У СУБОТУ, 27 ЛИСТОПАДА, В ОДЕСІ ЗГАДУВАЛИ НЕВИННО УБІЄННИХ ВЕЛИКИМ ГОЛОДОМ 1932 — 1933 РОКІВ — ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Холодний заплаканий ранок пізньої осені...

Поволі заповнюється простір опріч пам’ятника жертвам Голодомору. Люди приходять сюди вже третій рік поспіль — відколи постав тут цей скромний пам’ятний знак. Але цього року їх вже менше — що ж, такі ми є, такими зробило нас минуле, яке нам знову пропонують забути. Та річ зовсім і не в тисячних натовпах. Люди приходять сюди за ве­лінням серця, приходять з квітами, зі своїми думками, якими хочуть поділитися з іншими, часто зовсім незнайомими людьми. Приходять самі по собі, незалежно від офіційної думки, від політичної кон’юнктури.

Політика давно стала в Україні профанацією цінностей. Духовно активні люди вже зрозуміли, що можуть самостійно захистити себе від якихось дій влади. Успішно чи ні — то вже залежить від ступеня їх об’єд наності. У цьому переконує і нинішній Майдан-2. Прийде час, і вони так само згуртовано захищатимуть свою історичну пам’ять, свою мову, своє право самим вирішувати, якою бути їхній державі.

У цьому переконують і жалобні акції минулої суботи, зокрема й в Одесі. Для їх учасників Голодомор 1932 — 1933 років був не чим іншим, як геноцидом.

О 9.30 до пам’ятника приїхав голова облдержадміністрації Е. Матвійчук з почтом. Нового мера Одеси О. Костусєва не видно. Квіти, хвилина мовчання... Представники влади поїхали, знято й міліцейський кордон, який перекрив рух транспорту на час, поки там перебували посадовці. А далі поміж людей, які тут-таки, на проїжджій частині довкруж пам’ятника, ще довго напівпошепки гомоніли про минулі і нинішні сумні часи, снували автівки і тролейбуси. І це попри те, що громадські організації в установленому законом порядку попереджували владні органи про те, що з 10-ї до 11-ї тут триватиме поминальна акція. Ще один вияв байдужості владоможців до свого народу...

Людей густішає, все вищає купа квітів, та все більше свічечок з’являється біля обніжка пам’ятника. Майорять державні прапори. Тоді, у 1930-х, ці кольори, слова нашого гімну були ненависними для окупантів самостійної України, тих, котрі сотворили Голодомор, та місцевих яничарів — виконавців їхніх наказів. Якби всі ми знали правдиву нашу історію, то й запитань би таких не виникало: а чи був то геноцид, і чи справді так багато люду виморено тим штучно створеним голодом?

Але тоді значно зросло б усвідомлення українцями себе як нації. А якраз цього бояться недруги нашої державної самостійності — найближчі сусіди та їхні ставленики у нашій владі. Ми знову бачимо небажання відпустити великий народ, втратити контроль над Україною.

Напередодні багато хто дивився дискусію на телебаченні: учасники шоу (!?) сперечалися, був чи не був Голодомор геноцидом. Новий керівник Інституту національної пам’яті каже: ні, не був. І стало зрозуміло, що з національною пам’яттю у нас тепер буде все, як треба (Партії регіонів, звісно), себто, все — стерильно. Подібну дискусію у будь-якій іншій державі навіть неможливо уявити.

Але Бог їм суддя. А хто ж судитиме організаторів геноциду? А ми ж таки, наше постгеноцидне — усе ще — суспільство якраз і повинне сказати це визначальне слово: геноцид. Тому що ми так думаємо — нащадки тих невинно убієнних українців. Тих, померлих не лише від голоду, а й від репресій, чиї душі згублено від винародовлення, асиміляції, національного та соціального гніту. Всенародний суд — Нюрнберг-2 — таки мусить відбутися коли-небудь на цій прекрасній, але ще не любимій всіма землі.

Про це мовчали люди біля пам’ятника жертвам Голодомору. Та й чи потрібні були там слова?..

Слова зазвучали надвечір на Соборці. О 16-й годині там викладено було на асфальті великий хрест із запалених свічок, а в самому центрі його хтось поклав скромні квіти і жмут колосків. Люди обступили його довкола, чимало зібралося й молоді, хтось розгорнув синьо-жовте полотнище.

І якось так само по собі, без попередніх узгоджень чи списку, люди почали виходити наперед з цього щільного кола і не могли виговоритись. Хтось згадував про своїх рідних, котрі відійшли у засвіти в ті страшні часи. Про те, як самі вижили. Згадували повоєнний голод 1947—1948 років. Хтось говорив про те, що село українське вигибає, бо від самого початку незалежності його прирекли на це. «Від нас залежить, скільки дозволятимемо зневажати нас» і «Ми повинні бути сконсолідовані, об’єднані». Читали вічну поезію Тараса Шевченка. Один чоловік з Ширяївського району, котрий назвався Віктором Кириленком, розповів мені, показуючи на Свято-Преображенський собор, що більшовики, закривши церкву, влаштували там пересильну тюрму. Вона була ущерть заповнена, люди масово помирали, і їх вивозили невідомо куди. У тій тюрмі сидів і його розкуркулений дід. По трьох місяцях його відправили на 10 років у Воркуту. За те лишень, що був міцним господарем, котрий сам зі своєю родиною тяжко працював, не наймаючи нікого.

Мабуть же, у кожного було про що сказати біля того хреста з палаючих свічок. Та було б негаразд, якби цей меморіал перетворився на мітинг. Бо ж зібралися, щоби віддати шану пам’яті. А принагідно й назвати все своїми іменами — без лукавства та двозначності, як це незрідка бачимо нині.