Визнання Конституційним Судом нелегітимності політичної реформи через недотримання процедури внесення змін до Основного Закону викликало широкий громадський резонанс. Треба сказати, що події в Україні постійно привертають увагу світової громадськості, але цього разу у такого пильного спостереження є і каталізатор.

Ним стала активність української опозиції на чолі з Юлею Тимошенко. Лідер БЮТ вважає за краще не згадувати, як з усіх сил намагалася скасувати політичну реформу, коли перебувала у кріслі Прем'єра. Зрозуміло, що політикові, який претендує на роль лідера опозиції, це невигідно. Замість цього Юлія Володимирівна далі вправляється у гучних звинуваченнях на адресу влади, називаючи те, що сталося 1 жовтня, «конституційним переворотом».

Логіка дій Тимошенко зрозуміла: вона прагне заручитися підтримкою європейських структур, спекулюючи на тому факті, що перехід від парламентсько-президентської до президентсько-парламентської республіки може бути не завжди зрозумілим для європейських політиків. Втім, Конституція 1996 року, яка знову набула чинності, припускає не настільки унікально-авторитарний механізм державного управління, як це намагаються показати опозиціонери. Наприклад, Віктор Янукович під час недавнього візиту до Франції відзначив, що наші країни стали ближчими за моделлю державного управління. Глава держави і у телефонних розмовах з лідерами Німеччини та Великої Британії, головою Ради Європи та главою Європейського парламенту багато разів підкреслив свою зацікавленість у розвиткові подій винятково у правовому полі. Президент дав зрозуміти своїм співрозмовникам, що Україна не збирається звертати з демократичного шляху розвитку.

Зрозуміло, що сприятлива реакція європейських політиків не відповідає інтересам деяких політиків українських, які називають себе опозиціонерами. Вони у запалі боротьби за повноту влади у країні прагнуть ініціювати втручання закордонних центрів впливу у внутрішні справи нашої країни. Їх не зупиняє той факт, що подібний розвиток подій означає замах на національний суверенітет нашої країни, створює умови для підтвердження іміджу України як failed state – держави, яка не відбулася.

Проте сподіванням українських опозиціонерів навряд чи вдасться збутися – реакція європейських інституцій на останні події в Україні залишається стриманою і коректною, як і годиться у цивілізованому світі. Мабуть, у Старому світі пам'ятають не тільки про високу оцінку, дану Конституції нашої країни Венеціанською комісією після її ухвалення у 1996 році, але і жовтогарячий безлад влади, що виразився у хронічному протистоянні між Юлією Тимошенко та Віктором Ющенком. Європа значно більше зацікавлена у стабільності в Україні, ніж деякі українські політики. Наприклад, єврокомісар з питань розширення і політики сусідства Стефан Фюле не тільки назвав вердикт КСУ «серйозним рішенням» але й відзначив, що у Брюсселі «взяли його до уваги» і, «незважаючи на такий результат, думають, що все-таки, з усією очевидністю, Україні потрібна широка конституційна реформа ... що, як ми сподіваємося, буде здійснена як послідовний процес. Рішення КС не є конституційною реформою. Тому широка конституційна реформа в Україні усе ще залишається актуальною. Усе, що потрібно – побудувати ефективну систему стримувань і противаг між гілками влади».

Європейські політики з інтересом спостерігають за ситуацією в Україні, але далекі від безпосереднього втручання у розвиток подій. Вони добре пам'ятають, що зміна законодавства – внутрішня справа кожної держави, при цьому розуміючи, що повернення до Конституції 1996 року – запорука стабілізації ситуації у нашій країні.