Виноградарство тримається на професійній гордості

Цього року на півдні Одещини за червень-липень на кожний квадратний метр землі з неба вилилося по 20 відер води. Ми спеціально переводимо загальноприйняту одиницю виміру опадів у міліметрах у більш наочну, щоб стали зрозумілі масштаби погодної аномалії.

Через надлишок вологи у ґрунті виноградна лоза «захворіла». Особливо на «фазендах» у населення, яке не володіє тонкощами виноградарської справи. І лише у спеціалізованих господарствах, де працюють агрономи, де використовують рекомендації національного наукового центру «Інститут виноградарства та виноробства імені Таїрова», урожай вдався непоганим. Звичайно, щоб зберегти гарну ягоду на лозі, довелося провадити кількаразові обробки, витрачаючи великі кошти.

Здавалося б, цього року, коли винограду мало, ціни повинні хоч трохи, але поповзти вгору, даючи виробникам можливість окупити усі витрати, вийти нехай із невеликим, але прибутком. І якщо в усіх цивілізованих країнах закони ринку діють саме таким чином, то в нас вони пропадають, немов кораблі у Бермудському трикутнику. Чому?

В Україну знову надходить виноград із Молдови. Сусіди продають його за низькими цінами, оскільки Росія закрила для цієї продукції свої кордони. Відповідно вітчизняні виноградарі змушені віддавати свою продукцію майже задарма – технічні сорти винограду йдуть у середньому по 2 гривні за кілограм. Порівняйте із помідорами, які сьогодні на ринку по 5-8 гривень…

Держава в особі відділу розвитку садівництва, виноградарства та виноробства Мінагрополітики України декларує: «Розв’язанням проблем виноградарсько-виноробної галузі є поступове зниження імпорту виноматеріалів із одночасним розвитком вітчизняної сировинної бази на основі впровадження інноваційно-інтенсивних технологій виробництва винограду». Однак це залишається лише декларацією. Заслужений працівник сільського господарства України, дослідного дослідного господарства ім. Суворова А.В. Білоус вважає це щонайменше не справедливим:

– Ми обробляємо 1300 гектарів землі, з яких під виноградниками зайнято 600 гектарів, – говорить Анатолій Володимирович. – Підприємство – не найбільше, проте щороку ми перераховуємо до бюджетів усіх рівнів і різних соціальних фондів від 2,4 до 2,6 млн гривень податків. У 2007 році ми переробили продукції на 11 млн грн, у 2008 – на 12 млн грн, минулого року – на 9 млн грн. Виноградники – це робочі місця для сільських жителів: річний фонд оплати праці в нас становить від 4,7 до 5,1 млн грн. Здавалося б, державне підприємство такого рівня повинно ходити у фаворитах. Тим більше, що ми послідовно реалізуємо державну політику, спрямовану на омолодження виноградних плантацій, збільшення їх площ, щороку засаджуючи кращими сортами по 50 гектарів. Але якщо у 2008 році нам компенсували 70% витрат (згідно із законом «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмільництва»), минулого року – 83%, то у цьому перший транш був розділений у серпні, і ми там себе не побачили… Але ж цього року ми заклали 52 гектари виноградників, інвестувавши в них 1,4 млн грн. Ми б не порушували цього питання, якби компенсацію не одержав ніхто. Але ж деякі одержали. І гроші чималі.

На думку А.В. Білоуса, «підкилимна метушня» при розподілі коштів призвела до зниження темпів робіт: минулого року в Одеській області було закладено усього 600 гектарів молодих виноградників, тоді як раніше саджали по 2000 гектарів.

Але як би не «чудили» чиновники, професійна гордість не дозволяє справжнім виноградарям опускати руки. Незважаючи на погодні аномалії, які тривають вже три роки поспіль (то посухи, то дощі, то морози), колективу ДГ ім. Суворова за продукцію червоніти не доводиться. По виноград до села Оксамитного, як і раніше, їдуть з усіх областей України. Столові сорти йдуть нарозхват по 5-6 грн за кілограм. Саме завдяки столовому винограду суворовцям вдається виходити із позитивним фінансовим результатом. І щороку спрямовувати зароблені кошти на розвиток – незважаючи на негаразди.

Антоніна БОНДАРЕВА, власкор «Одеських вістей», Болградський район

Медовий сезон довжиною в життя

Якова Бодачівського доля привела у бджільництво в далекій юності.

– Я тобі дам роботу на все життя, – сказав голова колгоспу, коли після закінчення навчання у колгоспному дитбудинку, він прийшов влаштовуватись на роботу.

Й досі Яків Петрович не знає, чи то пожалів його голова, чи може розгледів заповзяту жилку у юнакові, про якого вже йшла добра слава по селу як про вмілого столяра, але роботу йому дав і справді на все життя. Сорок п’ять літ, як один день, промайнули у трудових буднях на колгоспній пасіці. Тепер з гумором згадує свій перший прихід сюди. А тоді, коли після бджолиних укусів відлежав тиждень у лікарні, зарікався, що більше і ногою не ступне до вуликів. Слово тримав цілий рік.

Та бажання опанувати цікаву професію виявилося дужчим, ніж страх. І Яків навчався у досвідчених мудрих пасічників секретом медової справи. Крім того, за допомогою спеціальної літератури, вивчав повадки бджіл, їхні хвороби і методи лікування, боротьби зі шкідниками. Так з часом і оволодів всіма необхідними навичками пасічника, закінчивши до того ж Київський технікум.

