З усіх поверхів влади нині тільки й чути, що все йде у нас гаразд, точнісінько, як у тій давній нехитрій пісні про прекрасну маркізу, — обстановка стабілізується, залишилося потерпіти ще трішки і ще позаздрять нашому життю гордуваті сусіди. А тим часом владна партія з усіх сил намагається створити і закріпити свою керівну вертикаль. Себто скрізь розставити слухняних, беззаперечних людей, готових кожну команду патрона брати «під козирьок» і послуговуватися виключно одною відповіддю — «Єсть!» Чи не нагадує вам це горезвісні часи, коли так відповідали на кожен порух єдиної «керуючої і спрямовуючої» партії, яка чомусь самочинно проголосила себе ще й «розумом, честю і совістю епохи»? Повне наслідування партійних попередників. Тож і летять зі своїх посад ті, у кому сумніваються, від кого не чекають запопадливого клацання каблуками.

Та людям попри все притаманно сподіватися на краще. Остобридли невизначеність, тупцювання на місці через непрофесіоналізм, безплідну колотнечу в політикумі, протистояння, які безжально розколюють Україну, вбиваючи все глибше клин між західною і східною частинами держави. А так хочеться усім нам, простим людям, злагоди, миру і нарешті порозуміння серед висококабінетних вершителів нашої долі. Та вони не уявляють свого життя поза владою, тож і ділитися з нею ні з ким не збираються.

Віддамо належне нинішній владі — вона винесла певний урок з практики попередників. Принаймні, намагається переконати, що все спокійно в її царстві — не чуємо публічних взаємних звинувачень серед вищих посадовців, хоч, очевидно, не все там так гладко і райдужно. «Ми — команда діла, дії» — часто себе виставляють. Та хто ж проти, якби то було так насправді. Але знову одні без плоті слова, слова, слова, які навряд чи переконують вдумливих громадян, що жити, як запевняє наш Прем’єр-міністр, справді «стало краще, стало веселіше». Втім, хоч ціни на ринку й у крамницях невпинно лізуть вгору, тарифи стають дедалі кусючішими, чимала частина нашого довірливого люду ладна сприйняти ті запевнення за правду. Ось і в ці дні, скажімо, збирає бабусь біля бюветів завзятущий кандидат у мери Одеси, обіцяє їм золоті гори, якщо за нього проголосують. І плещуть йому в долоні старенькі, обіцяють підтримати, адже так ладно чоловік говорить.

— А що, — мовив мені нещодавно на садовій ділянці сусіда, — щось вони таки роблять, стараються, не чубляться між собою, як їхні недавні попередники. Не треба їм заважати.

Та знову ж таки, дай Боже, щоб щось зробили, хто тут проти. Але ж з райдужних сподівань, на жаль, стрімко сповзає полуда, якщо придивитися ближче, оцінити «зроблене» вдумливіше.

Ну що зроблено за дев’ять місяців владарювання біло-синьої влади, аби мені, мрійливому благодушному сусідові по дачі, сотням, тисячам довірливих громадян справді легше і краще жилося? Даруйте, але ще раз не полінуймося нагадати відомі речі. Чи відчуваємо, що наш гарант «чує кожного», як обіцяв ідучи на вибори, і на словах, і на частоколах бігбордів, вивішених на численних стовпах і опорах? Спробуйте поскаржитися нашому «всенародному» Президенту, сподіваючись, що він почує вас, в усьому справедливо, цивілізовано розбереться, допоможе. А дзуськи, чекайте! Відповість, можливо, хтось із численної казенної обслуги чи відфутболить вашу скаргу тому, на кого ви скаржилися. Недавно, як ви знаєте, і нашій газеті такий футбол нав’язали.

А як же ми всі сподівалися на дешевий газ! Добрячу ж ціну заплатили — російський Чорноморський флот владарюватиме тепер у Криму ледь не до половини нинішнього століття. Дочекалися дешевого газу? Навряд чи в усіх тепер стане сил бігати за рятівними субсидіями, аби той газ не погас у ваших конфорках. Тарифи кидають і не вельми слабких у переляк від майбутніх цін.

Послухайте дрібних і середніх підприємців, котрі так сподівалися на сприяння, підтримку нової влади їхнього бізнесу, цьому наймасовішому підприємництву, стільки ж було наобіцяно. Та підготовлений Податковий кодекс звів ті надії нанівець. Тож протестуй, не протестуй...

