Вечір пам’яті героїв національно-визвольної боротьби 1920-х років за участю письменника, президента історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля з презентацією виданих клубом книжок про отаманів Холодного Яру відбувся в одеському кінотеатрі «Маски». Організаторами стали ВО «Свобода» та одеська «Просвіта».

Чому ми не вшановуємо своїх національних героїв? Чому не покладаємо квіти до їхніх пам’ятників та могил, чому не проводяться там мітинги, не приходять туди школярі? Чому молодому поколінню нічого не відомо про ті часи, коли Україна палала вогнем селянських повстань проти більшовицької окупації та безчинств червоних комісарів?

Та тому, що могили ті заховані в неглядь трагічної української історії, а пам’ятників просто нема — ті герої ще й досі вважаються «бандитами». Чи знайдеться в Одесі бодай кілька школярів, чи й студентів, котрі знають хоч би щось про Холодний Яр? Можливо, лише котрийсь із відмінників згадає одно­йменний твір Тараса Шевченка.

Того вечора в залі кінотеатру «Маски» зібралися переважно люди, які багато знають про цей символ нескореності українців, їх збройної боротьби проти зайд, котрі у 20-х роках минулого століття посунули в Україну, щоби повернути її в імперію, відбираючи хліб у селян та мордуючи волелюбних українців.

У книзі «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку чорних запорожців Армії Української Народної Республіки» Петро Дяченко описує, як його козаки взяли у полон багато більшовиків, яких «треба було боронити від самосуду місцевого населення. Нарешті селяни взнали, хто такі большевики. Вистачило півроку їхнього панування, і села не пізнати».

Книга ця, як і багато інших книжок про отаманів повстанського руху та мемуарів, видана історичним клубом «Холодний Яр». За час існування клубу вийшло друком чи не чотири десятки таких книжок за авторства або ж упорядкування письменника Романа Коваля. Це стало метою його життя — розшукувати забуті могили героїв, збирати й до­сліджувати матеріали про них, ставити пам’ят­ники, знімати документальні фільми (їх вже зроблено п’ять), виступати у ЗМІ з розповідями про селянських отаманів.

Те, що роблять ці люди — члени клубу, а передусім сам Роман Коваль, у нинішній глухий час, повертаючи забуті імена українських героїв, славних отаманів, повертаючи забуті, а вірніше — ретельно затерті, сторінки історії — такої, якою вона була, — це справжнє подвижництво.

З чого все почалося?

— Коли я прочитав книжку Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», то був майже шокований. Знав, що у двадцятих роках минулого століття в Україні йшла справжня війна, знав трохи і про Холодий Яр, який ще від часів Коліївщини став символом непокори українців, символом їх збройної боротьби з усілякими поневолювачами. Але те, що я дізнався з цієї книжки, мене просто вразило. І я став найактивнішим пропагандистом не лише літературної спадщини, а й надзвичайно цікавого, виповненого пригодами життєпису Юрія Горліс-Горського. Пізніше народилася думка про історичний клуб, який ми назвали так само: Холодний Яр. До клубу входять письменники, історики, котрі досліджують тему національно-визвольної боротьби, журналісти... Зрештою, всі, хто цікавиться цим питанням, хоче щось зробити для повернення історичної пам’яті, брати активну участь у нашій роботі.

І можна лише подивуватися: коли йому вдається попрацювати за письмовим столом, якщо весь свій час віддає пошукам героїв та повертає їм добру пам’ять. Пам’ять, котра потрібна, передусім, духовним нащадкам тих людей, потрібна нам з вами.

— На початку вересня, — продовжував далі Роман Коваль, — ми поставили гранітний пам’ятник родині отаманів Соколовських — четверо їх було. Це схоже на легенду, якби не було найправдивішою дійсністю. Загине один брат — його шаблю підхоплює наступний. Коли ж не стало всіх трьох, боротьбу продовжила наймолодша сестра Олександра. Уявіть собі: вісімнадцятирічна дівчина, за традицією прибравши собі нове ім’я — Маруся, стала отаманом. Вона блискуче володіла зброєю, легко вправлялася з конем... Що ми знаємо про неї? Ми вклоняємося чужинським авторитетам, знаємо все про Жанну д’Арк, наприклад. А про своїх героїв нам заборонено було знати. Чому? Бо знання правдивої історії обов’язково зроджували б в народі болючі запитання, а запитання такі неминуче ведуть до конкретних дій.

