Сьогодні Одесу важко уявити без Джаз-карнавалу. Фестиваль дедалі глибше пускає коріння (в історію міста), стрімко росте (кількість учасників постійно збільшується) і щороку «квітне» (зірковими іменами). На десятому Джаз-карнавалі, який тільки-но відзвучав, виступив легендарний Ел Фостер. Але про все по порядку…

Акт перший

Урочистості першого фестивального вечора затягнулися. Ще б пак, це ж ювілейний карнавал! З цієї нагоди його засновників – Михайла Фрейдліна та Юрія Кузнецова – нагородили почесними відзнаками міського голови. Отримавши їх з рук начальника управління з питань культури та мистецтв міськради Романа Бродавка, вони заінтригували. Ведучу вечора – відому російську тележурналістку Олену Хангу – назвали… співпродюсером Джаз-карнавалу. Вони запевнили: з її допомогою наступний фестиваль поповниться «московською джазовою програмою». Хто саме з російських джазменів виступатиме, не розповіли. Нічого про це не сказала й Олена. Вона лише зізналася: «В Одесі я вперше. Поспілкувавшись з одеситами, зрозуміла, чому Джаз-карнавал тут прижився. Це місто-джаз». (До речі, про Одесу на фестивалі було багато розмов. Приїжджі музики немов зговорилися сипати компліменти на її адресу…)

Щойно урочисті промови стихли, зазвучала музика. Першою виступила «збірна Одеси з джазу» – Молодіжний біг-бенд Миколи Голощапова. Колектив нещодавно повернувся з джаз-карнавалу в Ростові-на-Дону, де вже не раз бував. Керівник групи згадував: «Коли ми вперше там виступили, то отримали з рук відомого саксофоніста Георгія Гараняна диплом за краще аранжування. Тоді ж він передав мені власне аранжування композиції Куінсі Джонса «Опале листя». Такий подарунок цінніший за будь-який диплом». Саме за цю композицію колектив зірвав найбільше оплесків.

Концерт продовжив ансамбль лауреатів конкурсів класичної музики Одеської державної консерваторії ім. А. В. Нежданової. Таким чином фестиваль дотримався своєї традиції – представив майданчик для молодих і талановитих, але досі не знаних широкому загалу музикантів.

Фестивальну естафету молодь передала корифеєві одеського джазу Юрію Кузнецову та одній з кращих джазових вокалісток України Тамарі Лукашевій. Вони, професіонали, очікувано зірвали гучні аплодисменти. Проте найвищу оцінку залу отримав молодіжний єрусалимський оркестр «Клейман бенд», який виступив наступним. Учасникам колективу – не більше вісімнадцяти, але вони не за літами професіонали. Одеську публіку юні музиканти буквально розколихали: всидіти на місці, коли вони виконували пісні Френка Сінатри, було неможливо. Глядачі, чи точніше – слухачі, пританцьовували, аплодуючи. А коли зазвучала пісня про «те місто, яке я бачу уві сні», овації заглушили музику. Здалося, що такого успіху на цьогорічному Джаз-карнавалі вже ніхто не доб’ється. Але попереду було ще два джазові дні…

Акт другий

Другий день почався з жартів французького гурту «Cie Trio D’en Bas». Підійшовши до мікрофона, соліст групи Арно Руане ввімкнув диктофон. Ламаною російською «кращий друг репортерів» дякував усім організаторам виступу, хвалив Одесу та попередив: «Музика, яку зараз гратиме тріо, «атипічна». Диктофон не обманув. Авторські композиції колективу справді були незвичними, точніше, незвичним було поєднання французької популярної музики, джазових стандартів, міжнародних хітів поп-музики та класики. По тому, як Арно танцював та скакав по залу, стало зрозуміло, хто є двигуном колективу. Заграючи з публікою, він співав, грав на саксофоні, кларнеті та санзі – рідкісному африканському щипковому інструменті. Цей гребнеподібний ідіофон – основний музичний інструмент народу гбайя, однієї з найбільших етнічних груп Центральної Африки. В Одесі він звучав уперше. Отже, Джаз-карнавал витримав ще одну свою традицію – представив музичний інструмент, який досі не звучав на фестивальній сцені…

