В одному художньому фільмі головна героїня Катерина, вихованка школи-інтернату, перед випускним вечором дуже плакала. Її лякала невідомість, що чекала за порогом школи. І це не дивно: важко дитині, яка тривалий період, а дехто й від народження, жила спочатку в будинку малюка, потім в дитбудинку та школі-інтернаті. Тут усе було звичним, все робилося за розкладом. А ще не потрібно було думати про їжу, одяг та дах над головою. А як бути далі, коли тебе випроводжають із-під цього даху? Куди йти?

Звичайно, художній фільм – то одне, а реальне життя – то зовсім інше. Щоби з’ясувати, що ж чекає дітей-сиріт після випускного вечора, завітала до комунального закладу «Жовтнева школа-інтернат».

Скажу одразу, що перше враження від самого цього закладу – дуже позитивне. Якщо не прочитати назву, то й не скажеш, що це інтернат. І в класах, і в їдальні, і в спальному корпусі зовсім по-домашньому чисто, гарно і затишно. Красномовним свідченням того, як годують тут вихованців, може бути такий факт: побувавши на оздоровленні в санаторії, окремі з них скаржились на те, що там годували їх значно гірше, ніж тут, «вдома». Для багатьох з них дійсно інтернат є справжньою і, на жаль, єдиною домівкою.

Саме з цих позицій виходять в організації роботи закладу і дирекція, і викладачі та вихователі.

– Вони всі для нас як рідні діти. Ми їх любимо і переживаємо не тільки за їхнє сьогодення, а й за майбутнє, – розповідає заступниця директора Наталя Георгіївна Аністратенко. – Крім того, що ми знайомимо їх із реальним життям, в останій рік навчання проводимо профорієнтаційну роботу.

– Із сьогоднішніми учнями випускного класу вже проводили семінари, тестування, анкетування, індивідуальні бесіди, – до розмови долучається директор школи Володимир Миколайович Матвійчук. – Наша школа – змішаного типу. У нас є діти, які мають батьків, а є круглі сироти та ті, які позбавлені батьківського піклування. Як правило, саме цій категорії ми приділяємо особливу увагу в плані профорієнтації. З початку навчального року уточнюємо у дев’ятикласників їхні бажання, співставляємо їх із нахилами, реальними здібностями та знаннями дітей. І вже в кінці навчального року намагаємось переконати випускників у потребі подальшого навчання, щоб одержати повну середню освіту у іншій школі-інтернаті.

До яких саме шкіл направляються діти, вирішують в обласному управлінні освіти. Наприклад, Анастасія Гончаренко та Марина Матейчук із минулого випуску продовжили навчання в Ананьївській школі-інтернаті І-ІІІ ступенів.

– Напевне, не всім просто адаптуватись до навчання та проживання в нових школах?

– Звичайно, є певні труднощі. Щоб подовше, образно кажучи, не відпускати дітей від себе, ми проводили один експеримент. Через дорогу від нас ташується Жовтнева ЗОШ І-ІІІ ступенів. Тож кілька років тому троє наших випускників продовжили навчання в цій загальноосвітній школі. І варто сказати, що добре її закінчили. Потім здобули вищу освіту. Оксана Атаманюк стала психологом, Микола Попов набув професію інженера-метеоролога, Наталія Шевчук стала кухарем-кондитером. На сьогодні всі працевлаштовані.

– Як я зрозуміла, експеримент дав хороші результати. То чому ж він не прижився?

– Справа в тім, що діти мешкали в нас. І зрозуміло, що ми, як і раніше, одягали їх, взували. А було це саме в ті роки, коли в загальноосвітніх школах ще не було обов’язкової шкільної форми. Тобто домашні діти ходили до школи в різноманітному, і, зрозуміло, в кращому одязі, ніж наші. Це травмувало наших вихованців. Вони почувались некомфортно в тому середовищі.

– Взагалі-то наші діти після випуску найчастіше йдуть до технікумів і училищ, – веде далі розмову Наталія Георгіївна, – і так як ми живемо в сільській місцевості, то орієнтуємо випускників на сільськогосподарські професії. Багато наших вихованців навчається в Петрівському аграрному технікумі та Ісаївському аграрному ліцеї.

– Але до завершення навчання ми ще вважаємо їх своїми, – додає заступниця директора школи за навчально-виховною роботою Галина Володимирівна Снісаренко, – на період канікул вони приїздять до нас і тут ми їх забезпечуємо житлом, харчуванням, одягом. Ось, наприклад, коли діти їхали на навчання до Ісаївського ліцею, нам іще не надійшли кошти на придбання теплого одягу та взуття. Цими днями ми їх одержали. Тепер надсилаємо дітям теплий одяг, взуття та грошове забезпечення. А ще впродовж всього навчання в технікумах, училищах, ліцеях ми відстежуємо одержання ними пенсій та – чи не порушується квартирний облік. Адже якщо дитина вийшла з родини, яка колись мала житло, то їй належить частина тієї житлової площі. І вона має за нею зберігатися. Якщо ж це була сирота від народження, то її зобов’язані поставити на квартирний облік для отримання житла в тому районі, звідки прибула дитина.

– Зрозуміло, що сьогодні це дуже проблемне питання. І вирішувати його може тільки держава. На місцях – це райдержадміністрації.

– Це справді так, та, на жаль, не завжди вони мають можливість, та й особливе бажання, займатися пошуками та наданням житла для таких дітей. Хоча ми в міру своїх можливостей тримаємо й ці питання під своїм контролем. За рік чи півроку до закінчення дитиною навчання ми повідомляємо райдержадміністрацію відповідного району про те, що її буде направлено до них на працевлаштування та мешкання.

Згідно з законом, до закінчення дитиною навчання вже мусять підготувати там для неї житло. До речі, питання працевлаштування дітей цієї категорії перебуває на особливому контролі і в обласному управлінні освіти.

– Чи багато дітей такої категорії випустилися цього року, і де вони зараз?

– В цьому році у нас було восьмеро випускників-сиріт. Григорій Махненко за сприяння наших шефів ВАТ «Одесагаз», де президентом Ігор Леонідович Учитель, вступив до Одеського нафтогазового технікуму. По закінченні буде працевлаштований у цій структурі. Павло Білий навчається в морехідному училищі. Решта далі навчаються в Ісаївському аграрному ліцеї.

– А охочих стати педагогами немає?

– Чому немає? Є. Більше того, наша випускниця Віра Мушинська нині працює у нас вихователькою і заочно продовжує навчатися в одному з педагогічних закладів. З роботою справляється дуже добре, бо знає її, так би мовити, ізсередини. Вміє знайти спільну мову зі своїми вихованцями.

– Скільки учнів маєте нині у випускному класі?

– Всіх 35, із них 15 сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Серед них є вже такі, що точно визначились з вибором професії. Троє хлопців мають намір навчатися в залізничному технікумі, двоє дівчат – у медучилищі. Є такі, що бажають стати педагогами.

Отже закони для всіх одні. І добре, коли на шляху дітей-сиріт зустрічаються такі люди, як педколектив Жовтневої школи-інтернату, що дбають про них ніби про власних дітей, простежують їхні долі впродовж багатьох років після випуску.