Чому Україна не Америка?

…Василя Калудова, фермера із с. Каланчак Ізмаїльського району, я зустрів у полі, де сіяли ріпак. Сіяв його племінник Степан Кравченко.

– Ми працюємо «сімейною громадою», допомагаємо один одному, – говорить Василь.– Аякже, у сільському господарстві інакше не можна. Степан допоміг мені, а я потім допоможу йому. Так і живемо.

Займається фермерством Василь уже 15 років. Завжди зібраний, хоча часом ледве не ночує у полі. Дається взнаки, мабуть, давнє загартування. За освітою він – викладач фізкультури. Хоча, як і будь-який селянин, любить повторювати: «А куди ж ми – від землі»? Не шкодує, що вирішив випробувати себе на матінці-землі. Запрягся, як кажуть, і тягне воза хліборобських клопотів.

– А що робити? – говорить він. – Сільська праця така – щось не встиг, десь щось проґавив, завтра доведеться працювати удвічі більше. Але без землі, без щоденних турбот та клопотів навряд чи обійдуся.

Загалом, знаю я Василя і його чудову хазяєчку, дружину Валентину, уже не менше десяти років. Познайомилися ми, коли ще діяла асоціація фермерів «Придунав’я», створена такими от на той час новачками-землеробами.

– Добру справу тоді ми всі разом задумали, – згадує фермер. – Була асоціація спочатку відчутною підмогою. Постійно провадилися зустрічі, куди запрошувалися фахівці не тільки з району, але й з області. Досвідом ділилися фермери з Криму, аграрії з інших країн. Дружили з міським фондом підтримки підприємництва. Асоціація брала участь у конкурсах на одержання різноманітних грантів. Завдяки чому група моїх колег – учасників асоціації, змогла побувати у Польщі. А найбільше, вважаю, пощастило мені: у лютому 2003 року я одержав право на місячну поїздку до США для знайомства з тамтешніми аграріями.

…Пам'ятаю час, коли Василь повернувся із Штатів. Ходив у ковбойському капелюсі, яких тут не знайдеш. Але що капелюх – його вагомішим багажем стало знайомство з тим, як живуть американські фермери. І перше, про що ми говорили: чому українські селяни, а вже тим більше ті, хто живе у Бессарабії, працюють не менше, однак американці набагато успішніші.

– Все дуже просто, – говорив він. – У цій країні передусім держава іде назустріч будь-якій людині, готовій працювати самостійно, себе утримувати і податки сплачувати.

Розповів Василь, як познайомився з одним колишнім безсрібником, який став успішним підприємцем на землі. Той розповів – не було у нього нічого спочатку, крім бажання працювати на землі. Оскільки у Штатах ніхто нікому нічого не дарує, держава виділила кредит на 50 років з мінімальним відсотком на придбання землі, техніки, будматеріалів для спорудження садиби. Років два чи три, відповідно до їхньої програми, він не сплачував податків, і лише коли утвердився на землі, почав віддавати необхідні суми.

Це перше.

Друге. Коли наш земляк розповів американцям, як у нас скачуть ціни на вирощену і зібрану продукцію, як злітає вартість ПММ під час посівних робіт, його, чесно кажучи, одразу не зрозуміли. Як, мовляв, допускається подібне свавілля? Там аграрій надійно захищений. Ще під час сівби знає, за якою ціною, хто й у які терміни придбає у нього вирощену продукцію. Існують договори, їх чітко дотримуються. У разі невиконання тією або іншою стороною можливі досить високі штрафи за завдані збитки.

Третє.

Так, з одного боку, у США держава не втручається у справи аграрія. Але у той же час, застосовуючи різноманітні методики, здійснює постійний контроль за дотриманням технології використання землі. Більше того, у разі форс-мажорних обставин держава виділяє таку кількість коштів, які дозволяють витримати пресинг. Чому б завдяки цьому не бути успішними?

…Зустрічалися в різні пори року з Василем ми неодноразово. Шкода – асоціація, проіснувавши десь років п'ять-шість, фактично наказала довго жити. Це й не дивно. Вона створювалася за проектами західних волонтерів. Ті, у свою чергу, далеко не завжди враховували реалії і законодавство нашої країни, менталітет місцевого населення, відсутність багато чого, що заважає і досі аграріям України впевнено розвиватися.

– Я і сьогодні, після семи з лишком років після повернення зі Штатів, усе співставляю і прикидаю та замислююся – чому Україна – не Америка, – говорить Василь. – І знову доходжу висновку: наша країна, наш край могли б стати найбагатшими на Землі. Але ви подивіться, наскільки не цінується наша праця. Прикладів багато. Наведу найсвіжіший. Хто мені і моїм друзям-фермерам пояснить, чому ціни на зерно, що здається, постійно скачуть? На початку збирання тонна ячменю коштувала 620 гривень, а сьогодні уже 1700? Я вже не кажу про те, за якою ціною трейдери потім перепродують зерно. І ще. Види на урожай нинішнього літа були винятково хорошими. Все перекреслили дощі. Жнива затяглися на місяць з лишком. У підсумку ячменю одержали у межах тонни з гектара. З пшеницею, слава Богу, особливих проблем не було, хоча і її зібрали трохи менше. Проте у підсумку втрати, звичайно, виявилися відчутними. Але скільки різних папірців потрібно зібрати, скільки часу витратити, щоб домогтися хоч якоїсь, і не завжди рівноцінної компенсації. А час для нас, фермерів-середняків, на вагу золота. От я й махнув рукою. І чи я один?