При ньому бджолине господарство колгоспу зросло до 750 сімей, а кожен вулик давав по 26 кілограмів меду. За високі показники у цій галузі Загнітківський колгосп визнали одним з кращих в області, а Якова нагородили автомобілем «москвич». Втім, автомобіль керівництво забрало собі, а пасічникові вручили 600 карбованців премії.

Бодачівський гірше працювати не став. Він з такою ж заповзятістю дбав про ефективність бджільництва. Вже той факт, що 98% бджолосімей, якими він опікувався, виходили міцними із зими свідчить про високий професіоналізм пасічника. Аби комахи ефективніше працювали, у Хмельницькій області закуповували насіння фацелії – прекрасного медоносу, який сьогодні, на жаль, рідко хто використовує. Тоді 100 гектарів землі відводились під цю культуру, що забезпечувало 400 – 500 кілограмів меду з гектара. Коли відцвітала фацелія, наставала черга гречки. Вигода була подвійною. Адже фацелія використовувалась ще й для виготовлення олії, а гречка – у харчовій промисловості. Тепер же власники полів висівають ті культури, котрі вигідні їм і з котрих можна одержати сьогоденний чималий зиск.

А Яків Петрович, між тим, продовжує плекати пасіку. Власну.

– Мед кожної культури має свій аромат, свій колір, свої цілющі властивості. Тож бажано його не змішувати. Наприклад, якщо бджілка збирає пилок з квітів, то мед отримується не зовсім прозорим, навіть трохи мутним, – розповідає пасічник.

Про своїх трудівниць знає дуже багато і може говорити про це годинами. Він захоплений їхньою організацією праці, підпорядкованістю матці, яка керує сім’єю, демократією, якщо хочете, коли бджоли можуть матку замінити на іншу. Здатність крилатих трудівниць літати у пошуках пилку на велику відстань і неодмінно повертатись додому до вулика вражає будь-кого.

Бджоли, як і люди, мають свій характер: одні – спокійні, інші – злі і кусючі. Яків Петрович згадує, як він призвичаювався до однієї з придбаних сімей, шукав період дня, коли вона найспокійніша. І таки знайшов. Він досконало вивчив звички бджіл і знає, що вони не люблять міцних запахів, особливо спиртного, різких рухів. Їх не слід дратувати.

Звичайно, без відповідного екіпірування до вуликів не слід підходити. Хоча і в ній не завжди вдається уникнути укусів. Щоразу, каже Яків Петрович, його жалить кілька комах. Якщо бджола вкусила, необхідно вийняти жало. А місце укусу, радить пасічник, обробити соком часнику, що знеболить та допоможе запобігти набрякам. Проте бджолиною отрутою лікують деякі хвороби кісток.

Справжній пасічник не продасть поганого меду. Але є різні люди. Тож, купуючи мед, необхідно, за порадою Якова Петровича, занурити в мед ложку і повільно її витягувати, «нитка» має тягтися не менше ніж на 20 – 25 сантиметрів. Якщо вона переривається раніше, мед підроблений. На його думку, духмяний і найкорисніший мед – квітковий весняний. Він прозорий і має густоту сметани. Смачні липовий та акацієвий меди, а гречаний має дещо гіркуватий смак, але запашний. Також слід пам’ятати, що взимку не буває рідкого меду.

Сьогодні на своєму бджолиному дворі Яків Петрович має десять вуликів, з якими нелегко поратись після перенесеного інсульту. Та все ж розпрощатись з трудівницями він не наважується, бо не уявляє свого життя без бджіл. Адже вони є невід’ємною складовою трудового життєвого шляху. До того ж маленькі трудівниці допомагають йому боротися з хворобами. Адже бджолопродукти – найкращі ліки для оздоровлення організму. Тож медовий сезон у житті пасічника триває.

Любов КУЗЬМЕНКО, власкор «Одеських вістей»

Купівля-продаж перетворилися на свято

У Кодимі на торговищі гомонів, співав і танцював веселий ярмарок. Його влаштували напередодні храмового свята Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Цьогоріч він відзначався розмаїттям товарів та виробів місцевих майстрів, а відтак – велелюдністю.

Звичайні купівля-продаж перетворилися на справжнє свято, що внесло істотне пожвавлення у буденність життя городян. І хоча на ярмарку не було рядів возів та скринь, лірників та кобзарів, як у сиву давнину, та все ж його колорит, атмосфера додали гарного настрою людям. Адже у широкому асортименті були доступні за ціною оригінальні кошики і крісла-качалки, жбанки і тарелі, вишиті рушники і вишиванки, серветки і витинанки. Сільськогосподарські підприємства торгували хлібом і калачами, паляницями і коровайчиками, яблуками і сливами, а бабусі пропонували різнобарв’я осінніх квітів та розмаїття городини. Тут можна було придбати все, починаючи з цвяха і закінчуючи найвишуканішими майстерними виробами.

Гарного настрою додавали веселі мелодії духових оркестрів Загнітківського та Лабушненського будинків культури. А фольклорний колектив «Витоки» Загнітківського будинку культури не тільки приніс ярмаркувальникам духовну насолоду, а й пригостив всіх своїм традиційним смачним капусняком.

Весь день вирував тут дух веселощів, азарт торгівлі, зустрічей, знайомі запрошували один одного у гості.