Ілля СТЕШКО:

– З певного часу почуваюся якось ніяково від того, що я глибоко літня людина. Навіть у поліклініці мене це почуття не полишає. Навпаки – ще більше загострюється. Бо наші старечі болячки не лише нам самим обридли, але, бачу, й тим, хто нас лікує. Якийсь медпрацівник квапливо огляне, запитає про се про те. І все. Зате понавиписує найдорожчих ліків. Та хіба по мені не видно, що не маю таких коштів? До того ж згодом з’ясовується, що деякі ліки виявляються не для мого організму. І тоді виписують інші. А ті, щойно розпочаті, куди дівати? У мене вже мішок таких ліків. А ще страждаю від різниці ставлення медперсоналу до мене – і до тих, хто може віддячити йому. Я такої змоги не маю. Тож краще не хворіти. Вже надто дорога в нас медицина! А приставка до неї «безкоштовна» – наче глузування з нас.

Андрій, батько 6-річного Максима:

– Дружина залишила мені сина і зникла, довідавшися, що маля страждає на аутизм. По телевізору я побачив заняття з такими ж дітками, як мій син, у дельфінарії. Вони дуже раділи змозі поплавати з дельфінами. З’ясувалося, що це цілий напрям реабілітації аутистів. Сподобалося перебування у дельфінарії і моєму синові. Він навіть став краще спати, та й приступи істерії проявлялися рідше. Але дельфінотерапія – для багатих, бо дозволити собі викласти 100 доларів за один сеанс можуть лише одиниці.

Алла, мама 12-річної доньки:

– Моя донечка одержала травму під час пологів. І тепер їй постійно потрібно проходити сеанси голкотерапії, щоб м’язи ніг не атрофувалися. Голки, ліки, робота лікаря... Кожен курс коштує приблизно 350 доларів. Такі курси треба проходити щопівроку. Ми з чоловіком працюємо інженерами, одержуємо маленькі зарплати. Заощаджуємо на всьому, але на кожен новий сеанс гроші викроювати стає дедалі складніше. Я дуже боюся того дня, коли грошей у нас просто не стане.

Тетяна Алексєєва, 94 роки:

– У старих, як відомо, кістки крихкі. Про це я довідалася зі свого власного досвіду, коли, перебуваючи вдома, зламала шийку стегна. Але з’ясувалося, що й шанси на життя у старих невеликі, бо зробити рентген і накласти гіпс у моєму віці можна тільки за власні гроші. Лікарка з поліклініки порадила моїм родичам доглядати мене, лежачу, і просто чекати, коли помру. Слава Богу, вони не послухалися її. І знайшли кошти, щоб бригада з приватної медичної фірми приїхала додому. Рентген і гіпс закоштували 1200 гривень. Сьогодні (минуло півроку) я вже потихеньку ходжу по кімнаті. І навіть страшно подумати: якби у моїх родичів не було грошей, то сьогодні мене вже не було б живої.

Ольга, 30 років:

– Мого чоловіка, якому лише 39 років, перевели на гомотрансплантацію. Через проблеми з нирками він мусить проходити цю процедуру тричі на тиждень. Вартість однієї – 1200 гривень. Ми вже продали машину, переїхали з 4-кімнатної до 2-кімнатної квартири. Не знаю, що буде далі. Держава чомусь зовсім не хоче піклуватися про своїх працездатних громадян, які приречені помирати тільки тому, що на життєво потрібну процедуру з бюджету не виділяють досить коштів.

Ігор, журналіст:

– Моєму синові довелося робити термінову нейрохірургічну операцію в одній з одеських лікарень. Так, я розумію: багатогодинне хірургічне втручання потребує чималих витрат. Але кому до снаги впоратися з навантаженням на 20 тисяч доларів? Я вліз у борги, і навіть не знаю, коли пощастить їх повернути. Сьогодні страшно навіть переступати поріг лікувального закладу, особливо, якщо у біду потрапив хтось із твоїх рідних і близьких.

Дарина КОВАЛЬЧУК:

– Коли не стало чоловіка – доброго, дбайливого, люблячого, всі мої хвороби активізувалися. Буквально атакували мене. Тоді й вирішила: все, сама займуся своїм здоров’ям. Тим більше що пенсія в мене дуже маленька. Відтепер щоранку – годинна зарядка (а мені 65 років). Легкий сніданок. Обов’язково чай з лимоном. Намагаюся багато рухатися, ходити. Зокрема перед сном. Влітку часто навідую сестру. Вона в Одесі живе. І я кожну можливу хвилину проводжу на морі. Загартувалася. Менше стали боліти суглоби. Помірно схудла. Маю спортивний вигляд. Але головне – почуваюся добре. І навіть оптимістично. Про лікарню – тьху, тьху! – забула.

Надія КИРИЛЮК:

– Для себе питання власного нездоров’я я розв’язала давно. Можливо, не дуже оригінально, зате в межах мого сімейного бюджету. Багато років страждаю на виразку шлунку. Хронік. Коли часи були легшими, а медицина справді безкоштовною, випробувала багато варіантів лікування. І це було доступним. Сьогодні до лікаря звертаюся, зокрема і в Одесі, лише по призначенню. Останній раз мені виписали 24 найменування ліків. На сотні гривень. Але робота в мене низькооплачувана. Тому перейшла на народну фітотерапію – мед, часник, лимони, золотий вус. Тепер можу їсти все. А то було – самі кашки. До ліків майже не вдаюся. Та й задорогі вони. Мені навіть перед власними дітьми ніяково. Начебто через свою болячку та її лікування на них, дітях, заощаджую.

Поліна МЕЛІКОВА:

– Протезування зубів – одна із платних послуг, яку надає наша районна лікарня. Але для мого сусіда – інваліда Великої Вітчизняної війни, ця операція обійшлася безкоштовно. А для мене, пенсіонерки, ветерана праці – у половину вартості. Я за це дуже вдячна. Сьогодні виглядає майже фантастичним час, коли нас лікували безкоштовно. Навіть серйозні операції робили коштом держави. Ще ось що скажу: у лікарні вранці роздають призначені лікарем таблетки. Але без пояснень: до, під час їжі їх приймати чи після. Почнеш запитувати – нервують. Розумію: хвора людина докучлива. Але ж в успіху лікування дрібниць не буває.