Чорно-білі миті трагедії

У видавництві «ВМВ» вийшла з друку книжка ветерана-чорнобильця Миколи Валіцького «Ликвидация аварии на Чернобыльской АЭС глазами фотокора политотдела УС-605». Це альбом унікальних знімків про спорудження «саркофага» над зруйнованим 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС. Її презентація пройшла в обласній організації Національної спілки журналістів України.

Микола Миколайович Валіцький, будучи того трагічного для країни року працівником одного з підприємств ядерної галузі, був направлений на спорудження об’єкта «Саркофаг», до однієї з «поштових скриньок».

Маючи виключне право фотозйомки об’єктів будівництва та груп працівників управління будівництва № 605, він з фотоапаратом у руках побував практично на всіх дільницях, де проявлявся героїзм ліквідаторів – будівельників та монтажників. Автор здійснював гелікоптерні обльоти зруйнованого енергоблоку, ходив із дозиметристами в розвідку, спускався в центр завалу в освинцьованій кабіні, двічі заходив у завал без біологічного захисту.

Тривалий час знімки були закриті для ЗМІ. Але в незалежній Україні гриф «секретно» зняли. Тому більшість фоторобіт публікуються вперше. Цікаво, що Микола Миколайович, розглядаючи з редактором проект видання альбому, наполіг на публікації знімків саме в чорно-білому варіанті. Адже Чорнобиль ще довго буде болем відлунювати в наших серцях. Це не просто об’єкт, точка на карті, відома ось уже майже чверть століття усьому світу. Чорнобиль – це трагедія, це невиліковний біль природи, це священна пам’ять перед людьми, які прийняли на себе смертельний радіаційний удар. Чорнобиль – це полишені рідні домівки та могили рідних, заражені згубною радіацією землі й річки, знищене здоров’я, розчарування та обман людей.

Виступаючи перед колегами-журналістами, Микола Валіцький сказав, що задумав і втілив у життя цей фотопроект історичної правди на спомин про героїчну роботу ліквідаторів, які прибули до Чорнобиля з усіх регіонів країни.

Книжка-альбом Миколи Валіцького – своєчасне звертання на адресу політиків і бізнесменів, які й сьогодні не проти пограти в атомні іграшки у пошуках негайної вигоди. Це серйозне нагадування нащадкам ліквідаторів про необхідність дбайливого ставлення до природних багатств і наукових досягнень людства.

Переконаний, що книжка Валіцького стане настільною не лише для чорнобильців, але й для всіх, кому небайдужа доля Батьківщини.

Ігор БОНДАРЕВ

Чорнобиль: серця мого біль…

Минуло майже 25 років від дня катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції. Трагедія сталася 26 квітня 1986 року. Від радіоактивного викиду постраждали не лише місцеві жителі та мешканці прилеглих районів і областей. Сотні тисяч людей, які ліквідовували наслідки катастрофи, отримали значні дози опромінення, але з честю виконали свій обов’язок. Сьогодні «чорнобильці» розкидані по всій Україні і далеко за її межами. Один із ліквідаторів аварії, який проживає у невеличкому селі Загір’я Фрунзівського району, погодився розповісти про свою долю нашому кореспондентові.

На момент аварії Микола Федо­рович Ватажишин проходив строкову службу в армії. До омріяного дембелю залишалися лічені дні, як однієї ночі о четвертій годині київські спецвійська підняли по тривозі. Куди і навіщо їх везуть, ніхто не знав. Лише на місці трагедії генерал сказав про вибух на станції і віддав наказ допомагати місцевим жителям в евакуації, забезпечувати у Прип’яті порядок та не допускати мародерства. Загони пожежників і спецвійськ, де служив Микола Федорович, стали першими, хто прийняв на себе опромінення від «мирного атома». Довгих три доби молоді хлопці несли свою службу. І хоч вони мали спеціальні засоби захисту, та нікому навіть і думка не прийшла скористатися ними. Ніхто з вищого керівництва й не наполягав. Як були солдати одягнені у міліцейську форму, так і виконували наказ генерала. Вже згодом довелося дізнатися про те, що кожен з них отримав значну дозу опромінення і це неодмінно позначиться на здоров’ї. Але чомусь на той момент мало хто розумів всю серйозність ситуації, в яку не зі своєї волі потрапили молоді й дужі хлопці. Швидше б додому – думав кожен з них.