Щойно заключна композиція закінчилася, я поспішила за куліси. Виявилося, поспілкуватися з колективом кортіло не мені одній. Французів обступили одеситки і посмішками виманювали у них автографи. Хвилин за десять новоявлені фанатки гуртку кудись поділися. Учасники колективу здивовано подивилися на мене. Замість фестивальної програмки, де вони думали поставити свої зіркові підписи, я тримала диктофон, схожий на той, який «допоміг» їм виступати…

– Ваш виступ був з гумором. Ви завжди так веселитеся на сцені чи спеціально для Одеси, столиці гумору, підготували таке, сповнене жартів, шоу?

Відповідає Самуель Бурілль, піаніст:

– Насправді столиця гумору – Каркассонн, звідки ми родом. Тому наші виступи завжди веселять публіку.

– У природі гумору – парадокс. Імпровізація, джаз також до певної міри засновані на парадоксі. А ви як вважаєте? Можна провести паралель між гумором та джазом?

Першим відповідь знаходить Арно Руане:

– Так, ви абсолютно праві. Ці два поняття якщо не тотожні, то перетинаються, – це точно. А ще більше схожі – любов та джаз.

– Фрагмент однієї композиції ви зіграли на каструлях, годиннику та дитячому брязкальці. Це був серйозний експеримент чи теж – жарт?

В розмову вступає басист Ен Шейдт:

– У такий спосіб ми прагнули довести: музику можна створити з будь-чого. Але зловживати подібними експериментами, звісно, не варто. Музика – це не жарти.

...Французів змінили швейцарці – тріо «Plaistow». Вони, басист Рафаель Ортіс, піаніст Йоганн Буркенез та ударник Сіріл Бонді, шанувальники сучасної електронної музики, познайомилися по-сучасному – в інтернеті. Віртуальне знайомство переросло в творчу співпрацю, яка швидко дала плоди: за рік спільної роботи «Plaistow» визнали найкращим молодим джазовим колективом Швейцарії. В Одесі вони представили свій останній альбом «The Crow». Виконані композиції цілком відповідали концепції гурту: вільна імпровізація у поєднанні з нетрадиційними прийомами звукотворення, елементами року та електронної музики. Під час виступу обличчя музикантів щоразу змінювалися – так вони переживали музику. Здавалося, що музики й мімікою імпровізують. Пізніше я дізналася, чи справді це так…

– Ваші обличчя відволікали увагу від музики. Ви передавали музику обличчями, наче вони – ваші інструменти. Певно, для вас грати – найбільша насолода?

Віповідає Йоганн Буркенез, піаніст:

– Це справді так. Музика – наша стихія. Нічим іншим ми б займатися не хотіли б і, скоріше за все, не змогли б. Ми – музиканти за покликанням. Але чи джазові? Навряд чи нашу музику можна назвати «джаз». Ми лише використовуємо джазові елементи, аби влитися в джазовий «світ». Насправді ми прихильники мінімалістської концепції Стіва Райха.

– Одна ваша композиція називалася «Паризьке метро». Вас надихає будь-що? Навіть поїздки в громадському транспорті?

Розмову підтримує басист Рафаель Ортіс:

– Так, ми думаємо про музику навіть у метро. Нехай це прозвучить тривіально, але музика є у всьому. Музика не черпається з музики. Вона витає у повітрі, вона є у спогадах і навіть у метро. Наше завдання її вловити, спіймати цей сигнал з космосу, який називають «на­тхненням»...

Швейцарці зірвали овації, але вершину фестивалю взяв барабанщик Ел Фостер. Його квартет грає сучасний джаз з елементами періоду розквіту хард-бопа та зародження фанку, які й визначили Фостера як видатного музиканта. На прощання маестро сказав, закликаючи: «Любов, мир та джаз!». Назва одного з його альбомів, схоже, стала життєвим девізом. Пробратися до гримерки Ела завадив його менеджер…

Акт третій

Третій день фестивалю, на противагу попередньому, розпочався лірично. Композиції канадської співачки Сієнни Дален такі ж тендітні, як вона сама. Природно, що музичні критики вважають її однією з найчуттєвіших вокалісток Північної Америки. Співачка також поетеса: сама пише вірші на свою музику. В власних піснях Сієнна роз’яснює, що таке життя і де місце людини у цьому житті. Не дивно, що її, таку серйозну, одесити зрозуміли лише з третьої, жвавої, композиції... За ку­лісами вона також була серйозною, але постійно мені посміхалася.

