Коли у Ставковому розвалився колгосп, постало питання про подальший обробіток розпайованих земель. Новоспечені одноосібники виявилися зовсім не схожими на тих своїх далеких попередників, які обробляли ці землі ще до колгоспних часів. Ті хоч мали якусь конячку та реманент. А тут: дали тобі землю – і роби з нею що хочеш. Тож уся надія була на фермера. Але і фермерів у середині дев’яностих років ще було не достатньо. Люди стали просити найактивніших та найхазяйновитіших односельців: «Іди у фермери. Здамо тобі свої земельні паї в обробіток, а на наші майнові паї у складчину візьмемо залишки колгоспної сільгосптехніки, розвалену ферму перебудуємо під склад, і все це передамо тобі. Тож і сам щось заробиш, і нас у скруті не залишиш». Так і виникли у Ставковому фермерські господарства «Сім’я», «Мурашник» та інші.

Засновник і керівник «Мурашника» Михайло Костюнін розповідає, що на перших порах йому значну допомогу надав тодішній голова Березівської РДА Іван Іванович Ніточко. Допоміг у оформленні кредиту, виступивши ґарантом перед банком. Ті гроші багато значили для «розкрутки» господарства. Їх можна було вкласти у придбання насіння, пального, добрив. Підтримав Костюніна ще один чоловік – Іван Іванович Буглак, який очолював тоді досить успішну агрофірму «Росія» та був головою районної ради сільгоспвиробників. Землі цієї агрофірми і ставківських фермерів розташовувалися поряд. Буглак бачив, що це працьовиті люди. Тож став допомагати їм, даючи у борг (під майбутній врожай) солярку, запчастини, насіння. Це дозволило Костюніну з керівником Фëѳм’я» Чілеєм скооперувати зайняті кредити і купити таку важливу річ як комбайн. Наймані комбайни в ті часи за свої послуги з фермера «знімали» до половини врожаю. А з власною «Нивою» справи у фермерів одразу пішли вгору.

Костюнін із самого початку узяв за правило – завжди і повністю розраховуватися за оренду з пайовиками та з податківцями. І хоча сам особливо не розбагатів і досі, та господарство його помітно зміцніло. Тепер «Мурашник» обробляє 740 гектарів, має для цього всю потрібну техніку. Щодо комбайнів, то розжилися на модифікований «Єнісей», встигли за 270 тисяч гривень (три роки тому) придбати «Ниву-ефект» з 5-метровою жаткою, гідравлічною трансмісією та 6-циліндровим двигуном Д-260. Важливо, що цей комбайн укомплектований ще й подрібнювачем-розсіювачем соломи. Навантаження на кожен комбайн у «Мурашнику» складає 120 – 130 гектарів. Жнивують швидко і без втрат. При цьому, один агрегат заготовляє січку для селян, а другий за новою технологією працює ще й на збагачення ґрунту.

Костюнін намагається йти в ногу з вимогами часу. Орієнтуючись на погоду, все більше переходить на безвідвальний обробіток ґрунту, відповідально ставиться до термінів сівби, добору насіння тощо. Але є у нього й свої особливості господарювання. Ми бачимо, що землекористувачі, які обробляють по тисячі гектарів і більше використовують потужну техніку високої продуктивності. У «Мурашнику» ж задіяні трактори та причіпне знаряддя середнього класу. І справа тут не тільки у вартості такої техніки. Михайло Сергійович свідомо йде на певну економічну невигідність заради іншої важливої справи – він забезпечує роботою багатьох односельців. Жити у селі треба так, щоб не відриватись від людей, вважає Костюнін. Тільки тоді можна розраховувати на їхню довіру і підтримку.

Сьогодні фермера турбує непосильне для нього підвищення цін на мінеральні добрива. Років 10 – 15 тому тонна добрив обходилася йому у собівартість тонни вирощеного зерна. Тепер за тонну добрив треба віддати 2, 5 тонни ячменю чи пшениці. Разом з тим, з’явилися недобросовісні постачальники добрив. Іноді за величезні гроші тобі привозять зовсім не, те що зазначено в документах. Фермери шукають вихід. У підсобних господарствах є багато корів. Перегній викидається у рівчаки та балки. Якби врешті запрацювала державна програма підтримки сільського кооперативного руху, то можна було налагодити й заготівлю органічних добрив. У сімдесяті роки минулого століття по селах навіть курячий послід збирали і вносили на поля. Ще один резерв – пересохлі ставки. Цього року випало багато опадів, але вони так і не відновилися. Костюнін власними силами пробував вносити на поля багатий на органіку сапропель із тих ставків. Але потрібні спецтехніка, і спеціальна доробка по знесоленню. Для простого фермера це не під силу. От якби держава, яка щороку все більше «закручує податкові гайки», та ще й допомагала чимось селянину! Фермери відродили б тваринництво, якби мали гарантії, що їхнє м'ясо та молоко будуть реалізовані. І така система колись у нас діяла. Були не тільки державні закупки. У кожному районі діяла заготконтора. Чомусь сталося так, що знаменита ленінська кооперація нині діє у всіх капіталістичних країнах, а у нас нашими ж руками знищена.

Не може Михайло Сергійович Костюнін спокійно чути про продаж українських земель.

– Навіщо було воювати в 1941 – 45 роках? – запитує. – За що загинули десятки мільйонів наших земляків? Тепер без будь-яких бойових дій у нас відберуть те, за що, власне, й відбувалися усі війни в історії людства.

До речі, назву своєму господарству Костюнін не вигадував. Виявляється, так називався хутір, заснований німцями-колоністами двісті років тому на землях, які зараз перейшли в обробіток його фермерському господарству. І ставок той, про який тут йшлося, теж від тих працелюбних людей залишився. Вони, ті німці, не війною тоді прийшли в цілинний причорноморський степ. То імператриця Катерина ІІ з миром їх сюди запросила. Ось тільки відібрали у тих людей право на, як їм здавалося, вічний рай на власній (як теж, на жаль, здавалося) землі.

Ну а нинішній «Мурашник» вже підготував грунт під сівбу озимих, лаштує свою «Ниву» на збирання соняшнику. Розвезли по садибах пайовиків у тюках солому, роздають зерно на паї. Одним словом, «Мурашник» працює, «Мурашник» живе.