Дорогі визволителі!

Шановні ветерани, усі жителі Одещини!

Сердечно вітаю вас із 66-ю річницею визволення України від німецько-фашистських загарбників!

Пам’ять про Велику Вітчизняну війну передається з покоління в покоління. Багатьох із тих, хто приніс мир і визволення, вже немає з нами. І зовсім небагато залишилось поруч тих, кого турбують старі рани. Та пам’ять народна не вмирає ніколи.

Шановні ветерани! Ви – взірець самовідданого служіння Батьківщині і рідному краю. Ви гордість і слава всього українського народу, його сила і міць.

Ми вдячні вам за свободу, за щастя самим творити свою долю.

Але ви не тільки здобули Перемогу. Ви виростили небайдуже покоління, для якого минуле батьків є живильним джерелом, ви виховали у своїх дітях і онуках повагу до історії і любов до рідної землі, вдихнули впевненість у своїх силах, навчили працьовитості і розсудливості.

Добра вам та щастя, здоров’я і благополуччя, взаєморозуміння і відмінного настрою!

З повагою, голова Одеської обласної ради М. СКОРИК

Шановні ветерани!

28 жовтня ми справедливо називаємо святим днем. Саме цього дня, 66 років тому, багатостраждальна земля України була очищена від фашистських загарбників, які творили небачені звірства на окупованій території. І символічно те, що через багато років після тяжкого військового лихоліття, не згасає пам’ять народна про тих, хто ціною крові і самого життя обстоював у жорстокій боротьбі з лютим ворогом наше мирне сьогодення, не слабне повага до нині живих ветеранів-фронтовиків, партизанів і підпільників, трудівників тилу.

Обласна рада Організації ветеранів України, міські та районні ради Організації ветеранів і надалі вважатимуть своїм головним завданням військово-патріотичне виховання населення, обстоювання святої правди про Велику Вітчизняну війну, соціальний захист ветеранів, і усіма можливими засобами втілювати її у життя у тісній взаємодії з органами місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Від президії Одеської обласної ради Організації ветеранів України та від себе особисто вітаю ветеранів зі святом визволення України від фашистського ярма. Бажаю міцного здоров’я, бадьорості духу, добробуту та успіхів в усіх справах.

Голова обласної ради Організації ветеранів УкраїниО. ГУРСЬКИЙ

missing image file

Комбат

Здесь в дни войны далекие

Был наш передний край:

Окопы неглубокие,

Разрушенный сарай,

Скирда соломы ржавая,

Вдоль тропки – провода,

От солнца темно-алая

Широких луж вода.

Комбат на подготовку дал

Всего один лишь час.

И опустив глаза, сказал:

«Беречь боезапас».

Тот бой закончился в ночи.

Полег фашистский полк.

И жутко плакали сычи,

Выл за оврагом волк…

Комбат, привставши, простонал

И крикнул: «Баталь-о-о-он!!

Ему никто на отвечал…

Живым был только он.

Виктор МАМОНТОВ

Вспоминают бойцы…

В светлый майский праздник –

День Победы,

Ветераны – наши старики,

Вспоминают фронтовые беды,

Как сражались у Днепра-реки.

Там теперь остались те же хаты

И сирень все та же у плетня.

И стоят их внуки, как солдаты,

У святого Вечного огня.

Вспоминают братские могилы –

Хоронили боевых друзей.

Отдавали без остатка силы,

Для Победы в юности своей.

Трудные дороги фронтовые

Развели всех в разные концы…

Но сегодня с ними, как живые,

Павшие товарищи-бойцы.

Николай КЕЛЬБЕДИН

Дорогою жалоби та смутку

Після капітуляції фашистської Німеччини у 1945 році звинувачення в холокості було висунуто лідерам нацистів на Нюрнберзькому судовому процесі. Світова громадськість звинуватила нацистську Німеччину у тому, що в середині ХХ століття у серці Європи фашисти протягом трьох років (з осені 1941 року по осінь 1944 року) знищили від 5 до 6 мільйонів євреїв.

У місті Роздільній мешкає Володимир Якович Буковський, який був очевидцем страшних подій, що відбувалися у Роздільнянському районі восени 1941 року.

– Я бачив на власні очі, як гнали на розстріл євреїв, – із хвилюванням згадує Володимир Якович. – Переважно, це були літні люди, жінки та діти. У Роздільнянському районі страшні події відбувалися в селах Єгорівці, Шеметовому, Лиманському. За свідченнями очевидців, у середині листопада колона євреїв (сотні людей) пішки рухалася з Одеси в бік села Єгорівки. Балкою, де зараз сільський ставок, тік невеличкий струмочок, що заріс очеретом. Румуни в очеретах встановили кулемети. Коли колона увійшла до балки, по ній з очеретів відкрили кулеметний вогонь. Люди почали розбігатися. Із лісосмуги вискочили румунські вершники і почали добивати людей нагайками. Вбитих місцеві жителі присипали землею на тому ж місці. Копати могилу просто не було можливості. А колона із тих, хто залишився жити, просувалася далі в бік Бринівки, Єреміївки, Шеметового.

