«Європейські цінності. Чому Україна прагне в ЄС?» — подіумна дискусія на таку тему відбулася у понеділок в Одесі. До розмови запросили представників політичних партій та громадських організацій міста, лідерів молодіжних рухів та об’єднань, журналістів. Тон розмові задавали: керівник представництва в Україні та Білорусі Фонду Фрідріха Науманна за свободу доктор Гайке Дьорренбехер, директор Європейської академії Берліна професор Екарт Д. Штратеншульте та начальник управління внутрішньої політики Одеської міськради Андрій Крупник.

Про сам фонд на початку заходу говорила пані Дьорренбехер, але, даруйте за порушення хронології заходу, почну оповідь про дискусію, яка відбулася, з дещо ліричного відступу.

Професор Екарт Д. Штратеншульте, досить різкий і відвертий в оцінках (як з’ясувалося пізніше), свій діалог з присутніми розпочав із зізнання: «Потрапити до Одеси я мріяв 25 років. Чверть віку моє бажання не було реалізованим. Й ось аж сьогодні я приїхав у місто, яке мене колись таки змусило добряче хвилюватися. Тоді, у вже далекому

1985-му моя дружина, будучи на сьомому місяці вагітності, вирішила зробити щось незвичне. Тоді вона була у Києві й захотіла продовжити свою подорож кораблем, тож вирушила до Одеси. З вашого міста я отримав від неї телеграму. Але так сталося, що не мав можливості прочитати її. Уявіть мій стан (а люди середнього і старшого віку, гадаю, добре пам’ятають усі особливості і «принади» стосунків Німеччини та СРСР в умовах «холодної війни». — Прим. О.С.), що я думав у ту мить. А тут хочу розкрити таємницю для нинішньої молоді — мобільних телефонів тоді ще не було, відтак не було змоги зателефонувати, уточнити, що трапилося. Ото я й подумав, що моя перша дитина народилася далеко від мене, в якійсь Одесі. О, як я хотів тоді опинитися у вашому місті! Та, як з’ясувалося, моя дружина, зачарована Одесою, послала мені телеграму, як тут гарно і як вона хоче, щоб я був поруч. Минуло чимало часу, але дружина й досі згадує ваше місто дуже тепло, називає його чудовим. Відтоді я мріяв побачити все на власні очі, та якось не складалося. Й ось сьогодні, втіливши, нарешті, свою 25-річну мрію, розумію, що дружина була права — Одеса таки чудова! Я навіть певен, якби мої тодішні перестороги справдилися й донечка народилася у вашому місті, вона пишалася б цим»...

Ось така сентиментальна історія. А далі була прагматична розмова щодо нашого, з боку України, бажання бути разом з Європою та реальних кроків з боку ЄС, щоб наша держава — дуже важлива для західних сусідів, на чому не раз наголошувалося, — була рівноправним партнером, а не бідною сусідкою.

Втім, повернімося до початку розмови. Керівник представництва в Україні та Білорусі Фонду Фрідріха Науманна за свободу доктор Гайке Дьорренбехер розповіла, що фонд був заснований невдовзі після Другої світової війни. Тоді у Німеччині збагнули: демократія не виникає і не розвивається сама по собі, її необхідно виховувати, якщо хочете, плекати у свідомості, насамперед молоді. Найвища цінність, на якій будується діяльність фонду, є свобода, а в політичній та економічний системі координат визначальними є ліберальні ідеї. Сам фонд діє при Вільній демократичній партії Німеччини. Що прикметно, за законами цієї країни кошти на діяльність фонду виділяються, якщо висловлюватися по-нашому, з державного бюджету. А спрямовуються вони на поширення ліберальних ідей та концепцій в усіх сферах політичного життя, посилення ролі громадянського суспільства, зокрема ліберальних організацій та партій, обмін досвідом з однодумцями (а представництва його є в 60 країнах світу) тощо.

