Скільки вже говорилося, писалося, що до влади на різні керівні посади не слід допускати тих, хто живе в Україні менше двадцяти років і не володіє державною, українською мовою. Та влада не пропускає такий закон. Тож і маємо ситуацію, коли багатьом можновладцям начхати на інтереси своєї держави, вони, по суті, віддають Росії стратегічні об’єкти, знищують (особливо на Сході і Півдні України) українську мову. І працюють у цьому напрямку цілеспрямовано, планомірно.

Складається враження, ніби наш Президент призначає міністрів, губернаторів за списком, даному йому Путіним і Медведєвим. Ось і наш губернатор, та й деякі інші йому подібні, тільки-но переступив поріг кабінету, крісло ще не нагрів, одразу став боротися з українською газетою, українськими школами, взявся впроваджувати російську мову як регіональну. Щоб усе було «на русском». І це тоді, коли не російська, а саме українська мова у своїй державі потребує захисту.

Люди, яким по-справжньому болить Україна, її майбутнє, рішуче виступають проти міністра освіти Дмитра Табачника, а владі знову ж таки хоч би що! Її повністю влаштовує цей чиновник-українофоб. Новоспечений міністр тим часом вже добрався до наших найкращих, найповажніших вищих навчальних закладів, знімаючи їх ректорів. Ну не до вподоби вони йому, і це все вирішує. А якраз завдяки цим ректорам стали кращими ті університети. І треба, щоб ці керівники повернулися, негоже віддавати їх на поталу запопадливому Табачнику. Не здавайтеся, колективи цих вишів, скористайтеся своїм правом.

Не знати про всі антиукраїнські дії Табачника (про підручник історії, про сільські школи, брутальну образу галичан і т. ін.) і не реагувати на це Президент як гарант не має права. Але, мабуть, Москва не дозволяє йому це робити, тим більше, що з Білокамінної щоразу чується похвала: «Правильним курсом йдете».

Можливо, до Президента, який обіцяв, що почує кожного, не доходять листи протесту? Можливо, пан Льовочкін та його найближче оточення не допускають їх до гаранта, а читати пресу йому нема часу та й не дуже приємно, коли справедливо критикують його посадові призначення.

А хіба це правильно, коли в різні регіони України Президент до керма ставить донецьких керівників? Та що вони доброго зробили для тієї ж Донеччини, звідки найбільше скарг на безробіття, корупцію, хронічні затримки із зарплатою, де стільки дірок у соціальній сфері, де водопостачання у багатьох містах дозоване — дві години зранку і дві — звечора. Зрештою, що вони знають про ті області, якими поставили їх керувати? Та хіба на місцях зовсім перевелися грамотні, обізнані, справді професійні кадри?

Вважаю, що губернатор має обиратися народом. Маємо його знати, щоб довіряти. Це повинна бути людина, яка добре знає область, її слабкі місця, правильно зорієнтується у впровадженні ефективних новацій. А нам усе нав’язують. Навіть найкращого мера народ не може обрати, якщо той не хоче бути в партії, звичайно ж, насамперед у Партії регіонів. Згадаймо ситуацію з міським головою Іллічівська В. Хмельнюком.

А доки бути тим партійним спискам закритими?! З усього видно, що й мажоритарники залежатимуть від партій. Але чому? Чому їх не може висунути громада, громадські організації, зрештою, чому заперечують самовисування?

Партія регіонів дуже багато видала передвиборних обіцянок. А що з того виконано? Тепер обіцяє, що житимемо краще через 10 — 20 років. Ми вже чули такі обіцянки за радянської влади. Народ хоче гідно жити зараз, і не принижуйте нас отими жалюгідними субсидіями. Більшість малоімущих і не звертаються, щоб їх одержати, вистоювати в чергах. Спасибі, багатьом діти допомагають, хоч і їм сутужно.

Шкода, що історія нічому нас не навчила. Знаємо ж її не лише з книжок — самі були свідками, як комуністичні вожді Ленін, Сталін та інші тримали в шорах народ «по вертикалі», за що взялися сьогодні й «регіонали». А чим усе закінчилося? Після смерті ці вожді отримали прокльони, зневагу. В інших країнах такі горе-керманичі за знущання, приниження народу опинилися у в’язниці. Чи такої долі хоче наша влада?

Все таємне колись обов’язково стає явним. Дещо ми знали, а дещо з часом потроху відкривається. Людям відомо, наприклад, що церкви Московського патріархату віддають свої доходи в Москву для розподілу між церквами, котрі бідують. А таких у російській глибинці не перелічити. От і питається: чи багато в світі є країн, церкви яких віддають доходи в іншу державу? У нас же багато бездомних дітей, так званих бомжів дуже потребують християнської допомоги. І взагалі, як можна терпіти, щоб Московський патріархат і його очільники втручалися у справи нашої країни: як вулицю назвати, звертатися до віруючих лише російською мовою. Бо української, мовляв, як такої не існує, то просто «нарєчіє». Тож українською не приймуть і вашу сповідь.

До речі, ще цікавий момент. Пам’ятаємо, як уся Одеса захищала Інститут Сухопутних військ, коли його переводили до Львова. Про це знає вся Україна. Науковців, авторитетних діячів, простих людей тоді не послухали. А коли про це написав священнослужитель Московського патріархату, зразу почалося переселення в Одесу. Отака залежність нашого Президента. Як бачимо, на жаль, не від свого народу.

Переконана, що настане час, коли в Україні буде своя помісна церква, коли в храмах Київського патріархату проходитиме служба українською і російською мовами — не це ж бо головне.

Як гадає Президент: хто пробачить йому гріхи? Можливо, церква, але не історія, не народ. Нагрішила вища влада з отими призначеннями, недолугим законом про місцеві вибори, іншими невиваженими кроками. Та, вважаю, ці помилки ще можна при бажанні виправити. Їх підказують у своїх листах тисячі виборців, які цій вищій владі довірилися, пишеться у численних публікаціях. Хай спрацює нарешті передвиборне гасло Президента — «Почую кожного». Чи то лише й було для гасла?