Московський, Київський, Мінський, і таке інше, і таке інше... Прагнучи до зміцнення церковної єдності, Патріарх Кіріл провокує ріст автокефальних настроїв.

«Новоросія», «наша єдина Батьківщина», «єдиний народ», «Свята Русь», «Російський світ»... Без цього набору геополітичних штампів тепер не обходиться жодний виступ церковних ієрархів, що вітають чергове дев'ятиденне турне Україною Патріарха Кіріла. Незважаючи на офіційні запевнення про «суто пастирський» характер візиту, його яскраво виражене політичне забарвлення нікого не бентежить — ні нову промос-ковську владу в Києві, ні, зрозуміло, клір і паству УПЦ МП. В Україні тепер дують зовсім інші політичні вітри, ніж рік тому. І те, що при Ющенкові здавалося зухвалим політичним викликом, тепер перетворилося на черговий ритуал.

Однодумні або, принаймні, взаємно лояльні церковні і політичні діячі переконують один одного в тому, з чим вони давно згодні: «Росія, Україна, Білорусь — єдина Свята Русь». Навряд чи Одеса, Дніпропетровськ або Донецьк є осередками української державної ідеї, хранителями української ідентичності. Значна частина російськомовного населення цих міст нічого не має проти «воз'єднання» з Росією, міркуючи в рамках старої радянської парадигми: «Навіщо нам свобода, була би ковбаса». Російський рівень життя, з погляду російськомовного українця, чиє світосприйняття формується російською державною телепропагандою, значно вищий за український, у країні «наведено порядок», довкруж золотою рікою розливаються нафтодолари. Людей з таким світоглядом Патріарх Кіріл може зайве не агітувати.

Джерелом та хранителем українських державної ідеї і національної ідентичності є захід — Галичина і Волинь, почасти Центр —з його віковічними

традиціями національно-демократичної інтелігенції. Але їхати в західноукраїнський регіон, що є невід'ємною частиною його «канонічної території», Патріарх Кіріл не поспішає (Почаївська лавра, з відомих причин, не береться до уваги). А саме там знаходиться основна частина потенційної патріаршої аудиторії, що має серйозні підстави сумніватися у тому, що доктрина «Російського світу» є правильною і рятівною. Чи не для цієї аудиторії, до речі, офіційний сайт РПЦ МП відкрив український розділ — єдину постійно діючу версію цього сайта іноземною мовою?

При всій своїй дипломатичності Патріарх Кіріл часом занадто різко береться за «вирішення питань». Справді, тренд на підпорядкування української еліти Москві очевидний, але процес розвивається не настільки однозначно. Наприклад, президент Янукович не збирається визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії, хоча Москва в обмін на це визнання обіцяє йому чимало пільг і. преференцій. Беручи ініціативу у свої руки, Патріарх Кіріл проголошує Київ «синодальною столицею Московського патріархату», а Одесу — однією зі своїх резиденцій. Парадокс полягає в тому, що все це відбувається на території найбільш незалежної частини Московського патріархату, що самостійно створює єпархії, формує єпископат, обирає предстоятеля. Експерти неодноразово і справедливо вказували, що ступінь реальної незалежності УПЦ МП перевершує аналогічний показник не те що в автономних, а навіть в автокефальних церквах «світового православ'я» (наприклад, в Елладській). Патріарх Кіріл начебто цього не помічає.

А тим часом українське церковне питання — дуже делікатне, набагато делікатніше, ніж питання про стосунки Януковича з Путіним. Київська митрополія історично і культурно є «материнською» для Московської патріархії, а її автономний статус у рамках Константинопольского патріархату був знищений Москвою у 1686 році за дуже сумнівних обставин. Рух церковної «самостійності» в Україні має глибокі форми, він був помітний вже у XIX ст., а на початку XX ст. досяг апофеозу. Нарешті, геополітичні зміни кінця XX ст. носять незворотний характер, як би сильно не ностальгував хтось у Москві або Києві за «щасливим» радянським або імперським минулим. В історії людства не було ще жодної імперії, яка не зазнала б демонтажу. Та й досвід останніх 20 років церковної незалежності УПЦ МП занадто яскравий і має масу переваг порівняно з досвідом московської «симфонії», щоб хтось захотів від нього так просто відмовитися, налякавшись грізного баса Патріарха Кіріла.

Лапідарні дії предстоятеля РПЦ МП на «українському напрямку» спроможні, на наше переконання, посилити автокефальні настрої в УПЦ .МП. Очевидно, Патріарх Кіріл виходить з деяких глибоко укорінених у московському менталітеті імперських стереотипів щодо України. Це призводить до помилкового заниження дипломатичних спроможностей та інтелектуального ресурсу українських партнерів. Насправді ж, у Києві прекрасно розуміють, що УПЦ МП — могутній «символічний капітал» України, тому що 17000 українських православних приходів (усіх юрисдикцій, разом узятих, з них майже 12000 УПЦ МП) — величина, спроможна схилити в будь-який бік співвідношення сил на чаші терезів православної ойкумени. І чергова зміна зовнішньої політичної кон'юнктури аж ніяк не веде механічно до скасування де-факто автокефалії УПЦ

МП. Ризикнемо навіть припустити, що канонічний статус Української церкви є феноменом більш стабільним і стійким, ніж державний статус України.

Загалом, перебіг візиту Кіріла в Украйну дає підстави говорити про те, що він є менш успішним, ніж торік. Перший візит подібного роду завжди сприймається як «прорив», особливо якщо він проходить у складних політичних умовах. Другий же візит сприймається як «дежавю», тим більше що його основний пафос уже не здається оригінальним у нових політичних умовах, де він збігається з мейнстримом. Частота і тривалість візитів Патріарха РПЦ МП в Україну позбавляють їх відтінку екск-люзивності, якщо завгодно — сенсаційності, поступово зводячи їх до рівня протокольного ритуалу. Це добре помітно з реакції преси і політичного класу України на нинішній візит — вона помітно млявіша, ніж торік. Журналісти, звичайно, констатують переважно політичний характер візиту, але от уже з визначенням «таємниці місії», яку поклав Кремль на Кіріла, губляться. Адже Кремль тепер щиро реалізує в Україні всі свої найзаповітніші, «таємні» мрії.

Очевидно, Патріарх Кіріл думає, що менш активна його присутність в Україні підсилить автокефальні настрої. Нам же видається, що все виглядає з точністю до навпаки, Одна справа — мати Патріарха як прапор, далекий і недосяжний символ «канонічності» та «церковної єдності». Зовсім інша справа — постійно зіштовхуватися з його адміністративним втручанням, розсьорбувати скандали, що спалахують у надмірно незалежній української пресі то з приводу дорогого годинника, то лімузинів, то неадекватних заходів безпеки, що супроводжують кожен порух Патріарха, то невдалих політичних декларацій. Все це неминуче веде до девальвації світлого символу «церковної єдності», до підриву самої ідеї цієї єдності. Та й постійного втручання у свою єпархію не любить жодний архієрей.