні 90 келій, де одночасно могло розміститися понад 5 тис. чоловік. Назву підземеллю було дано «Райський сад». На твердині посадили сад, оточений госпбудівлями, каплицями, цвинтарем. Інокентій, який сидів у неволі, задумав повернутися. За його командою підняли народ. Морозної зими тисячі віруючих пішки засніженими дорогами вирушили визволяти проводиря. Дісталося усього 800 душ. Вони узяли в облогу обитель і зажадали від настоятеля видати їм Інокентія. Назад «пророка» несли на руках, на килимі. Але далеко піти не змогли. Інокентій був заарештований і перепроваджений на Соловки. Повернувся у 1917 році. Через півроку, за однією з версій, Інокентій загинув у п'яній бійці, за другою – був отруєний. Втративши проводиря, сектанти все-таки залишилися у «новому раю», де помирали від тифу і туберкульозу, викликаних вогкістю і антисанітарією. Крім того, вони чинили оргії і ховали дезертирів з усіх армій-учасниць громадянської війни. За Радянської влади сад вирубали, а входи до монастиря завалили землею.

Сьогодні поруч із підземним монастирем живе керівник громади Серафима, кермо влади якій дісталося у 2007 році після смерті людини, яка відродила секту отця Нектарія. Вона усім заявляє, що розкопки підземелля триватимуть усупереч всьому і всім. І коли підземелля цілком вдасться відновити, інокентіївці мають намір спуститися і чекати на Апокаліпсис.

Відповідальність за монастир покладена на владу Котовського району. Райдержадміністрації доручено контролювати ситуацію, не видавати дозволів на розкопки. Ніхто їх і не думає видавати. Технічний стан об'єкта викликає серйозні побоювання. Катакомби можуть завалитися будь-якої миті. З власної ініціативи котовці пару років тому зверталися до наукового інституту Києва про визнання об'єкта пам'яткою історії, але там їм відповіли, що тільки виїзд фахівця, який визначить, є цей об'єкт пам'яткою чи ні, буде коштувати 10 тис. грн. Грошей на це у району немає. Тому питання відкладено до кращих часів. Але коли вони настануть? І чи не станеться непоправне? Адже ніхто не знає, що таять у собі чорні входи споруди і підземні келії. Заборонити несанкціоновані розкопки теж не може ніхто. Земля над підземним монастирем розпайована. Відомо, що її власники мають право робити на ній, що хочуть. Хоча туди навідується районна міліція, часто буває там сільський голова і районне керівництво, щоб пояснити людям про можливість обвалу, появу усіляких інфекцій і досі невідомих хвороб. Але прихильників Інокентія, переважно з Росії, Молдови, Румунії, і просто зацікавлених шукачів пригод це не зупиняє.

Восьмидесятирічна «провісниця Серафима» пророкує усім, хто сюди прибуває, якнайшвидший Апокаліпсис. Як говорить вона, зберуться усі народи тут, в «Новому раю», «Новому Єрусалимі» і приймуть нове Хрещення. І буде їм даровано третій, новітній, Заповіт.

У Котовську про Інокентія та інокентіївців знають лише із роману Леся Гоміна «Голгофа» (він брав участь у ліквідації секти). І відгукуються про нього як про шахрая, через якого загинуло багато народу. Доки тут чекають на Апокаліпсис, може трапитися те, що вже зупинити буде дуже важко. І контроль над підземним монастирем, напевно, повинен лягти не тільки на плечі сільради або району, а й на державу.