Олександр Васильович АНТОНЮК – колишній військовий будівельник. В усьому любить армійський порядок. Звик працювати на кінцевий результат зі знаком «плюс». Останні чотири роки очолює комунальне підприємство «Арциз-2». І досить успішно. Хоча стверджує: справи могли б іти набагато краще, якби... Про це ми з Олександром Васильовичем і розмовляємо.

– Знаєте, з чого я розпочав на цій новій, несподівано для мене запропонованій міським головою Юрієм Степановичем Михайловим, посаді? З реорганізації підприємства. Для мене було зовсім очевидно: з такою слабкою базою йому не впоратися одночасно і з утриманням житлофонду, і з благоустроєм, водопостачанням, вивезенням сміття. Тим більше, що в самому Арцизі стабільно діяли створені також на базі реорганізованого комунгоспу три комунальні підприємства – «Водоканал», «Житловик», «Благоустрій». Кожне з них виконувало свої цілком певні та конкретні функції. А «Арциз-2», виходить, – функції всіх цих трьох підприємств. Що було нам робити, маючи переданий Білгород-Дністровською КЕЧ «Арцизу-2» старий, на базі ЗІЛ-130, самоскид і таку ж «руїну» – асенізаційну машину на базі ГАЗ-53? Навіть не оформлені, як належить, вони були призначені під здавання на металобрухт. Але ми і цю зношену техніку експлуатували понад три роки. А нещодавно розжилися хоча і вживаним, але сучасним сміттєвозом – за 70 тисяч із тих 100 тисяч гривень, які було виділено з міського бюджету.

– Непогано заощадили. Отже, ще 30 тисяч гривень залишилося на запчастини або на щось інше.

– Ми так і думали. Нам конче потрібні скати, колінчастий вал. Але, виявляється, використовувати решту грошей на це не можна. Можна – або на машину, або на двигун у складанні. Але за 30 тисяч гривень ні те, ні інше не купиш. Цікаво, з яких міркувань виходив автор такого проекту розподілу коштів, який скоріше за все відірваний від насущних реалій? Коригування потрібне. Я, наприклад, на це сподіваюся. Відбулися щойно вибори. Якраз нагода обранцям народу доводити свою спроможність як захисників його інтересів. При цьому зовсім не згодний, коли роль депутатів нижчої ланки применшується. Іноді навіть самими депутатами, які розводять руками з появою якоїсь великої проблеми. Мовляв, це від нас не залежить. А, власне, чому? Треба звертатися із запитами до районної, обласної рад, до самої ВРУ. Адже народні депутати всіх наших місцевих потреб можуть просто не знати.

І ще одне болюче питання. Комунальне підприємство наше, по суті, працює на грошах, що заробляються у населення. Проте ми сплачуємо податок на додану вартість. Ці гроші знову ж перекидаються на це саме населення. Якщо електроенергія коштує йому 24 копійки за кВт, то підприємству – 42, а сьогодні – вже удвічі дорожче. Головним чином тому ми передали воду «Водоканалу». Адже лев’яча частка коштів ішла на оплату електроенергії. Куди менше залишалося на обслуговування житлового фонду. І якщо в самому Арцизі кошти до комунальних підприємств надходили зокрема і від солідних підприємств, то до «Арцизу-2» – винятково від населення, оскільки жодних виробництв на його території немає. Та й втрачали ми багато води, поки вона доходила до споживача. Бо стояли насоси, розраховані на глибоке її подавання.

– Олександре Васильовичу, Вас не влаштовує наявна для комунальних підприємств система оподатковування. А яку Ви вважаєте найприйнятнішою?

– Добре б повернутися до старої системи єдиного податку. Тоді б і тарифи такими стрибками не підвищувалися. 80 копійок за квадратний метр бере наше КП з населення, тоді як його собівартість 95 копійок. Різницю могла б покрити дотація з міського бюджету. Але це було б можливо лише за умови його виконання щонайменше на 105 відсотків. 101 або навіть 104 – не береться до уваги. Хто це придумав? Очевидно одне: така жорстка умова аж ніяк не на користь комунальникам. Тарифи повинні бути економічно обґрунтованими. І дотації потрібні не для якихось розмитих, а для конкретних завдань. Зокрема на створення товариств власників квартирних будинків. Що зараз дуже актуально. Але особисто я це нікому не нав’язую. Людині самій належить обрати свій шлях. Чи це буде будинок комунальної власності, чи обслуговуваний приватним підприємством, кооперативний. Чи все-таки це буде товариство власників квартирного будинку. Поки що не всі у нас до цього готові. Зізнаються: переходити «на свій хліб» страшнувато. Щоб крига зрушила, сама влада мусить бути в цьому зацікавлена. Щоб гроші виділялися на підготовку всієї потрібної документації. І, звичайно ж, – на ремонт дахів, комунікацій тощо. Тільки в цілковитому порядку будинок і може бути переданий товариству. Нещодавно я, як представник від нашого міста, яке входить в асоціацію малих міст України, побував із обміном досвіду у кількох містах Одеської та Миколаївської областей. Багато корисного для себе ми побачили і почерпнули. Вразила Баштанка. Це місто менше за Арциз. Воно і стало-то містом завдяки приєднанню до нього територій прилеглих сіл. Та й промисловість уся його – це виробництво сиру. Але вони разом із тим зуміли навіть свою муніципальну міліцію створити.

– Олександре Васильовичу, за всіх труднощів комунальне підприємство ґрунтовно підготувалося до зими. У кожному разі, Ваш звіт на сесії міської ради був вражаючим.

– Бо справді зроблено багато. І не без ґрунтовної допомоги обласної та районної держадміністрацій, обласної, районної та міської рад. Капітально, з використанням дорогих, розрахованих на 15 – 20 років матеріалів, відремонтовано дахи висотних будинків. Сьогодні на 13 з 33 багатоповерхових будинків нові дахи. По суті, ми цього року відремонтували половину того, що було зроблено за попередні роки. І оновили внутрішні комунальні дороги. Їх укладено в добротний асфальт. За що величезна дяка нашому губернаторові Едуардові Матвійчуку, а також керівникам району та міста. Хоча бити в литаври все ще зарано. Справ дуже багато.

– У місті всі знають, що Олександр Васильович Антонюк – великий любитель спорту. Відтоді, як Ви очолили «Арциз-2», на пустирі з’явився завдяки Вам огороджений плитами стадіон для занять міні-футболом.

– Просто я дуже люблю дітей. Втішає сама думка, що їм є де тренуватися. Але ми плануємо спорудити і стадіон для великого футболу. Місце вже знайшли. Не хлібом же єдиним жива людина.