У Кілійському районі, у селі Десантному, трагічно загинула маленька дівчинка. 23-річна мама не догледіла – дитина впала у відро з окропом. Лікар дільничної лікарні, який приїхав за викликом, констатував: опіком 2-3 ступенів пошкоджено 35% шкіри. Шанси в таких випадках є, але невеликі. Усе залежало від якості та оперативності подання медичної допомоги.

Сільський лікар подав першу допомогу і сказав, що дитину негайно потрібно везти до районної лікарні. Родина від послуг машини «швидкої допомоги» відмовилася, запевнивши, що самостійно довезуть дитину у стаціонар.

Минув день. Минула ніч. Дитину привезли до райцентру тільки вранці, через 21 годину після одержання травми.

Бригада медиків Кілійської ра­йонної лікарні розпочала реанімацію дитини, всіма методами змушуючи серце, що зупинялося, працювати, а організм – жити. До Кілії негайно прибула бригада з опікового центру, в Одесі медики ще добу боролися за життя дівчинки, але...

У своєму поясненні 23-річна мати-одиначка написала: вона звернулася до районної лікарні запізно «у зв’язку із сімейними обставинами – відраджували батьки».

Трагічна загибель беззахисної дитини збурила всі ті проблеми, що є в системі охорони здоров’я та в суспільстві загалом. Хтось ставить питання по суті. Чому мати залишила відро з окропом у кімнаті, де бігало маля? Чому лікар, розуміючи критичність ситуації, не забезпечив госпіталізацію дитини до лікарні? Інші ставлять запитання ширше: а як виживати людям у селах, де немає жодного лікаря? Що робить держава, аби забезпечити конституційне право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу?

Не допомагає ані батіг, ані пряник

Сьогодні в Кілійському районі 40% лікарів – люди пенсійного віку. У сусідніх районах картина – аналогічна. Дефіцит кадрів у первинній ланці охорони здоров’я настільки гострий, що в бага­тьох населених пунктах уже немає жодного лікаря. У Кілійському ра­йоні, наприклад, немає фахівців у Старих Троянах, Приозерному та Фурманівці. Ще в шістьох селах, де охорона здоров’я представлена тільки ФАПами, лікарів немає за визначенням. Як людям виживати?

– Зараз іще крутиться за інерцією колесо радянської медицини, але ще 5-7 років – і буде катастрофа, – говорить головний лікар Кілійської ЦРЛ М.І. Лунга. – Треба, щоб у колектив щороку вливалися по 2-3 молоді фахівці, але цього не відбувається.

За словами Миколи Іларіо­новича, останнім часом в їхньому колективі проходили практику п’ять «інтернів», але жоден із них не залишився працювати:

– Кожному молодому фахівцеві я пропонував квартиру в Кілії або Вилковому (є відповідна обласна програма) з єдиною умовою – відпрацювати 10 років. І що ви думаєте? Усі відмовилися від квартири. Якщо говорити про села, то там немає проблем із наданням лікарям житла. Разом із сільськими головами ми завжди можемо і будинок знайти, і ремонт зробити – нехай тільки приїжджають і працюють. Але не приїжджають.

Ми попросили Миколу Іларіоновича, на правах корифея адміністрування у сфері охорони здоров’я, дати міністерству пораду щодо виходу із ситуації.

– Давайте чесно: молода людина, яка виросла у великому місті, не зможе пристосуватися до життя на селі, – сказав головлікар. – Тому, якщо ми хочемо забезпечити кадрами села, то повинні цілеспрямовано направляти до вищих навчальних закладів сільську молодь. Причому, враховуючи критичність ситуації, кількість «бюджетників» потрібно збільшити. Другий момент: не можна допускати «перехресних» направлень «інтернів», а це відбувається повсюдно. Який сенс направляти нашого студента – уродженця Кілії на роботу, наприклад, до Закарпаття? І, нарешті, у законодавстві треба скасувати всі «шпаринки», щоб молодий фахівець не міг одержати відкріплення. Особисто я не підписав жодного відкріплення – молоді фахівці приносили мені відкріплення з міністерства.

Микола Іларіонович розповів про випадок, коли молода лікарка, направлена до району, трохи попрацювавши, просто втекла. Прийшлось звернутися до прокуратури: відповідно до чинного законодавства, якщо фахівець здобув освіту коштом держави, а відпрацьовувати не хоче, повинен відшкодувати всі витрати за своє навчання. І що ж? Навіть залучення до справи прокуратури не дало результату – утікачку так і не повернули. Не заманити до району фахівців – ані батогом, ані пряником.

Чому вони їдуть у великі міста? Відповідь на це запитання знають усі.

Реформи чи перерозподіл грошей?

Згідно з даними Держкомстату України, цього року середньомісячна заробітна плата у сфері охорони здоров’я та подання соц­допомоги становить 1593 грн. Для порівняння: в освіті – 1856 грн, у промисловості – 2522 грн, в органах держуправління – 2672 грн, у сфері фінансової діяльності – 4500 грн.

