Психологи кажуть, що читати казки малятам вкрай необхідно. Мовляв, саме вони вчать відрізняти добро від зла. Адже герої казок, як правило, або злодії, або добродії. Третього не дано. Так, на простих прикладах малечі легше зрозуміти життєві істини...

Серйозно до казок ставляться і в Одеському театрі юного глядача ім. М. Островського. Тут відбулася прем’єра вистави «Принцеса Пірліпат», розрахованої на великих маленьких та маленьких великих…

Братися за «Лускунчика та Мишиного короля» Гофмана справа не легка. Про це навіть Чайковський знав. Його лібрето «Лускунчик» — лише спрощений варіант цієї казки. Втім, московського режисера Анатолія Горбатого складними творами не налякаєш. Разом з трупою Одеського ТЮГу він перетворив усім знайому казку на «театральну фантазію». В його інсценуванні головною героїнею стала принцеса, а не Лускунчик. Її ім’я — Пірліпат — схоже на дитячий лепет. І від цього вона стає ще ближчою дітям. Та й поведінка дівчинки буде їм зрозумілою. Хто ж не хоче потрапити до музичної табакерки, у царство цукерок? І хоч дорослі її попереджали, що заглядати туди небезпечно, вона все одно це зробила. Що з цього вийшло — глядачі спостерігають протягом двох годин. Здавалося б, вистава задовга, як для такої, що розрахована на дітей, та на прем’єрі ніхто з них не вередував. Чути було тільки їхній сміх. Розсмішити малюка, як відомо, набагато важче, ніж дорослого. І той, кому це вдалося, — майже чародій…

«Це спектакль для дітей та їхніх батьків, — наголошує режисер-чародій. — Малята можуть її дещо дофантазувати, а дорослі — побачити себе з боку».

Певно, постановник має на увазі батьків принцеси. Вони занадто її люблять, щоб бути суворими з нею навіть тоді, коли це потрібно. І хоч вистава закінчується щасливо, як це буває у казках, діти все ж таки зрозуміють, до яких наслідків призводить неслухняність, а дорослі — батьківські огріхи.

Власне цим — вихованням — і має займатися Одеський ТЮГ, вважає його директор Євген Бубер: «Театр — серйозний метод виховання. Причому не тільки дітей. Адже батьки, уважно спостерігаючи за своєю дитиною під час вистави, вчаться її розуміти. Тобто театр — це також спосіб налагодження стосунків між поколіннями. Та й приходити до театру всією сім’єю — чи не природніше це, ніж приходити з класом та вчителями?»

Підтримує директора й Анатолій Горбатий. У процесі роботи над виставою «Принцеса Пірліпат» він користувався слоганом: «Вистава має бути для дітей та їхніх батьків». Впевнений, що розмовляти з публікою ТЮГу треба особливо — яскравими костюмами та видовищними декораціями, режисер пильно слідкував за роботою художників Ірини Проніної (Санкт-Петербург) і Миколи Вилкуна та кравчині Ольги Азаренко. Окрім них, над виставою працювали студенти театрального училища, які відповідали за бутафорію, і композитор Сергій Долгушин (Санкт-Петербург). Не обійшлося й без допомоги меценатів: АТ «Пласке», СП «Века», ВАТ «Одескабель» та Міжнародного коралового клубу.

Виставу виконують два акторські склади. «Пов’язано це з тим, що кожен з них по-своєму доносить виставу до глядача», — пояснив режисер-постановник. На його думку, ніхто не спроможний зрівнятися з текстом Гофмана, стати конгеніальним. Але цього і не вимагається. Головне, розказати історію цікаво, так, щоб глядач захотів приходити до театру ще та читати класиків.