Пригадаймо дії та наміри синьо-білих далі. Це ж якими циніками треба бути, щоб пристати на вимогу Міжнародного валютного фонду заради кредитів, які невідомо куди ще попливуть, — подовжити жінкам час виходу на пенсію до 60 років. Мовляв, так ведеться у більшості країн. Але ж там це дозволяє досягнутий життєвий рівень. А в нас? Усьому світові відома демографічна ситуація в Україні, жорстоко враженої бідою Чорнобиля, в країні, де тривалість життя людей сумно посідає задні місця у світовому рейтингу. Така, з дозволу сказати, пенсійна реформа ще більше вкоротить віку нашим співвітчизницям. Багато хто, як вже нині це маємо серед чоловічого населення, просто не доживе до пенсії. То ми готові платити таку ціну за наповнення бюджету?

Мені, гадаю, як і вам, вже остобридло чути, що наступні вибори до місцевих рад будуть «чисті і прозорі». Знову безсоромне словоблудство. Ви вірите в ту прозорість, відчуваєте? Хіба не нав’язують вам свій вибір? Як-от, скажімо, наш закарпатський «десантник», що заздалегідь безапеляційно заявив: мером Одеси неодмінно буде «регіонал». Для чого це грубе нав’язування? Та й заангажований Партією регіонів на цю посаду претендент, крім метушні на телеекранах, нічим серйозним про себе не заявив. Чи, можливо, я помиляюся? А ви хіба чули про якісь особливі успіхи, заслуги цього чиновника на його останній відповідальній посаді, яку він тривалий час обіймає, чи зупинив ріст цін, чи часто перекривав він кисень орді зажерливих скорумпованих монополістів, маючи на це всі повноваження?

«Чесні і прозорі» вибори вже засвідчили себе формуванням виборчих комісій, де переважно представники владної партії, чиняться всілякі перешкоди представникам опозиції. Для себе усе вони роблять правильно, адже добре знають: не важливо, як проголосували, важливо, як підрахували...

На жаль, шириться і більш тривожна інформація про факти залякування, шантажу тих, хто не хоче ставати під провладні знамена, хоч і зміг би добре проявитися, прислужитися громаді, ставши депутатом. Нещодавно пролунав у нашій редакції телефонний дзвінок доволі авторитетної, поважної людини. Анонім його нахабно попередив: не зніме свою кандидатуру в депутати до райради — нехай добре подумає про долю малолітнього внука. А на вчителя з сусідньої області, чудового фахівця, активну, безкомпромісну людину, який попередньо дав згоду балотуватися до органу місцевого самоврядування від опозиційної партії, вчинили інший тиск: підеш у депутати — матимеш у школі навантаження щонайбільше 12 годин на тиждень, а то й узагалі без роботи залишишся. І чоловік вирішив не ризикувати — сім’ю, дітей треба годувати.

Та що казати! «Настаралася» Партія регіонів за дев’ять місяців уже задосить, щоб тверезо ті дії оцінити. Боже, який тріумф переживають сьогодні від скасування політичної реформи, цього конституційного перевороту по суті. Справді-таки наш гарант має тепер імператорські повноваження. Хоча й без того достатньо їх мав, та ще й усі гілки влади на всіх посадах, по вертикалі й горизонталі обсіли його слухняні опричники. То, виходить, гарант їм не довіряє, перебираючи на себе їхні повноваження... А нам чому наказують їм вірити?

Та чимало хто, на жаль, не напружуючи роздумами мізки, продовжує вірити, не допускаючи жодних сумнівів у проголошених добрих намірах можновладців. Останні ж б’ють себе в груди, які ж бо вони справжні патріоти, як вболівають за Україну. А самі фарисеї тим часом з перших кроків свого панування почали під оплески українофобів нещадно нищити всі паростки відродженого українства, нашу мову, історію, культуру, традиції.

Вірити чи не вірити — звісно, то справа кожного. Ото б лише не зостатися знову ошуканими. Чи то вже справді така наша гірка доля, й історія власна ніяк нас і нічому не вчить? Невже й надалі мучитимуться наші вуха від навішаної локшини, а ми покірно терпітимемо?