На жаль, останні реформи в системі охорони здоров’я зводяться до внутрішніх пертрубацій і перерозподілу фінансових потоків. Наприклад, охороні здоров’я було нав’язано повсюдне створення амбулаторій сімейної практики. Саме нав’язано, бо всі фахівці одностайно говорили і говорять – відхід від спеціалізації до медицини загальної практики – це крок назад, і навіть не один. А як назвати таку «революцію», як переведення сільських установ охорони здоров’я на баланс сільських рад? Знову ж усі фахівці кричали про те, що тим самим втрачається цілісність структури охорони здоров’я, керованість системи. Ну не може сільський голова керувати ФАПом – немає в нього відповідних знань! Але хто у нас прислухається до фахівців?!

Наприкінці минулого року заступниця голови Адміністрації Президента України Ірина Акімова заявила, що в Україні планується нова реформа охорони здоров’я. На думку І. Акімової, кошти, виділювані на охорону здоров’я, використовуються неефективно: «У концепції реформи охорони здоров’я закладено механізми, спрямовані на те, щоб перерозподілити бюджетні кошти, усунувши дублюючі функції, на які витрачається багато грошей, сконцентрувати їх так, щоб кожен пацієнт зміг одержати адекватну послугу», – пояснила І. Акімова в інтерв’ю ЗМІ.

У серпні 2010 року міністр охорони здоров’я запропонував іще одну реформу – узаконити оплату медичних послуг. В інтерв’ю журналові «Профіль» Зіновій Митник заявив: «Це є, але про це не прийнято говорити. Всі спокійно сприй­мають, коли людина за операцію в Німеччині, Австрії або Ізраїлі платить $250 тис. Така ж операція у нас безкоштовна, але наших лікарів, у яких золоті руки, ми не можемо забезпечити необхідними видатковими матеріалами, інструментарієм, діагностичним устаткуванням... Потрібна законодавча підтримка. І я сподіваюся, що весь потрібний пакет законів буде ухвалено до кінця року, і ми зможемо впроваджувати страхову медицину. А після цього ще два роки – і система охорони здоров’я запрацює по-новому».

Як же вона запрацює, якщо через кілька років працювати буде нікому? У будь-якому разі в первинній ланці охорони здоров’я, тій самій, що найближча до людей?

«Кадрове забезпечення медичної галузі в Україні є незадовільним, і з кожним роком ця проблема загострюється», – констатував іще навесні минулого року заступник міністра охорони здоров’я Валерій Бідний і оголосив такі цифри: показник забезпечення населення лікарями первинної медично-санітарної допомоги в 1,5 раза менший, ніж у країнах Європи – 6,3 на 10 тисяч громадян проти 9,4 у країнах ЄС. Протягом останніх 5 років щороку полишали роботу в первинній ланці понад 1400 лікарів. Але що робиться на державному рівні? Відповіді на це запитання ми не чуємо.

Кожен повинен «понюхати пороху»

Як розв’язати кадрові проблеми? Про це ми вирішили запитати не чиновника, а практикуючого лікаря – фахівця вищої категорії, завідувача неврологічного відділку Ренійської районної лікарні Олега Костянтиновича Бурлю. Він сказав:

– Коли юнак або дівчина вступає до медуніверситету, то вони повинні усвідомлювати те, що стають на службу людям – як би пишномовно це не звучало. Це – перше. Друге: мусить бути чітка державна політика щодо формування найзначущіших галузей, до яких, безумовно, належить і медицина. Якщо молода людина здобула медичну освіту коштом держави, то зобов’язана відпрацювати. Я глибоко переконаний у тому, що кожен молодий фахі­вець повинен «понюхати пороху», попрацювавши в селі. Так, якоюсь мірою це – примус. Але, повірте, потім він сам за це скаже спасибі. Чому? Уявіть, потрапляє молодий фахівець до обласної клініки, де працюють висококласні фахівці, де найсучасніше обладнання. Перші десять років, якщо це, скажімо, хірургія, він буде в операційній тільки скоби тримати, у найкращому разі йому довірять зашити шов. А от щоб самому провести операцію, самостійно оцінюючи ситуацію, вирішувати? Це робитимуть провідні спеціалісти. А уявіть, що молодий лікар потрапив до села, де, скоріш за все, є єдиним лікарем? Нічний виклик до хворого... Черепно-мозкова травма... Або інсульт... Або дитина з температурою під сорок... Покладатися немає на кого: потрібно негайно оцінити ситуацію, скласти план дій і розпочати його реалізацію. Подання найпершої допомоги, госпіталізація... Нехай потремтить, похвилюється, відчує свою відповідальність. Почуття відповідальності треба виховувати. У рафінованих умовах клінік це проблематично. На «передовій» терміни формування особистості лікаря значно коротшають. Три роки у селі, п’ять – сім років у районній лікарні – це чудова школа для майбутнього провідного спеціаліста обласного рівня, якщо він цього рівня прагне. Звичайно, для лікарів, які працюють на селі, де побутові умови гірші, державою мусять бути передбачені якісь доплати і пільги.

* * *

Відповідно до закону жанру, повернімося до того, з чого почали розмову – до трагедії в селі Десантному. Вищі чиновники від охорони здоров’я дуже нагадують мені ту мамуню, що спочатку полишила дитину без догляду, а потім майже на добу відтягнула доставлення свого гинучого чада до лікарні. Кадрове забезпечення державних установ охорони здоров’я пущено на самоплив – зволікається розв’язання найгострішої проблеми. Ще трохи – і врятувати гинучий організм системи охорони здоров’я буде складно. З усіма наслідками, що випливають звідси...