У щотижневику «2000» вийшла стаття закордонного члена НАН України Сергія Глазьєва (Москва) і виконавчого директора Постійно чинної наради керівників регіонів України та Росії, кандидата економічних наук Михайла Фрейдліна, присвячена новим векторам розвитку у посткризовому світі, пошуку національної ідеї соціально-економічного розвитку. Вона викликала жваву дискусію серед читачів. Зважаючи на особливу актуальність заявленої теми, ми поговорили з Михайлом Павловичем.

– Михайле Павловичу, Ви обрисували досить жорсткий вибір: або Україна приречена застрягти на узбіччі світового прогресу, або зможе стати процвітаючою та шанованою у світі державою.

– Глобальна криза наочно показала, до якого обриву можуть привести неконтрольований фінансовий азарт і державний егоїзм, надія на добре відоме нам «либонь». І Європа, і Америка, і Азія зробили висновки. Вони прискорюють перехід до нового технологічного ладу, модернізують економіку. Шукають нових «страхувальних ременів», нових векторів розвитку. Україна повинна робити те ж саме.

– Ви неодноразово підкреслювали: у той час, коли інші рухалися вперед, українська економіка відтворювала застарілу технологічну базу, дедалі більше відстаючи від передових країн. За рахунок чого сьогодні можливий якісний ривок?

– Згадаймо, яких економічних і соціальних успіхів досягли післявоєнна Європа та Японія, яким несподіваним було зростання азійських «тигрів» і «драконів», як стрімко зараз розвиваються Китай, Індія, Бразилія, низка інших країн. В усіх у них, попри відмінності, у стратегії розвитку був і залишається один «спільний знаменник» – виважена державна політика, у розробці якої брали участь видатні інтелектуали цих країн та великі дослідні центри. Інтелектуальний потенціал вітчизняних учених анітрохи не нижчий, але найчастіше він залишається або недооціненим, або незатребуваним. Тим часом українське суспільство гостро потребує нового ставлення до сміливих новацій, до наукової думки, до високих технологій. А втім багато часу згаяно. Понад десять років від часу здобуття незалежності країна була занурена у тектонічні процеси приватизації та перерозподілу власності. Відбувалося розшарування суспільства. У цей період пануючій еліті було не до високих технологій і наукової думки, а сміливі новації зводилися, як правило, до однієї мети – накопичення капіталу. Потім настав період радісного очікування «манни небесної» від заможних ЄС та США в обмін на політичну благонадійність і «розлучення» з Росією. Проте зрештою не вийшло, на жаль, ні манни, ні, на щастя, розлучення.

Поки що Україна тупцює на місці, її впевнено обходять на світових ринках. Причому навіть у тих сферах, де в неї завжди були конкурентні переваги, – у металургії, авіаційному, атомному, аграрному секторах, транспортному машинобудуванні, – обходять навіть країни з тих, що розвиваються, які ще недавно були імпортерами української продукції. Серед них Китай, Бразилія, Індія, Туреччина, Іран.

Криза наочно продемонструвала «ін’єкційну залежність» країни від імпорту готової продукції. Залежність, яка де-факто загрожує втратою економічного суверенітету. Разом із виробництвом наукомісткої продукції, що скорочується, ці тенденції просто прирікають українську економіку на нееквівалентний зовнішньоекономічний обмін. Експортуючи сировину та імпортуючи готові вироби, Україна втрачає невідтворену природну ренту, обмінюючи її на чужу інтелектуальну ренту. І, фінансує, таким чином, науково-технічний прогрес та економічне зростання за кордоном.

Країні потрібно надбати стратегію випереджального розвитку. Структурна криза долається впровадженням нових технологій, що забезпечують прорив у зростанні виробництва та його ефективність. Наразі проглядається зростання нового технологічного ладу — підйом, в основі якого лежать кластери в наукомістких біо-, нано-, інформаційно-комунікаційних технологічних напрямах. У сучасних умовах продовження інвестування традиційних напрямів стає ризикованішим, ніж інвестування в новації.

– Михайле Павловичу, на чому слід базуватися стратегії випереджального розвитку?

– Смисл стратегії випереджального розвитку зрозумілий інвесторам, сучасним керівникам бізнесу, найвищим керівникам країни. Проте цього не досить для реалізації випереджального сценарію розвитку. Черга — за підвищенням освітнього цензу, зміною мислення численного адміністративного апарату. Чиновники мусять усвідомити головні громадські цінності — збереження довкілля, зміцнення громадського здоров’я, зростання матеріального статку та соціального добробуту цілого народу.

Далі мова про створення національної інформаційно-аналітичної системи постійного стратегічного інформування керівництва країни та її регіонів про стан економічного та науково-технічного розвитку, відповідні світові тенденції, а також про чинники та механізми, які визначають траєкторію та швидкість цих процесів. Країні потрібен своєрідний інноваційний кодекс, який у нових умовах глобального суперництва став би для України її «економічною конституцією».

Потрібно визначити головні вектори сталого розвитку територій, обумовлені природними чинниками, геоекономічним розташуванням, а основна умова — підтримка територіальних громад. Потрібен консенсус між центральною владою, місцевим самоврядуванням і громадськістю.

– А як Україні краще наздоганяти країни, що вийшли вперед: самотужки чи в групі таких же наздоганяючих?

– Досвід взаємодії із розвинутими країнами переконливо показав, що вони вкрай неохоче дозволяють запозичити свої високі технології і не діляться конкурентними перевагами. Україна, як і її найближчі сусіди, розглядається світовими лідерами як сировинний придаток і ринок збуту готової продукції. Це – об’єктивна реальність.

Спроби відгородитися від Росії в умовах, коли в ціні техніки, виробленої в Україні, половина припадає на російські комплектуючі, прирікають українську економіку на подальшу деградацію. Стратегія випереджального розвитку пропонує повернення України до процесів економічної інтеграції на пострадянському просторі, включно з участю в Митному союзі в межах ЄврАзЕС і, звичайно ж, участь української науково-технічної спільноти у створюваному «Центрі високих технологій» країн ЄврАзЕС. Перспективним є нарощування повноцінної співпраці і з іншими країнами БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), Індонезією, Кореєю, Малайзією тощо. Використовуючи своє вигідне геоекономічне розташування, транзитні переваги, маючи інтелектуальний потенціал, Україна може стати для цих країн плацдармом для фінансових і торговельних операцій з ЄС і пострадянськими країнами.

Спільно наші країни можуть здійснити прорив на світові ринки та увійти до групи лідерів за такими провідними напрямами зростання нового технологічного ладу, як авіакосмічний комплекс, атомне машинобудування, нано- та біотехнології, приріст яких у розвинених країнах становить сьогодні, попри кризу, приблизно 35% на рік.

Але для того, щоб Україна стала привабливою для економічної співпраці, для стратегічних інвесторів, для інноваційної взаємодії, треба змінювати законодавчу систему. І тут не соромно було б підглянути, як працюють законодавчі механізми у таких різних країнах, як, скажімо, Швейцарія або Китай. Підглянути, які державні інноваційні концепції надають в інших країнах прискорення розвиткові. Наприклад, «Національна нанотехнологічна ініціатива» у США. Або нові підходи до інноваційного розвитку в Росії — вже чинні інституції. Впевнений, на цьому шляху Україна доможеться значних успіхів, які виявлять себе у зростанні матеріального статку, соціального добробуту її громадян, збереженні природного довкілля, підвищенні громадського здоров’я і тривалості життя громадян України.