– Звичайно, болячки стали з’являтися не одразу, – говорить Микола Ватажишин. – Та з кожним роком я став відчувати все більшу втрату свого здоров’я. Врешті-решт сьогодні маю третю групу інвалідності – і те, що це сталося через мою участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції, доведено висновками спеціальної комісії. Та жах проймає мене не через це – до болю прикро за свого сина. Через «геройський» вчинок батька він інвалід з дитинства… За наявним законодавством «чорнобильці» та їхні діти мають право на різноманітні пільги та грошові компенсації. Але, знаєте, скажу відверто: уваги з боку держави ми не бачимо, нам доводиться домагатися її неймовірними зусиллями. Тут дуже доречним буде вислів про те, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. Іншими словами, якщо вдалося домогтися хоча б частини того, що належить за законом, то слід і цьому радіти.

Як розповіла дружина «чорнобильця», нині треба бути дуже обізнаним в законодавстві про соціальний захист даної категорії громадян, знати свої права і домагатися їх реалізації. Чомусь за ці роки ніхто не прийшов до ліквідатора аварії і не сказав, що він має право на ті чи інші пільги, компенсацію або виплату. Зазвичай сім’я дізнається про це від «друзів по нещастю», знайомих і з засобів масової інформації. Хто з «чорнобильців» був настирливішим, особливо у містах, вже давно отримали квартири, користуються пільгами. А Ватажишини почали шукати правди лише тоді, коли серйозно похитнулося здоров’я голови родини. У результаті їхніх звертань до різних інстанцій вдалося оформитися на пенсію по інвалідності, продовжити відпустку по догляду за дитиною до шести років, вісім літ поспіль отримувати санаторне лікування. На жаль, в останні два роки поправити здоров’я у санаторії якось не щастить, бо пропонують путівки до закладів, де, на думку Миколи Федоровича, він не матиме користі. Щомісячно чоловік отримує грошову компенсацію на додаткове харчування в розмірі 230 гривень, періодично йому виписують безкоштовний рецепт на отримання елементарних ліків вітчизняного виробництва. Маючи статус ліквідатора першої категорії, що прирівнюється до інваліда війни, одержує пільги на скраплений газ та тверде паливо. У попередні роки з цим було набагато простіше – виділяли по 2 балони газу і одній тонні вугілля на рік. А тепер такі пільги передбачені в грошовому еквіваленті – 100 гривень на газ та 700 – на придбання вугілля. Але парадокс: балон газу коштує 165 гривень, а за 700 гривень можна купити лише півтонни вугілля.

– Свого часу ми намагалися добитися виділення житла, але це так і залишилося мрією, – говорить Микола Ватажишин. – Живемо зараз у батьківській хаті. До цього 6 років мешкали і працювали в Одесі. Роботи ж у селі нема. А нам треба дитину-інваліда ростити, на ліки багато грошей іде. Два місяці тому змушені були знову переїхати до села, щоб доглядати літніх батьків. Не знаю, як будемо жити без стабільного заробітку, адже на пенсію інваліда-«чорнобильця» не дуже розженешся. Але це біль лише мого серця…

P.S. За повідомленням начальника управління соціального захисту населення райдержадміністрації Людмили Куйбіди, в районі зареєстровано 46 громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. З них 3 – особи першої категорії, 20 – другої і 12 – третьої. Також на обліку – 11 потерпілих дітей.

Як зазначила Людмила Григорівна, на даний час в Україні збереглися і діють всі пільги та компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Але фактично значна частина пільг не діє у зв’язку з тим, що фінансування зазначених програм не закладено у Державному бюджеті України.