– А чи не здається Вам, що аграрії Ізмаїльського району програють тому, що забули про вирощування овочів, про тваринництво. Це, до речі, один з чинників, який по-своєму відкидає Ізмаїльський район назад. Судячи з рейтингу, він сьогодні – в ар'єргарді.

– Ви гадаєте, я не хотів би займатися тим же овочівництвом або тваринництвом і завжди мати стабільну копійку? Але вибачте, чи є на те резон при малих обсягах? Всього, що ми можемо виростити, місцевий ринок не поглине. А переробки давно вже немає! Так, якби в Ізмаїлі, як раніше, діяли переробні підприємства, можна було б говорити інакше. А що ми маємо сьогодні? Понад десять років тому був зруйнований гігант консервної промисловості – Ізмаїльський консервний завод. Нового, можливо, мобільнішого виробництва, поки що ніхто не придумав. На колишньому молзаводі, наскільки відомо, випускають морозиво, застосовуючи кокосову стружку, сухе молоко і... пельмені. Занедбані інші підприємства цього профілю. Але ж все це теж впливає на рейтинг району, хоча переробка розташована у місті. Тут би розгорнутися міській владі, піти на контакти з районом. Судячи з наявної інформації, по-перше, у самій міській громаді давно порядку немає, там більше між собою з'ясовують відносини. Тоді як у районі влада всі ці роки стабільна. Залишається вірити, що люди наприкінці жовтня скажуть своє слово, громада оздоровиться, місто і район об'єднають зусилля для того, щоб Ізмаїл знову став агропромисловим центром Півдня Бессарабії. А у Києві, сподіваюся, вироблять механізми, які припинять процес оббирання аграріїв. Можливо, тоді я скажу – так, у нас не гірше, ніж в Америці!

…Як з цим не погодитися?

Євген МАСЛОВ, власкор «Одеських вістей», Ізмаїл – Каланчак

Випробування тривають...

Важко перелічити усі важкі випробування, які цього року переслідують хліборобів.

Але, на щастя, посівна у районах в розпалі. При цьому працівники сільського господарства узгоджують свої дії з рекомендаціями учених і реальними погодними умовами.

Приклад творчого підходу до справи показують кодимські хлібороби, які останнім часом не раз тішили дорідними врожаями. Не дуже щедрі дощі вони своєчасно використовували для сівби озимого ріпаку. Робота була організована так, що за досить короткий час засіяли 2,5 тисячі гектарів, удвічі більше, ніж намічалося.

До сівби озимих зернових заготовлена необхідна кількість мінеральних добрив, насіння, пального. А як тільки дозволили умови, вони одразу вивели сівалки у поле. Засівають озимою пшеницею до тисячі гектарів за день, поспішають, використовуючи весь світловий час.

Інтенсивно трудяться і механізатори Іванівського, Красноокнянського, Миколаївського, Великомихайлівського районів.

І все-таки багато хто поки що дуже обережний.

Звичайно, кожен керівник сільгосппідприємства, фермерського або одноосібного господарства сам собі командир, в плані того, що і коли сіяти. Хоча озимі зернові – це основа продовольчої безпеки країни, кожного регіону, добробуту кожної сім’ї. На словах багато хто, зокрема і у Міністерстві аграрної політики, за підтримку тих, хто за надзвичайно складних умов все-таки забезпечує країну хлібом. Передбачаються доплати за засіяний гектар, обговорюються заходи щодо збереження високих закупівельних цін на зерно. Але настає кінець жнив, і про все забувають. Обіцяної доплати як не було, так і немає. А щодо цін на зерно, то тут більше піклуються про зернотрейдерів: щоб ненароком не зменшилися їхні доходи і не постраждали прибутки тих, хто їх далі «кришує».

А у багатьох селян уже сьогодні немає коштів для сівби. Тому вони заощаджують на всьому, де тільки можна. Але це знову ж згубно позначиться на майбутньому врожаї. От таке замкнуте коло.

Скажімо, Ренійський район останнім часом далі дивує дуже низькими врожаями. Вони тут удвічі нижчі, ніж у сусідньому – Арцизькому.

Досить сказати, що до посівної кампанії місцеві аграрії заготували всього-на-всього 200 тонн мінеральних добрив. І це на прогнозований озимий клин в 11,2 тис. гектарів. Докоряти цьому району можна ще й у частині підготовки якісного насіння високої репродукції, закупівлі паливно-мастильних матеріалів, захисних засобів.

Не поспішають із заготівлею добрив і савранці, хоча сівба озимих тут уже йде повним ходом. Отже, не кожен гектар одержить необхідне підживлення, яке багато в чому стимулює і ріст рослин, і більш успішну перезимівлю.

Цей перелік можна продовжити... Але не від неусвідомленості значення підготовки до сівби все так виходить. Агрономи здебільшого люди грамотні, з великим досвідом роботи. Але страшний брак обігових коштів, несвоєчасна оплата реалізованої продукції, високі відсотки за кредити роблять сільського трудівника просто безпомічним. І не так перед стихією, як перед чиновницькою байдужністю за долю села, його людей.