Якщо подивитися на карту Великомихайлівського району, то найперше впадає в око територія Новоолександрівської сільської ради. Маленький острівець ніби виходить за межі району, майже з усіх боків оточений червоною позначкою Державного кордону. Далі – Придністровська Молдавська Республіка.

– Як живеться людям на краєчку географії нашої Батьківщини? – запитую у голови районної ради Раїси Савеліївни Коваленко.

– Не думайте, що жителі кінцевої точки нашого району, області і країни забуті Богом та людьми, – говорить моя співрозмовниця. – У них такий сільський голова, про якого багато громад можуть тільки помріяти. Скажу коротко: Людмила Анатоліївна Чебан прийняла сільраду в жалюгідному стані. Було море боргів, неплатежів щодо оренди й податків. Не виконувалися плани дохідної частини бюджету, працівники органу місцевого самоврядування сиділи практично без заробітної плати. Зараз організували роботу так, що всі об’єкти соціальної сфери після ремонту мають належний вигляд, декількома вулицями проклали новий водопровід, забезпечили школу центральним водопостачанням. Це одна з найкращих сільських рад району за усіма показниками. Нещодавно комісія щодо земельних питань виїжджала до Новоолександрівки і була вражена порядком в документах щодо її використання. Тут не стоїть пусткою жоден гектар. А всі односельці дуже поважають Людмилу Анатоліївну!

Слід сказати, що саме жителі громади запропонували молодій, завзятій жінці балотуватися на посаду сільського голови. Знали, що корінна односельчанка виправдає їх довіру сповна, тому й віддали Людмилі Анатоліївні 146 голосів із можливих 170.

На перших порах я навіть не розуміла різниці між рішенням і розпорядженням сільської ради. Для мене це була вища математика, – говорить Людмила Анатоліївна. – Та одразу відчула велику підтримку з боку колишнього голови районної ради Михайла Сергійовича Вишнякова. Саме в райраді давали необхідні знання, допомагали у проблемних питаннях. Довелося вивчати багато законів. Газети, журнали, спеціальна література – всюди шукала корисну інформацію. А через півтора місяці виникла складна непередбачувана ситуація, коли декілька колишніх працівників сільради заявили до суду про відшкодування невиплачених під час їх роботи сум. Цифри були солідними – один позов на 59 тисяч гривень, другий – на 29. Та обидва суди сільська рада виграла без адвокатів. Знаєте, я із вдячністю згадую ті епізоди, бо з перших днів це була справжня школа на витривалість.

– Людмило Анатоліївно, як Вам вдалося підняти з руїн територію сільської ради? Бо вона була у повному занепаді.

– Ми досягли певних успіхів завдяки розумінню і підтримці місцевих жителів. Люди охоче відгукуються на прохання про допомогу в наведенні порядку, беруть участь у суботниках, за необхідності без зайвих слів збирають гроші на ті чи інші роботи. Одним з пунктів моєї передвиборної програми було приведення в належний стан всіх криниць. Ми зібрали сходку громадян і попросили з кожного двору принести по цеглині, виноградному стовпчику та по 7 цвяхів. Два рази про це говорити не довелося, бо вже наступного дня люди знесли весь необхідний матеріал. Сьогодні 8 криниць, що є на території сільради, в ідеальному стані.

Таким же чином наводимо лад на кладовищах. Мої односельці зібрали по 10 гривень з двору, був закуплений новий штахетник. Усі дружно вийшли на суботник, покосили бур’яни і зробили це святе місце таким, як вимагає наша християнська мораль. А який гарний дитячий майданчик ми облаштували! Хіба треба багато грошей, щоб прибрати невеличку ділянку в центрі села, зробити тут лави, пісочниці, клумби, своїми силами виготовити з металобрухту великі квіти та розфарбувати все це у яскраві кольори.

Перед сільським Будинком культури ніколи не садили квітів через погану якість землі. Трохи фантазії – і тут з’явився плетений з виноградної лози кошик, у нього насипали доброго грунту та насіяли квіточок. Тож на власному досвіді я переконалася, що для втілення в життя багатьох задумів іноді необхідно лише бажання та підтримка людей.

– А як у Вас складаються стосунки з орендарями землі, адже відомо, що вони також можуть зробити немало для розвитку громади?

