Є на Одещині чарівний куточок — долина Тилігульського лиману. Вона, мов кришталева чаша, розкинулася в оксамитових похилих берегах на кордоні між Одеською та Миколаївською областями.

Зараз лиман каналом з’єднаний з морем, яке час від часу дає про себе знати гучним гуркотом хвиль (це в бурю). У звичайну ж погоду з лиману моря не видно, бо вони майже на одному рівні й на відстані близько трьох кілометрів.

Ще кілька десятків років тому на просторі, тепер відвойованому морем, лежали золотаві, дрібні, мов цукор, піски, по яких бігали меткі, як блискавки, смарагдові ящірки, повзали жовтопузі вужі, клопоталися чайки, висиджуючи під кущами своїх невгамовних чаєнят. Довгоногі чаплі у невеличкому болотяному озерці гордовито походжали, відстежуючи жаб, або ж довго, ніби в задумі, стояли на одній нозі, вдивлялися у світ, наче намагалися зрозуміти його.

Піщаний острівець нагадував шматочок якоїсь азійської пустелі, що невідомо на крилах якого буревію перенеслася та й лягла між полинові береги неподалік лиману. На пісках майже нічого не росло. Тільки зрідка — сиві довголисті дикі оливки з медово-запашним квітом у травні й терпкими сріблястими ягідками у вересні, а також — кущики сухого безсмертника і полину.

Дивовижною окрасою піщаного острова був білий кам’яний будинок з червоним дахом, високими вікнами й кам’яною огорожею. Стояв він гордо у своїй одинокості, незалежно поглядаючи очима-вікнами на всі чотири боки світу. За кілька метрів від нього — дорога-бруківка, за нею — берег лиману, на півдні — море. На сході й заході, на відстані двох — трьох кілометрів, два села — землі сусідніх областей.

Обдували той будинок, беззахисний, вітри зусібіч в усі пори року. Пролітало над ним восени, журно плачучи, у вирій птаство. А весною з веселим гелготом поверталося додому.

Зимою лиман сковувала крига, розкошували заметілі, завиваючи у димарях будинку. Весною і влітку життя тут тріумфувало розмаїттям барв та музикою різноголосся.

Господинею одинокого будинку на піску була молода голубоока жінка із сонячною посмішкою. Двійко життєрадісних босоногих її діточок бігало по усіх куточках піщаного острова. Вони були вкриті засмагою так, що тільки зуби та очі блищали. Хлопчик і дівчинка.

Майже щодня, в одну і ту ж обідню пору, на подвір’я будинку в’їжджала підвода, запряжена парою коней, правив якими широкоплечий чорновусий чоловік. Світловолоса жінка з дітворою радісно зустрічала його й пасажирів. Потім усі сідали обідати за стіл, накритий у дворі під розлогою акацією.

Будинок, трохи незвичайної для наших часів архітектури, побудований був ще земством для сім’ї майстра-шляховика, що обслуговував ділянку дороги-бруківки від межі Миколаївської області до Одеси. Кожного дня, якщо бригада робітників дорожньої обслуги працювала не дуже далеко, їх пригощали обідом у сім’ї майстра.

Молода пара господарів виглядала гармонійною, хоча впадала в очі їхня зовнішня несхожість. Вона — білява, із серйозним допитливим поглядом і неочікуваною на тлі серйозності — ясною, майже дитячою посмішкою. В його карих очах незгасно світилася іскринка-лукавинка, а під чорним вусом — часто трохи іронічна усмішка старшої поблажливої людини. Жінка була молодша за чоловіка на десять років.

Він — сирота, родом з Кам’янця-Подільського. Вона — південна степовичка з великої сільської сім’ї. Нелегко вибороли щастя бути удвох і тепер стояли на його сторожі.

П’ятеро її старших сестер віддалися не з любові, а за батьковим примусом. Упокорилися. Лише «мізинчик» Сашуня, наймолодша і, здавалося б, найбеззахисніша, полюбивши свого «приблуду», як звали Тимофія тато й мама, посміла боронити своє право на щастя. Коли батьки відмовили їм у благословенні, молоді записалися у сільраді без нього і без вінчання, що в ті часи було нечувано. От і називали старші сестрички, криво посміхаючись (мабуть, із заздрощів), дітей своєї наймолодшенької байстрюками. А «байстрюки» росли, як з води, — на сонці й солоному повітрі, радуючи тата й маму.

Дні в будинку на піску минали у праці та клопотах. Щодня чоловік з дорожніми робітниками від’їздив на нову ділянку. Ремонтували міст, латали вибоїни на шляху, косили траву на узбіччях, саджали дерева.

