Страшна темна злива нарешті зрушила з місця і посунула кудись далі. Над Визиркою пробилося сонце. Спочатку розвеселило крапельки на листі, а потім і саме розсміялося над коровами, які, налякані громами та блискавками, втратили контроль пастуха і помчали з пасовища по домівках. Сільські вулиці розкисли так, що вони часом застрягали у багнюці по саме вим’я. А під огорожею плакав хлопчик. Бабуся послала його до сільмагу по хліб. Та на зворотному шляху він поковзнувся – і запашна підрум’янена хлібина опинилася у здоровенній калюжі…

Того серпневого дня 1990 року біля сільської школи стояв приїжджий молодий чоловік і з жалем поглядав то на свої нові черевики, то на непролазну дорогу, яку і в чоботях не здолати: встромиш ногу у багнюку – витягнеш без взуття. А до автотраси – кілька кілометрів. На щастя, на очі потрапив колгоспний «уазик. Приїжджий зупинив водія, попросився:

– Я новий вчитель, знайомився зі школою. Підвезіть до траси, будь ласка.

Школа Іванові сподобалася. А от непролазна багнюка уродженця з Рівенщини дуже вразила. Та вибирати вже особливо не доводилося. Незабаром новий навчальний рік, а переселятися молодій сім’ї, потерпілій від наслідків Чорнобильської катастрофи, треба було негайно. Чотири роки провчителював Іван Ососкало у Визирці. Щоразу не міг без болю дивитися, як його донькам – Вірі та Інні, – так само, як і іншим дітям, доводилося місити ту грязюку по дорозі до школи. А що вже казати про стареньких, яким до крамниці, пошти, ФАПу треба! Рейсові автобуси до села не заходили – хто ж ризикне такий погибельний маршрут відкрити. Гірко і прикро за селян ставало навіть тоді, коли в сезон дощів когось до цвинтаря доводиться проводжати: вони ж навіть в останню путь по-людськи піти не можуть…

Про це думав завжди, говорив людям, пропонував щось робити. 1994 року молодого тямущого вчителя однодумці та друзі висунули на посаду голови сільської громади. Переміг. З перших же днів став уважно вивчати можливості та резерви сільського бюджету. Зрозумів, що потрібно всіляко сприяти розвитку підприємництва. Особливо це стало актуальним, коли остаточно розвалився колгосп. Нарешті, після реєстрації на території сільради ТОВ «Трансінвестсервіс», бюджет сільради перестав бути дотаційним. Для спорудження доріг з’явилися власні можливості. Підприємство має великий автопарк, а це – відчутні дорожньо-транспортні збори, що надходять до місцевого бюджету. Та й односільчани, що отримали роботу в цьому та інших новостворених підприємствах, стали купувати машини. З транспортного збору щороку сільрада має близько 200 тисяч гривень. Ще 100 тисяч на будівництво доріг стали виділяти з інших доходів (земельна плата, оренда, податок з прибутку тощо). Тож зареєстрували ще й будівельну компанію «Дорсервіс», яка стала будувати та ремонтувати сільські дороги. Таким чином, за керівництва Івана Ососкала у Визирці дано лад вулицям Новозаградіївській, Молодіжній, Чапаєва. Тепер до кожного із соціальних об’єктів села – асфальт. Та й до двох сільських кладовищ уже є дороги з твердим покриттям.

Але одних доріг для цього, звичайно, мало. Збудували дитсадок н