Найбільше із п’ятикілометрової колони нещасних людей було розстріляно саме під невеличким селом Шеметовим.

Сьогодні в цьому селі залишився лише один житель, свідок тих злодіянь фашистів – Дмитро Миколайович Устіч. На той час йому було 11 років.

– Пам’ятаю усе чітко, ніби страшні події відбувалися не 69 років тому, а вчора. Настільки врізалася в пам’ять страшна картина. Вище села розташовувалися спустілі корівники. Навіть і корівниками їх назвати було важко, так, навіси, під якими до початку війни прив’язували колгоспних корів. Величезну колону людей різного віку гнали цілий день балкою, а на ніч загнали до цих корівників. Жінок і дітей – до одного, чоловіків – до другого. Ми із хлопцями спостерігали збоку, хоча конвоїри з автоматами напереваги, ганяли нас. Рано вранці всіх підняли, і знову балкою потяглася довга, темна та приречена колона. Коли люди пройшли село, через короткий час пролунали автоматні черги та крики… Моя тітка, Марія Григорівна Дубровська, першою побігла до корівника, заглянула всередину. Там, у найдальшому кутку з-під купки каміння, чувся дитячий плач. Вона швидко зняла з себе фартух, загорнула залишене грудне дитинча, і, сховавши його під фуфайку, побігла з ним додому. Жила Марія Григорівна одна після того, як її чоловіка, мого дядька, у 37-му відвіз «чорний ворон». Адже село, є село. Хтось доніс на неї. Приходили поліцаї, допитували. Викликали до комендатури. Але селяни виступили на її захист. Пішки разом з нею пішли до сусіднього села Новоукраїнки, де розташовувалася німецька комендатура. Комендант чи прислухався до людей, чи просто пожалів, але її з дитиною залишили у спокої. Як вона любила цього хлопчика! Виростила, вивчила. Віктор Дубровський тривалий час працював завідувачем ферми у нашому селі. У селі, де розстріляли його батьків та родичів. І нікуди звідси не їхав. На жаль, через хворобу, його вже немає серед нас. Але залишилися його дві дорослі доньки. Одна живе в Одесі, друга – у Житомирі.

У Шеметівській балці розстріляних євреїв місцеві жителі присипали землею. Ні імен, ні прізвищ. Ні нормальної могили. Лише місце це пам’ятають і знають усі селяни.

Ще один спогад Катерини Гаврилівни Бучук:

– Ні, я не свідок тих подій, – говорить жінка. – Народилася після війни. Але пам’ятаю розповіді батьків, родичів, які жили в окупації, воювали на фронтах, а потім відбудовували зруйновану країну. З їхніх розповідей я довідалася про те, як недалеко від нашого села румуни розстрілювали євреїв. А мій дідусь їх рятував. По дорозі від Єгорівки в бік Бринівки румунські солдати гнали змучених голодних людей. На їхньому шляху – маленьке село. А першою, праворуч від дороги, була землянка мого діда Тихона Даниловича Жернакова, який жив там зі своєю сім’єю.

Коли кулеметники відкрили вогонь по колоні євреїв, ті побігли хто куди. Кілька людей кинулося до яру і причаїлося в ньому. Дід Тихон крикнув, щоб бігли у двір. Скількох людей, таким чином, врятував мій дід, не знаю, але знаю точно, що згодом врятовані ним люди повернулися до Одеси. Чи дійшли вони додому, як склалася їхня доля – невідомо. На жаль, мій дід недовго прожив після війни. Трагічно загинув, супроводжуючи із села Бринівки до села Єреміївки молоденьку продавщицю крамниці із виторгом. У цій крамниці він працював сторожем. Тихон Данилович прикрив собою перелякану дівчину від її грабіжника, що чекав на неї. Він загинув, захищаючи право на життя іншої людини. Останніми були його слова, звернені до неї: «Не бійся. Кого ти боїшся? Усі свої люди». Свої люди! Саме так має почуватися кожна людина на Землі. Ким би ми не були: українцями, росіянами, євреями, німцями чи румунами – повинні бути своїми людьми. А також пам’ятати та поважати свою історію, навіть якщо з того часу пройшло багато років, і води великого єгорівського ставка назавжди вкрили страшну криваву дорогу та дідусеву землянку, що стояла поруч.

Сесіями Єгорівської та Єреміївської сільрад ухвалені рішення на виділення земельних ділянок під встановлення пам’ятних знаків у тих місцях, де восени 1941 року лише у Роздільнянському районі було знищено сотні людей за національними ознаками. Є й люди, готові фінансово допомогти у цій шляхетній справі.

Можливо, хтось ще живе на цьому світі із приречених тоді на загибель, або їхні діти та онуки? Прохання – відгукніться!

Ганна ІВАНОВА, Роздільнянський район