– Ваш виступ нагадував релігійне дійство. Здається, для вас джаз – релігія, а не музика…

– Ви так вважаєте? Виходить, мені вдалося передати своє світовідчуття. Я відчуваю музику і Бога в усьому. Але я не сповідую якусь конкретну релігію. Тільки дотримуюсь джазу.

– Ваші пісні – філософські монологи. Хто ваш улюблений філософ?

– Мій батько. Він мене багато чому навчив. Він навчив мене слухати людей та музику. Він також пише музику та вірші…

– Критики порівнюють вас з геніальною Джоні Мітчелл. Їх думка про вашу творчість має для вас значення?

– Для мене має значення думка кожної людини. Спо­діваюся, одесити зрозуміли, що я – романтик.

Романтичну Сієнну Дален на сцені змінив міжнаціональний гурт «Amine and Hamza Sextet» (Туніс – Польща – Швеція). Колектив виступав на сцені Каїрської опери, бейрутського Medina Theatre, Всесвітнього інституту арабської культури у Парижі… На одеській сцені представив свій новий альбом «Tunifunk», сповнений міксів з канонів традиційної аравійської музики у джазовій імпровізації. З огляду на те, як гучно аплодувала публіка, цей альбом розкуповуватимуть і в Україні…

Останній акорд фестивалю видав квартет австрійського музиканта Гаррі Стойки. В дитинстві його улюбленою іграшкою була гітара. Щойно він достатньо підріс, батьки купили йому справжню гітару. А приналежність до великого циганського роду Ловара допомогла хлопчині визначитися з вибором свого шляху в музиці. Вже четверте десятиліття поспіль Стойка грає «циганський джаз». Одесити найбільше вподобали його «Очі чорні». Публіка не тільки в такт аплодувала, а й наспівувала добре знайому пісню. А потім довго не відпускала квартет. Адже з музикантами треба було відпустити і фестиваль…

Завіса все ж таки опустилася. Але десятий, ювілейний Джаз-карнавал на цьому не закінчився. Джазмени вирушили, як і після другого фестивального дня, в кафе «Jazzy Buzzy». Там вони змагалися на «джем-сейшині» та відпочивали після концерту в Українському театрі. І розмовляли, розмовляли, розмовляли… Дехто – з журналістами.

Хаймо Відерхофер, барабанщик з квартету Гаррі Стойки:

– Музика пов’язана з рухом. Вона повинна викликати бажання рухатися. Якщо такого бажання не виникає, це не музика. Це щось для міркування, для розуму, а не для душі.

– Під час виступу ви по­стійно переглядалися зі своїми колегами, підморгуючи їм. Тоді мені здалося, що джаз можна порівняти зі стосунками між людьми. Ти повинен підлаштовуватися під своїх друзів, рідних, аби порозумітися. Те саме – у джазі. Не знаючи добре свого колегу, підіграти його імпровізації важко…

– Саме так, джаз і стосунки між людьми дуже схожі, якщо їх перевести у схему. І я справді дуже близький зі своїми колегами.

– Композиції, які ви грали, називалися «Історії про…» Вони розказували про якусь частину буття. Чи можна сказати, що музика залежить від життя, тому, що описує його?

– Так, звісно. Наприклад, наш квартет багато подорожує і ми ніколи не граємо одну і ту ж програму. Ми налаштовуємося на місто, в якому виступаємо, імпровізуємо, намагаючись передати його темперамент. Сподіваюся, одесити себе у нашій музиці впізнали.

...За три дні Джаз-карнавал став рідним. До нього, як до одухотвореного, звертаюся: «До побачення, Джаз-карнавал»!