Українському театру ім. В. Василька — 85

Історія Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька почалася революційно: у далекому 1925-му робітники порту, фабрик та заводів, культурні діячі і студенти домоглися його заснування. Що позначилося на характері: сьогодні це провідний театр Одеси, оскільки деякі його вистави — революційні. (Звісно, не в політичному, а в театральному сенсі.) Доказ тому — численні нагороди з міжнародних та всеукраїнських фестивалів. У фойє вже замало для них місця... Чи й дивно, що з 85-річчям васильківців вітали всім містом?

Святкування розтягнулися майже на чотири години — стільки було привітань. Розпочалися урочистості — як це й буває на днях народження — з подарунків. І ті, кого глядач добре знає (актори), і ті, кого він ніколи не бачив, але без яких театру не було б (гримери, освітлювачі, костюмери...) — всіх вітали очільники Одещини — голова облради Микола Скорик та голова облдержадміністрації Едуард Матвійчук. Щоправда, самі вони на свято не з'явилися. Почесні нагороди та грамоти від їх імені вручали заступники.

Про цю деталь забули, щойно на сцену вийшов новообраний голова міста — Олексій Костусєв: «Про те, що таке театральне мистецтво, я дізнався у цій залі. Саме тут я познайомився з театром, прийшовши сюди, як зараз згадується, зі своїм класом. Та перша в моєму житті вистава так мене захопила, що я вже довгі роки відвідую ваш театр».

І така ностальгічна нотка звучала того вечора у кожній промові: всі згадували, як вони відвідали український театр вперше... А виступ Сергія Гриневецкого заслужено зірвав овації. Адже народний депутат театрові — наче хрещений батько, зважаючи на те, як він його опікує, підтримує. От і цього разу подарував техніку, яка поповнила звуковий арсенал храму Мельпомени. Пояснив це жартівливо: «Мій подарунок—не почесна грамота, яка, як запевняють чиновники, залишається на все життя, але він, сподіваюся, все одно вас радуватиме».

Привітальну естафету перейняли керівники громадських організацій та профспілок. Від імені шанувальників театру говорив голова Одеського культурного центру Михайло Журавель. Він дякував за сльози, які васильківці викликають у глядача. І навіть показав які вони — ці сльози: з кишені дістав хустинку, міцно стиснув її у руці, і сцену окропили, мов святою водою, «сльози глядача»...

Не менш оригінальними були й привітання від колег — інших театрів Одеси. Вважаючи, що кращий подарунок — той, що зроблений своїми руками, вони показали невеличкі сценки, де обіграли назви популярних Васильківських вистав. От тільки не зрозуміло, навіщо було виряджатися в українські народні костюми? Невже українці досі асоціюються лише з шароварами та очіпками? Хіба васильківці своїм репертуаром, де значаться і Брехт, і Шекспір, і Шендерович, не довели, що українці мислять масштабно, а не «містечково», хвилюючись тільки за свою хату, яка скраю? Чи це був натяк, що український театр в Одесі не виконує свою місію? Мовляв, на його афіші замало власне українських вистав, тобто таких, що базуються на тексті українських драматургів? Хтозна...

Окрім «рукотворної сценки», актори російського театру подарували ювілярам квитки на свою нову виставу. Причому запрошували вишуканою українською мовою. На це звернув увагу васильківців і художній керівник театру-ювіляра Ігор Равицький: «Вони розмовляють українською мовою краще од вас». Втім, це було не стільки наріканням, скільки доброзичливим натяком мудрого наставника.

Виступили того вечора і ювіляри. Вони показали, що буде з театром у далекому майбутньому. І там, у майбутньому, у них усе добре: статус театру «академічний» справедливо підтверджується «академічними» зарплатами його працівникам...

Святковий вечір завершився, але подарунок українському театру все ще можна зробити. Кращий подарунок— глядач. Отже, варто лише прийти на Васильківську виставу...