Щоб не склалося, бува, враження, що, мовляв, приїхали тут, аби повчити нас, як жити, Гайке Дьорренбехер, пригадавши в тому числі прикрий випадок з керівником фонду Конрада Аденауера Ніко Ланге, підкреслила: «Ми не якісь шпигуни, ми нікому не нав’язуємо власну систему цінностей, а є офіційною організацією, що діє на теренах вашої держави на запрошення самої України. Наш та схожі фонди — зареєстровані у Мін’юсті. Ми лише підтримуємо тих, хто має співзвучні з нашими погляди та поділяє наші цінності».

Далі, взявши слово, професор Екарт Д. Штратеншульте на прикладі передісторії формування ядра нинішнього ЄС, а було це, нагадаємо, невдовзі після Другої світової, розповів про те, як заради спільного спокою і добробуту можна все ж досягати компромісу, взаємоприйнятних правил гри. «Так, — визнав він, — у середині минулого століття небагато було підстав, щоб поважати нашу націю. Ще свіжими були рани від двох світових війн, боліли втрати мільйонів невинних людей... Скажу відверто, 50 років тому не було причин любити Німеччину. Але постала низка питань, серед яких і те, як інтегрувати Німеччину у світове співтовариство, як зробити, щоб більше не могли повторитися кровопролитні з’ясування стосунків між державами. І це шляхом переговорів та напрацювання взаємоприйнятних умов співжиття вдалося». Пан професор, підкресливши, що ЄС — це мир і процвітання, порівняв історію створення Євросоюзу з процесом творення нової сім’ї. Але якщо родина формується у такому порядку: познайомилися, сподобалися, покохали, побралися, то ЄС творився від зворотного: побралися, почали знайомитися, полюбили...

Розповідаючи про співжиття держав — членів ЄС, прийняття спільних рішень, ухвалення загальних норм та законів, Екарт Д. Штратеншульте ще не раз проводив паралелі з сімейним укладом, мовляв, тільки те подружжя, де вміють поважати і враховувати думку одне одного, є щасливим. «Ось і в ЄС усі рішення ухвалюються шляхом компромісу. Так, у суперечках, іноді дуже гострих. Але над усім стоїть закон і права людини. Тому й вдається досягти консенсусу, бо, незалежно від наших расових та культурних відмінностей, різних віросповідань, нас об’єднують такі цінності, як свобода та добробут. Допомагати утверджувати, розвивати (підкреслюю, розвивати, а не нав’язувати) саме такі принципи суспільного співжиття ми готові й у вас, в Україні. Ми не маємо наміру експортувати чи інспектувати ці цінності, ми можемо допомогти вам їх утверджувати у суспільстві, ділитися власним досвідом», — підкреслив професор.

Промовець говорив і про те, що заради загального добробуту доводиться поступатися частиною суверенітету. Це, скажімо, і відсутність власної валюти, а відтак і додаткового механізму регулювання економіки, і візові справи (адже консул Німеччини у тій же Україні сьогодні, видаючи шенгенську візу, фактично приймає рішення, наприклад, за Францію, бо людина з цією візою може вільно пересуватися по всій Європі, так само консул Франції десь у Марокко вирішує, хто може в’їхати до тої ж Німеччини). Але знову ж таки гарантією дотримання прав і свобод жителів усіх країн ЄС, незалежно від громадянства, є верховенство закону, закону, схваленого шляхом консенсусу, тобто врахування інтересів усіх.

«ЄС — не рай, — не раз повторював пан професор. — Ми постійно за щось боремося. То за рівність жінок з чоловіками, то за якісь соціальні стандарти, то, тепер ось, з президентом Саркозі за права ромів».

Учасники дискусії з одеського боку закинули, мовляв, якщо якась народність веде себе так, що іншим поруч некомфортно, то, може, й варто реагувати на це більш жорстко, вживати кардинальних заходів. Але професор був непохитним: «Найвища цінність — права людини, незалежно від її походження. Принцип верховенства права поширюється на всіх — якщо хтось щось вкрав, то відповідатиме за законом, вчинив іншу неправомірну дію — також відповість. Але закон гарантує, що відповідальність поширюється однакова на всіх, незалежно від того, де ви народилися, як одягаєтеся і яку віру сповідуєте. Європа пишається своїми культурними і національними відмінностями. І не може бути жодних утисків за те, що ти якийсь не такий».

