Поки в Україні не пройдуть масові демонстрації і страйки, як у Німеччині чи Греції, поки народ не покаже кланам волю до змін, Україна ніколи не стане ні Німеччиною, ні навіть Грецією.

Сьогодні в Україні 20 мільйонів працездатного населення. З них тільки 9 мільйонів зайняті в Україні, 6 — 7 мільйонів працюють на Заході, 1,5 — 2 мільйони — у Росії. До 3 мільйонів людей не мають постійного місця роботи. Вони працюють час від часу і перебиваються випадковими й переважно нелегальними заробітками.

Така ситуація стала можливою тому, що кволі пагони соціально-трудової законодавчої бази були брутально пригнічені бур’яном правового і конституційного нігілізму. Підірвавши конституційний лад і присвоївши собі право вирішувати за народ, партійно-олігархічні бізнес-групи стали відчувати себе господарями держави. Більше того, вони відчули себе власниками самого народу, який з господаря держави перетворився на кріпака системи. Профспілки ж як соціальна база громадянського суспільства так і не навчилися захищати трудові і соціально-економічні права людей. У підсумку, в Україні встановився режим демократичного феодалізму, коли чиновницький апарат виконує роль сатрапа олігархічних кланів, судова система повністю корумпована, а громадські інститути перетворилися на фікцію.

Однією з причин слабкості со­ціально-профспілкового руху стала змова старої компартійної номен­клатури з чиновницьким апаратом компартійних профспілок. В результаті процедурних махінацій одноособовий контроль над коштами со­ціального страхування та Пенсійного фонду отримали три групи з одного компартійного гнізда: чиновники ФПУ, керівництво роботодавців і представники державного апарату.

У такий спосіб було ліквідовано всі спроби сформувати нову профспілкову базу для соціального діалогу між працею і капіталом європейського зразка. Якщо вчора профспілки були знаряддям партійно-господарської номенклатури, то сьогодні вони перетворилися на знаряддя олі­гархічно-чиновницьких кланів. Більше того, захопивши контроль над профспілками, правляча кліка повністю узурпувала майно і фінансові ресурси радянських профспілок. У такий спосіб вона цілком придушила молоді пагони незалежного робітничо-профспілкового руху.

Через такі «реформи» українське суспільство так і не змогло усвідомити, що однією з суттєвих ознак європейських демократій є не лише наявність великого капіталу і вільного ринку, а й присутність дієвих механізмів соціального діалогу між працею і капіталом, де ключову роль відіграє незалежний профспілковий рух.

У період світової кризи та економічної депресії роль профспілок у відстоюванні трудящими своїх со­ціальних інтересів неймовірно зростає. Це можна спостерігати у Греції, Італії, Бельгії та інших державах. В Україні — протилежна картина.

Лідери офіціозних профспілкових об’єднань, зокрема Федерації профспілок України, відстоюють не інтереси трудящих, а часто антисоціальну та антинародну політику правлячих кольорових політичних бізнес-кланів. Чого тільки варті ритуальні політичні танці профспілкових «босів» навколо прийняття нового трудового законодавства, згідно з яким не тільки звужуються права і свободи трудящих, а й анулюється роль профспілок у вирішенні трудових спорів.

Робота фондів соціального страхування та Пенсійного фонду — це, скоріше, тема для кримінальної хроніки, ніж для звичайного політичного аналізу. Їх запровадження запустило схему нелегітимного перерозподілу коштів на користь чиновників. Тепер мільйони лікарів, вчителів, працівників культури з 30-річним стажем отримують по 700 гривень пенсії, а державні службовці — по 17 тисяч гривень, а дехто — і по 200 тисяч гривень. За рахунок соціальних відрахувань українців влада покриває бю­джетні зобов’язання за соці­альними виплатами для працівників правоохоронних органів.

У такий же спосіб чиновники разом з керівництвом ФПУ переклали на плечі громадян бюджетні зобо­в’язання щодо виплати одноразової допомоги матерям при народженні дитини, виплати з догляду за дитиною, соціальні виплати військовим, дотації на створення робочих місць для працівників шахт, які підлягають закриттю, борги за регресивними виплатами шахтарям, пенсії військовим, інвалідам і чорнобильцям.

Усе це здійснюється не за рахунок державного бюджету, як передбачено законом, а за рахунок недоплат до пенсій і зарплат найманим пра­цівникам. Тобто з надходжень до фондів пенсійного і соціального страхування, які ніякого стосунку до державних боргів перед пільговими категоріями і чиновниками не мають. При цьому у попередні роки держава як роботодавець свої борги перед цими фондами регулярно списувала.

Так працював і працює механізм тотального визиску трудового народу, який не має достатніх правових інструментів для боротьби за свої соціальні права. Тож про який розвиток громадянського суспільства може йти мова?

