Осінь нинішнього року переповнена суспільно-політичними виборчими суперечками. Портрети, програми, заклики, гасла — голова йде обертом: кого обрати, хто ті достойники, за яких люди віддадуть голоси?

Дуже дивувався й дивуюся зараз, коли бачу на дверній ручці у квартиру целофановий кульок, як щедрий дарунок нинішньої провладної інституції, з написом «Я в команді Януковича». Не писав заяву в цю команду, не голосував за її очільника, і на тобі — я уже в ній. Спасибі! Не ця команда, по-моєму, сприяє розвитку української державності, утвердженню нашої незалежності та історичної правди. А коли читаю на численних агітаційних щитах пафосний вислів «Голосуй за щасливе майбутнє одеситів. Партія регіонів», то мене ніби перекинуто якоюсь чарівною паличкою у комуністичну імперію, в якій, крім обіцяного щасливого майбутнього, ніколи не було людяного сьогодення. А репресивні органи винюхували, висліджували, підслуховували, ловили на льоту неугодне владі слово і жорстоко карали вільнодумство.

Та ще коли на інформаційному табло висуванця в мери міста від «регіонів» красується гасло «Це єдиний кандидат в мери Одеси», думаєш: а що ж зробив він для України, перебуваючи на високій посаді в Києві, та який слід його подвижницької діяльності можна побачити в південній столиці держави? Ще Т. Шевченко писав про таких: «...багато слів, а більш нічого».

Те «щасливе майбутнє одеситів» демократичне коло городян побачило зразу після призначення голови ОДА

Е. Матвійчука, який першими своїми діями проявив неповагу до єдиної обласної україномовної громадсько-політичної газети «Чорноморські новини», відмовившись бути співзасновником легендарної «Чорноморки» за її незалежні погляди та правдиву інформацію. А чого заслуговують «перли» обласного голови на кшталт, нібито газета «присмокталася» до бюджету? Саме слово настільки незугарне, принизливе для тисяч і тисяч читачів, поціновувачів рідної мови, людей, які пов’язали з цим виданням все своє свідоме життя. Було б доречним вибачитися високому обласному посадовцю перед журналістським колективом «Чорноморки» й перед читацьким загалом.

Мета «Чорноморки» одна: бути інформатором, порадником, нести правду читачам, викорчовувати скверну з людських душ, виховувати інтелектуалів, бути гідними своєї великої держави — України. Цим-то і дорога мені ця газета, до якої я давно прилучився.

Недавно у виступі Президента В. Януковича прозвучало: «Свобода ЗМІ — наріжний камінь демократії». Хотілось би цього.

Та хіба тільки наведений приклад з «Чорноморкою» в діяннях керівника ОДА схвилював мене? Звітуючи про свої сто днів головування на теренах області журналістам, Едуард Леонідович заявив (переклад з російської): «Націоналісти вимагають від мене вивчати українську. А я відповідаю, що знаю її краще, ніж вони!» Хто ж Ви, пане Едуарде? Чужинець у рідній мові? Відомий український письменник Борис Харчук стверджує, що батьком української нації був Богдан Хмельницький, а матір’ю — українська мова. Та хіба ж можна зраджувати матері?

Заява ж про надання російській мові статусу другої регіональної взагалі суперечить Конституції держави. Та й українські націоналісти і націоналізм не за тлумаченням імперської держави минулого, а за сьогоденням, де є і твердження, що це рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів, заслуговують шани, поклоніння перед їхніми подвигами в боротьбі з фашистами і ленінсько-сталінською диктатурою.

Щоб укріпити диктат правлячої партії «регіоналів», варязьким гостем у наше місто прибув Микола Азаров і ні з того, ні з сього виказав свою невдоволеність упорядкуванням вулиць та зовнішнім виглядом Південної Пальміри, хоча недавно хвалив наше місто, назвавши його кращим за облаштуванням в Україні.

Ми любимо Одесу, гордимося нею і щасливі, що тут живемо. Проте киянину М. Азарову, на жаль, ні мер

Е. Гурвіц, ні Одеса не припали до душі. Ганьбити те, що хвалив недавно, їй Богу, — абракадабра, та ще й комічно заангажована.

Можливо й тому після цього прем’єрського галасу вже майже переможно заявляє претендент на мерське крісло О. Костусєв про відродження його зусиллями Одеси, хоча сам нічогісінько не зробив для міста.

А нам, звичайним виборцям, перед тим, як опустити бюлетені, варто поставити питання із Шевченкового «Послання і мертвим, і живим...»: «Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» Й усвідомити себе не рабами, не підніжками чужих держав, а спадкоємцями козацької слави, синами й дочками України, вільної й незалежної держави.