Особливо важкими були зима і початок весни. Завірюхи (їх тоді було більш ніж доста) замітали дорогу, ожеледиця заважала рухові транспорту. Коли ж у березні скресала на лимані крига, людина змушена була ставати до суворого двобою з невгамовною природою. Гори криги сунули на міст, на дорогу, як лезом бритви зрізаючи телеграфні стовпи, вивертаючи бруківку. Їх треба було зупинити будь-якою ціною. Люди кидалися на крижані гори із запаленими шашками, підриваючи їх. Не раз ризикували власним життям, бо техніки ніякої, крім багрів, шаланд і так званих шашок, начинених толом. Працювали вдень і вночі, аж поки загроза не минала.

У такі ночі жінка у будинку на піску втрачала сон. Уклавши спати дітей, до ранку не гасила світла. Розносила по кімнатах вогонь, щоб світилися вікна і чоловік бачив: вона не спить, вона з ним. Їй здавалося: поки дім світитиме, мов маяк, лихо її Тимоша обійде. Та й душі чоловіків, що змагалися зі стихією, зігрівав вогонь, підтримуваний жінкою на піщаному острові цілонічно.

Минали випробування природою, і знову будинок починав жити розміреним життям. Чоловік виконував чоловічу роботу. Жінка, як і годиться, виховувала дітей, дбала про чоловіка та про господу. Так спливали дні за днями у злагоді й затишку. Жінка почувалася захищеною. Чоловік мав роботу, кохану, діток — сім’ю, у якій завжди тепло. Це було щастям.

Але країна жила своїм життям, і не всім у ній було тепло й затишно. Йшли страшні у своїй невідворотності 30-і роки.

До білого будинку з червоним дахом вони завітали в подобі двох украй виснажених, знесилених, опухлих від голоду чоловіків. Ледь чутно постукали у ворота і майже пошепки потрісканими до крові губами попросили хоч шматочок хлібця та води. Перелякана жінка винесла їжі, але то були їхні останні сили, і нещасні, лігши під ворітьми, через короткий час померли.

Жах скував сім’ю. Померлих робітники поховали на сільському цвинтарі. Та голодні тепер ішли дорогою, заходячи до двору, майже щодня. Ледве пересуваючи ноги, з останніх сил хапаючись за життя. Ішли і йшли, нещасні, у безвість, у небуття. Несила було дивитися на їхні муки й несила відчувати свою безпорадність.

Відтоді затишок у сім’ї кудись зник. Людська біда пробиралася у кожну шпаринку іще недавно непорушного в своєму спокої гордовитого будинку. Почуття захищеності напріч було втрачено. Олександра боялася за життя своїх дітей, що мов чаєнята у гнізді полохливо тулилися до маминих ніг, безпомічно заглядаючи їй в очі. Страшно було і за чоловіка: сильний і впевнений у собі, він став безсилим перед лихом, що насувалося, мов стихія.

Здавалося, в ці моторошні дні вона, ще зовсім молода, раптом постаріла. Цього відчуття вже позбутися не зможе, бо хоч закінчиться чорна смуга голодомору, та настануть нові, не менш страшні випробування.

Політичні репресії, коли люди ночами зникали з до­мівок у нікуди. Зникали й не поверталися. Зникали за підібраний у полі колосок, необачно сказане слово, проспівану частівку. Так було не тільки в містах, так було і в селах — по всій країні.

А далі всенародне горе — війна.

Виходить, ото тільки й було кілька років ясного сонячного щастя, коли жили вони в своєму будинку на піску, який захищав їх від буревіїв і негоди. Чоловік, стомлений, повертався з роботи (яку любив), вдома його радо зустрічали дружина й діточки. Більшого щастя в людини не буває — хто б що не мудрував. Якщо ж і є якесь інше, то воно неповне, кособоке.

Там, на піщаному острові, закінчилася їхня золота молодість і почалася зовсім інша пора. Пора осмислень і втрат, коли охоплена війною країна стала суцільним попелищем.

Тиміш пішов на фронт. Олександра з дітьми повернулася до батьківського двору. Тільки батьки вже лежали на цвинтарі.

У батьківській хаті розташувався румунський штаб. Тому жінка з дітьми знайшла собі прихисток у сараї, разом з худобою. Втім, це вже інша історія, в якій, як у краплі води, — історія мого народу.

...Минули десятиліття. Зник будинок на піску. А потім — і невеличкий піщаний острів зник під морськими хвилями. Та й дорога зараз інша. Не вузька бруківка, а широка асфальтована, прокладена машинами новітньої цивілізації.

Тільки на кордоні з Миколаївською областю, неподалік від місця, де стояв будинок, збереглося кілька срібнокорих високих тополь, посаджених колись гарячими руками шляхового майстра Тимоша та його товаришів.