— Кілька днів тому, — сказав Роман Коваль, — ми також поставили пам’ятник Юрію Горліс-Горському у його селі Мельники. А в першій декаді листопада їдемо в село Легедзинове, яке 90 років тому повністю, всією людністю, повстало проти більшовицької комуни. А хто про це знає? Усе те, про що я розповів щойно, це як виклик тим силам, що кажуть: «Нє отдадім ім історію». Кому? Народові нашому — його ж таки історію? Оце і є те саме, що робила впродовж всього свого панування радянська влада в Україні. Історична пам’ять перервана, нема повноти образів героїв того буремного часу, а ті скупі відомості про них — це як наче на білій стіні бистрий малюнок вуглем. Мені болить трагедія мого народу, тому й пишу про це. Коли дізнаюся, що хтось плакав, читаючи мою книжку, то розумію, що мій біль перейшов до цієї людини. Нам потрібна правда, яка мобілізує, а не деморалізує, акцентуючи на поразках та невдачах. Щоб читач закрив книжку з надією у нашу перемогу. А вона таки буде — якщо ми дуже того захочемо!

Так, можна зронити сльозу і над яким-небудь жіночим романом — сучукрліт знає і такий жанр. Але якщо люди плакатимуть над такими книжками, як ті, що їх видає клуб «Холодний Яр», то вже не зможуть нащадки чонівців та енкаведистів топтати українську душу.

Такими є всі книжки, на яких значиться ім’я Романа Коваля — чи як автора, чи як упорядника, чи як президента клубу «Холодний Яр». І найсвіжіша з-поміж них — книга спогадів Петра Дяченка — командира полку «чорних запорожців» військ Директорії.

— Редагуючи її, я думав про те, що діти наші могли б гратися не в індіанців чи, там, у червоних і білих, а гратися в чорношличників чи й у давніх запорожців — якби вони більше знали про це. Тому і їздимо містами України, проводимо презентації цих книжок, показуємо свої фільми, — сказав Роман Коваль.

— То був унікальний полк, який не знав поразок, а його командир — герой з героїв, проте ніде у його спогадах нема й натяку на хвалькуватість.

У словах гостя з польського міста Перемишль Олександра Стеця — непідробне захоплення і пієтет. Він та його однодумці, українці Перемишля, створили товариство «Чорних запорожців». Хлопці пошили собі такі самі однострої і в них беруть участь у різних національних заходах в Україні.

— Чому тема ця з’явилася на Закерзонні? Там дуже мало досліджують тему петлюрівської еміграції, як не дивно. У Перемишлі був один з таборів для інтернованих вояків армії УНР, там перебував і Петро Дяченко. Тому ми вирішили нести правдиву інформацію. Разом з Романом побував на батьківщині Петра Дяченка, там ще збереглася хата його...

Між іншим, у 1919 — 1920 роках полк воював і на території Ананьївського, Балтського, Котовського, Савранського районів Одещини. Вочевидь, є робота для місцевих крає­знавців, щоби увічнити це в музеях та в пам’яті людській. Як це роблять не лише члени клубу «Холодний Яр», але навіть й українці за кордоном.

Насамкінець було показано документальний фільм «Отамани Холодного Яру». На вечорі грав і співав українських пісень молодий бандурист Ярослав Джусь, до слова сказати — лауреат телевізійного конкурсу «Україна має таланти», він там здобув приз глядацьких симпатій. Люди підспівували і козацькій, і стрілецькій, і повстанській пісні — а зала була повнісінька, в руках вони тримали щойно придбані книжки, і це було втішно.