Українці отримали не демократичну державу, а поліцейського монстра, який висмоктує соки з тіла народу. Не дивно, що при такій по­літиці олігархічних кланів народ перестає себе ідентифікувати з державою і скоріше боїться її, ніж шукає у неї захисту. Звідси й сумнозвісний 60-відсотковий рівень тіньового сектору економіки.

Характерним у цьому контексті є феномен нелегального заробітчанства. Щорічний вклад заробітчан в економіку країни сягає 20 мільярдів доларів. Ці кошти роками є головною неофіційною складовою валютного бюджету України.

У той же час кольорові бізнес-політичні клани не меншу суму тихо-мирно вивозять в офшори, а тоді розказують народу, що потрібно взяти ще один багатомільярдний кредит у МВФ під дикі проценти, аби «сформувати державний валютний резерв». Щоб гривня не падала. А як вона при такій фінансовій політиці встоїть на ногах?

У цій ситуації потік трудових емігрантів лише ростиме. Тимчасом витіснення населення за межі держави знімає з влади соціальну відповідальність за громадян, які існують у статусі економічних рабів. Крім того, зменшуються статистичні показники безробіття, а в кишені кланів течуть мільярди валюти. Ось така соціальна політика.

Особливо це стає економічно вигідним в умовах кризи, коли політика зменшення соціальних видатків за рахунок мертвих душ стає основним фактором внутрішньої «стабілізації». І що найважливіше — мільйони виборців повністю усунуті від політичного процесу, тобто опущені до рівня економічних рабів, покликаних заробляти валюту.

Протягом 20 років усі кольорові коаліції палець об палець не вдарили, щоб замінити олігархічно-кланову модель управління на більш людську. Не робитимуть вони цього й надалі. Косметична заміна політичних фігур на владному Олімпі лише підтверджує, що Система ніколи не піде на політичний суїцид заради трудового народу України. Навпаки, вона мімікруватиме у більш витончені форми визиску заради наживи кількох кланів.

Уже нині видно перші симптоми такого розвитку подій у фіскальній політиці нового уряду і державному судочинстві. Так само Система діятиме і за іншими напрямками, по-іншому вона не може і не вміє. Це означає, що податковий тягар буде зростати, пенсії і зарплати — заморожуватися, комунальні послуги — дорожчати, а рівень життя народу — вростати у межу бідності.

Очевидно, що потрібні не косметичні реформи, а заміна Системи! Останні політичні події в Україні чітко продемонстрували: кольорові бізнес-політичні клани почали нищити один одного, а з економічною кризою не може впоратися жоден з них.

Отже, в Україні склалися всі об’єк­тивні соціальні, економічні і політичні передумови для появи нового народно-соціального руху. І такий рух може з’явитися тільки через загальнонаціональну солідарність на со­ціально-трудовій основі.

Сьогодні українське суспільство дезорієнтоване і поділене, бо принцип «розділяй і владарюй» був основ­ним технологічним концептом самозбереження кланів. Тому головне завдання сьогодні — це створення громадського руху, який відтворить єдність трудового народу, виробить новий погляд на роль держави, відтворить політичну суб’єктність трудящих, сформує соціально-інформаційну мережу і створить плацдарм для скоординованих дій широких народних мас у боротьбі за свої права.

Принцип партійності чи безпар­тійності тут другорядний. Головне — масовість руху. Мотивом солідарних дій людей найманої праці має стати усвідомлення, що лише спільна відповідальність і спільна боротьба допоможе втримати ситуацію і не допустити громадянського хаосу та остаточної економічної розрухи.

Новий рух має початися з усвідомлення громадянами, що поки в Україні не пройдуть масові демонстрації і страйки, як у Німеччині чи Греції, поки народ не покаже кланам свою волю до змін, Україна ніколи не стане ні Німеччиною, ні навіть Грецією.

Віктор ГОРОБЧУК,

лідер об’єднання «Загальноукраїнський

трудовий рух — солідарність»,

голова представництва міжнародного центру впровадження програм ЮНЕСКО в Італії.

«Економічна правда».

У Києві триває акція протесту проти прийняття Податкового кодексу (фото з сайта http://hvylya.org). У разі, якщо влада так і не почує десятків тисяч своїх громадян, підприємці обіцяють ініціювати процедуру імпічменту Президента, відставки уряду та розпуску Верховної Ради.

Акції протесту можуть набути ще масовішого характеру. Учора Асоціація фермерів і приватних землевласників України поширила заяву, в якій закликала Президента та Прем’єр-міністра скасувати обмеження на експорт зерна, ветувати Податковий кодекс і зберегти мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Якщо ці вимоги будуть проігноровані, йдеться у заяві асоціації, селяни також вийдуть на вулицю.