Нарешті на початку жовтня редакція «Чорноморських новин» оголосила передплату на газету на наступний рік. Ще два місяці тому, коли видання опинилося у скрутному фінансовому становищі, пенсіонер із Саврані Володимир Вдовиченко закликав жителів Одещини підтримати «Чорноморку» — насамперед річною передплатою, бо це найважливіше джерело її існування. Особисто я зразу відгукнувся на цей заклик і вже наступного дня, після оголошення передплати, оформив її на улюблену газету, яку читаю з 1939 року і ніколи не зраджу. Навіть незважаючи на те, що передплатна ціна суттєво збільшилася, що додасть труднощів багатьом. І все ж закликаю всіх жителів Одещини, які люблять і поважають Українську державу, народ, його мову, культуру, традиції, вчинити так само. Адже «Чорноморські новини» — єдина обласна суто українська газета, яка на своїх шпальтах захищає рідну мову, державність.

Втім, аби часопис виходив регулярно, розумію, що, окрім передплатних коштів, потрібна бюджетна допомога. Але з приходом на посаду голови облдержадміністрації «регіонала» Едуарда Матвійчука про це можна тільки мріяти. Пан Матвійчук одноосібно вирішив: облдержадміністрація повинна вийти з числа співзасновників газети, мовляв, треба заощаджувати бю­джетні кошти. Тоді звідки ж вони взялися, і чималими сумами, для інших видань? Невже українське населення Одещини, а це понад шістдесят відсотків, не заслуговує на те, щоб мати свою обласну газету?

У багатьох одеських засобах масової інформації журналісти люблять називати п. Матвійчука губернатором. На якій підставі, якщо губернії зникли ще у 1917 році? Гадаю, це має далекосяжну мету: варто перейменувати області на губернії, і відомо, що станеться з незалежністю України — вона перетвориться в одну величезну російську губернію.

Я — інвалід першої групи, прикутий до ліжка. Тож постійно слухаю радіо. Як київ­ське, так і місцеве. Мушу сказати: більшість високопосадовців, що запрошуються до столичного мікрофона, таки послуговуються державною мовою. Чого не скажеш про наших. Регіональні держслужбовці всіх рангів, окрім заступника голови облради Миколи Тиндюка та начальника головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Івана Панчишина, відповідають на питання винятково ро­сійською, мабуть, наслідуючи свого патрона Матвійчука, з уст якого я ще не чув жодного українського слова.

Коли слухаєш виступи таких чиновників, мимоволі постає питання: у якій державі живемо — в Україні чи в одній з областей сусідньої Росії? Навіть виїжджаючи в північні райони Одещини, де практично живуть тільки українці, наші високопосадовці спілкуються з населенням мовою іншої держави. Що вже казати про головного місцевого комуніста Євгена Царькова, котрий, запевняючи, що добре знає українську, жодного разу нею не скористувався.

Чого сподіватися від нового, проштовхуваного у Верховній Раді «Закону про мови в Україні», згідно з яким російська, по суті, набуває статусу другої державної? Це призведе до повного знищення нашої рідної мови, яка так ледь животіє. «Новий» законопроект — ніщо інше як продовження ганебного «емського указу» та «валуєвського циркуляру». Ось чому триста видатних українських вчених — членів Академії вищої школи (професори, доктори наук) — рішуче засудили цей законопроект і за­кликали не приймати його у Верховній Раді. Підстави? Їх скільки завгодно. Взяти хоча б навчальні заклади, що віднедавна отримали статус «національних». Які вони національні, якщо у більшості ні ректори, ні викладачі державної мови не знають.

Пригадую, в Одеському держуніверситеті лише суто українознавчі дисципліни викладалися як належить, решта предметів — всуціль російською. Хіба відтоді щось змінилося? Аніскілечки. В Одесі російська мова панує скрізь: у держустановах, на телебаченні, практично в усіх пе­ріодичних виданнях, не кажучи вже про різні контори, офіси і просто вулиці. Однак це не заважає україноненависникам істерично всюди кричати «Я говорю по-русски!», ніби їм хтось заважає це робити.

Колись прочитав мудрі слова: людей, що живуть серед народу і не поважають його мову, можна назвати не інакше як окупантами. На своєму довгому віку я «від дзвінка до дзвінка» пережив румунську окупацію. Отже, знаю, що це. Ось і нині мені здається, що переживаю другу окупацію, почуваючи себе аборигеном серед іноземних колонізаторів. Красномовне підтвердження цього — зухвале відфутболювання справді національної газети «Чорноморські новини». Такого нема в жодній державі.

То хто ж ми — незалежна Україна чи російська губернія?

Насамкінець хочу навести поетичні рядки Максима Рильського:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих — рідна мова.

Вишнева ніжність пелюстків,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

Пам’ятаймо їх завжди!