Взявши слово, Андрій Крупник пожартував, що Європі без нас не впоратися зі своїми проблемами, а оскільки Одеса, як відомо, змінює світ, то без одеситів європейцям не обійтися й поготів. Щоправда, Екарт Д. Штратеншульте у свою чергу заперечив: «А навіщо змінювати світ, якщо є таке прекрасне місто, як Одеса?»

Жарти жартами, а говорив начальник міського управління внутрішньої політики про речі вельми серйозні. Про те, що свобода суспільства починається з внутрішньої свободи кожного. А ще пригадав відомі вислови про те, що рівень свободи безпосередньо залежить і від рівня культури певного народу і від рівня його добробуту. А відтак найперше наше завдання — піднімати рівень освіченості та культури, дбати про покращення добробуту в Україні, і тільки тоді ми ставатимемо вільними людьми й цінуватимемо демократичні цінності, і тільки за таких умов зможемо претендувати на гідне місце в європейському співтоваристві.

Говорив Андрій Крупник і про те, що сьогодні нам, одеситам, ой як бракує єдності в нашій багатоманітності, поваги до права бути іншим, говорити іншою мовою, ходити до іншого храму...

А без поступу у цьому питані, без утвердження цінностей, якими живе цивілізований світ, неможливо у підсумку змінити і рівень культури, і рівень добробуту. Коло замикається. Тож кожен з нас, якщо хочемо бути повноправними європейцями, має почати з себе — навчитися поважати права інших, тоді є надія, що й інші навчаться поважати наші права.

Звісно, йшлося того дня і про перспективи вступу України в ЄС. Одесити закидали гостям, що членами Євросоюзу є кілька країн, де рівень і добробуту, і громадянських свобод, і поширеність корупції мало чим відрізняються від наших реалій, але вони вже у співтоваристві, що не всі держави ЄС однаково прихильно ставляться до нашої країни... На це професор Екарт Д. Штратеншульте відповів: «Якщо ви гадаєте, що досвід Румунії та Болгарії, яких прийняли до Євросоюзу з певним авансом, повіривши в обіцянки, що всі недовиконані стандарти внормують уже в статусі члена ЄС, допоможуть нинішнім країнам-претендентам, то це не так. Навпаки, маючи цей гіркий досвід, ми більше не повіримо обіцянкам — спочатку повне виконання всіх критеріїв, і тільки після цього можна говорити про право на вступ до ЄС. Ми розчаровані. Особливо Румунією. А щодо ставлення до вашої держави, то, зрозумійте, ЄС — це 27 рівноправних членів, у кожного з яких є свої пріоритети. Скажімо, Італія зацікавлена у розвитку стосунків з Марокко, Іспанія — з Алжиром... Та запевняю вас, що Україна — дуже важлива для нас країна і програми, такі як «Східне партнерство», де Україні відводиться провідна роль, яскраво засвідчують, що ми зацікавлені у якнайтіснішій співпраці. Але вирішальне слово — за вами, за вашим урядом. Як вирішите ви, таким і буде ступінь нашої співпраці. Головне, щоб була відповідна політична воля і не робити кроків назад».

Дякуючи гостям за цікаву дискусію, начальник управління молодіжної та сімейної політики Одеської міськради Андрій Юсов закликав частіше приїжджати у гості до нас, запрошувати українців до себе. Бо хоч Одещина і має спільні з ЄС кордони, про тамтешнє життя багато хто в нас довідується через призму російських ЗМІ. І це не може не позначатися на ставленні до Євросоюзу. На згадку про нинішню зустріч, від імені міського голови Едуарда Гурвіца Андрій Юсов вручив гостям чудові фотоальбоми з краєвидами Одеси. Тож дружина професора Екарта Д. Штратеншульте матиме гарну нагоду здійснити фотомандрівку містом, у якому була чверть віку тому.