«На початку було слово: комунікація ХХI століття» — таку назву отримали цьогорічні Суспільні дні в Україні, які вчетверте проводить Українська греко-католицька церква. Пройшли вони і в Одесі.

Чи часто помічаємо ми в щоденному, буденному житті нашому людей, котрі зовні є такими самими, як усі, а при ближчому погляді відрізняються тим лише, що не чують, або ж не бачать? Може, й завважуємо, та здебільшого проходимо повз них, не замислюючись над цим, бо спонукувані темпоритмом життя, якимись іншими обставинами.

Ні, певна річ, ми не байдужі, ми чуйні та уважні, хоча такі люди й не потребують надмірної акцентації нашої уваги. Чуйні, коли йдеться про когось з нас конкретно. А суспільство в цілому? Надто — окрема, віруюча його частина? І чи доводилося вам бачити у храмі Божому, під час літургії, людину, котра не чує або ж не бачить?

Вочевидь, забагато запитань, чи не так? Але в тім то й річ, що нині так само багато запитань ставить перед суспільством і церква. Властиво, не так ставить, як прагне їх розв’язувати, прагне збудити суспільство у напрямку милосердя, у напрямку утвердження повноцінності таких людей. Адже вони, ці люди, також можуть бути повноцінними учасниками всього, що відбувається, можуть — і це справді так — активно вести духовне життя та впливати на всі церковні процеси. А це вже, погодьтеся, переорієнтація цінностей.

— Ми хочемо звернути увагу на тих людей, котрі мають обмежені можливості, в даному випадку — з слухом, котрі слабо чують. То є такі самі люди, як і ми. Продовжуючи лінію Ісуса Христа, церква не лише проповідує вустами священиків, а прагне виходити у своєму служінні за межі храму, відгукуватися на болючі проблеми, відповідати по можливості на ті питання, які існують у суспільстві, — зазначив єпископ Василь Івасюк, екзарх Одесько-Кримський Української греко-католицької церкви.

Католицька церква не вважає людей з вадами слуху інвалідами. Вони мають свою мовну культуру, свій окремий стиль життя. Тому ці вади треба розглядати окремо від усіх інших вад.

Безпристрасна статистика, яка знає все, налічує у світі 278 мільйонів осіб з вадами слуху, що становить 4 відсотки. З них 68 мільйонів живуть з повною відсутністю слуху. Як багато втратило б людство, якби ці люди не були активними учасниками суспільних процесів! Але правда й те, що таке завдання під силу, передусім, церкві, котра в суспільстві відіграє досить важливу місію. Бо, як образно зазначив президент синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви в Україні пастор Андрій Гамбург, «суспільство ділиться на тих, котрі хочуть чути, але не можуть, і на таких, що можуть чути, але не хочуть, і до цих, других, церква й намагається достукатися».

Пастор Андрій Гамбург представляє ще й громадську організацію «Круглий стіл» — об’єднання молодих небайдужих німців. Не всі вони є віруючими, але це ті люди, які вміють почути, — замість тих, котрі цього не можуть і котрі не хочуть. Ця організація планує провести на Одещині акцію «1000 дітей чують, 1000 дітей бачать». У першій половині наступного року прибуде надісланий цією організацією гуманітарний вантаж слухових апаратів та відповідної оптики.

— Вада слуху є суто сенсорна, — зазначив директор центру душпастирства для дітей з проблемами слуху «Надія» Олег Лазуркевич, — і на цьому робиться головний акцент. Це новий підхід католицької церкви до людей нечуючих, який і покладено в основу збірника наукових праць «Жестова мова і сучасність», що є спільним наробком УГКЦ та Академії педагогічних наук України. Є там і глава, присвячена богословським аспектам нечуючої людини.

Під час засідання за «круглим столом» (на знімку), що відбулося у відбудованому недавно «Будинку пастора» поряд з відновленою кірхою, його учасники поділилися набутками у провадженні поставленої мети. Загальний висновок: навіть маючи ваду слуху, люди змогли почути слово Боже. Це є добре починання УГКЦ — порушувати в суспільстві на міжконфесійному рівні питання, які ще дуже мало досліджені, не отримали достатньої уваги.

Під час засідання нечуючі парафіяни однієї з церков, а саме Першої одеської церкви євангельських християн-баптистів, охоче розповідали про себе, про те, як вони прийшли до Бога, не відчуваючи тепер себе інакшими, відмінними від інших парафіян.