– На нинішніх орендарів мені просто пощастило. Колись у селі землю обробляли люди, яких ніхто і в очі не бачив. Приїхали, зібрали урожай, так-сяк провели розрахунок з людьми і все. Якщо чесно, то за перший рік своєї роботи на посаді сільського голови і я не бачила тодішніх орендарів. Зараз землю у нас обробляє три приватних сільгосппідприємства, яким дісталося в середньому по 600 гектарів. Та що цікаво, один з керівників цих господарств спочатку навіть і не думав братися за обробіток землі. Він приїхав до нас у село, щоб взяти в оренду тваринницьку ферму, а коли дізнався про труднощі з обробітком земельних паїв, взявся й за цю справу. Я дуже рада, що незабаром у нас працюватиме комплекс щодо вирощування свиней, а вже сьогодні 20 сільчан забезпечені роботою з пристойною оплатою праці.

Ще одна щаслива зустріч відбулася при спорудженні вежі мобільного зв’язку. Ми самі звернулися до головного офісу в Києві одного з операторів, щоб мати якісний зв’язок з допомогою мобільного телефона, підключитися до мережі інтернет. Отож, поки у нас монтували вежу, директор одеської будівельної фірми Арман Романович Гевондян об’їхав територію сільради і зацікавився нашим ставком. Вірніше, місцем, що залишилося від нього, бо ставок висох вже дуже давно. Але це не зупинило підприємливу людину. Чоловік планує зробити біля водоймища своєрідну базу відпочинку з пляжем, дерев’яними будиночками, відповідним сервісом і т.д. Минулого року ми уклали договір оренди, справно сплачуються податки, а головне – на місці ставка зараз працює техніка, тож маємо надію на втілення доброго задуму підприємця. Крім цього, за рахунок Армана Романовича ремонтується дах школи, він постійно щось привозить: то кілька десятків кущів троянд, то таку необхідну річ, як косарку (подарував сільраді).

Товариство «Агродрайв» базується в невеличкому селі Нові Бутори, що входить до території сільради. Його керівник Іван Іванович Кожанов також зацікавлений не лише в обробітку землі, а й у розвитку населеного пункту. Планує зробити сучасний дитячий майданчик, береться за ремонт початкової школи.

З усіма орендарями у нас складаються дуже добрі, партнерські відносини. Свого часу при оформленні необхідних дозволів та документів я не залишила цих людей напризволяще, ми разом ходили по всіх інстанціях. У тому, щоб все було за законом, я також була зацікавлена. І я дуже вдячна, що зараз проблеми чи якісь труднощі сільської ради так само діляться навпіл. Немає таких справ, де б свою частку не внесли наші спонсори. На всіх святах вони є бажаними гостями. Знаєте, такі взаємини для нас – на вагу золота, зовсім чужі люди вболівають за село так, наче за своє, рідне.

– Людмило Анатоліївно, невже сільська рада не має жодних проблем?

– Чому ж, вони у всіх є. Найбільшим нашим клопотом є відсутність пункту пропуску в селі Нові Бутори. Через це часто мають неприємності і прикордонники, і сільрада, і місцеві жителі. Відомо, що прикордонні села живуть немов одна сім’я. У багатьох наших людей у Придністров’ї є родичі, та вони не мають можливості зустрічатися тоді, коли в цьому є потреба. До офіційних пунктів пропуску в Плоскому та у Павлівці, що розташовані у сусідньому, Фрунзівському, районі, нашим людям треба подолати не один десяток кілометрів. Транспортного сполучення тут немає, та й не кожен має можливість доїхати хоча б до пропускного пункту власним автомобілем. Тож люди намагаються перетнути кордон хто де може. У результаті їх затримують на декілька діб до з’ясування обставин. Кожне свято приносить нам не радість, а одні неприємності. Добре, що ми тісно співпрацюємо з керівником Котовського прикордонного загону Андрієм Миколайовичем Вальчуком, і нам часто вдається розв’язувати проблеми з перетином кордону по-людськи.

Ми зверталися до різних інстанцій з проханням відкрити пункт пропуску в селі Нові Бутори, і це питання зараз вирішується на рівні Кабінету Міністрів України.

Проблемною також є дорога, що веде до сільради. Хочеться, щоб люди, нарешті, не псували свої транспортні засоби. Є потреба у подальшому споруджені водопроводу, та на це необхідні великі кошти. А ще в нас є мрія збудувати в селі церкву. Вже маємо гарний проект, всі документи та погодження. Наш Арман Романович пообіцяв взяти на себе будівельні роботи. Та на втілення мрії треба знайти спонсорів, які зможуть дати нам всього… 17 тисяч доларів.

– Чомусь гадається мені, що з Вашою особливою здатністю згуртовувати навколо себе небайдужих людей, багато мрій стануть реальністю. Цього хочу побажати Вам від щирого серця!