Село в усі часи вважалось життєдайним джерелом духовності та добробуту суспільства. Воно не тільки давало хліб і до хліба, а й плекало таланти, дарувало світові геніїв. Моє покоління ще добре пам’ятає розкішні сільські садиби, причепурені білосніжні будинки, багаті городи та щедрі садки. Але вже давно від тієї захоплюючої краси у багатьох українських селах не залишилось і сліду.

За даними статистики, тільки у ХХ столітті з карти України зникло майже 2000 сіл. Як кажуть вчені, масштабність зникнення населених пунктів у мирний час поступово перевищить число знищених у часи воєн та голодоморів. Кодимщину також не обминула ця сумна статистика. Поволі згасає життя таких великих і, здавалося б, перспективних сіл, як Смолянка, Шершенці, Лабушне, Серби, Круті, Писарівка, Загнітків, а разом з ними і маленьких – Кирилівки, Стримби, Малої Слобідки, Семенівки, Котовців, Правди.

Часто буваючи у селах, з болем вдивляюся у сліпі вікна, у хати без дахів, забур’янені подвір’я, занедбані садки. Спливає у пам’яті Шевченкове «село неначе погоріло…» і з жахом усвідомлюєш, що люди, які ще залишились жити тут, приречені на злидні, побутові проблеми.

Коли і як підкрались злидні до тих, хто споконвіку вміє працювати на землі? Чи не однією з вагомих причин є оте невдале реформування сільськогосподарського виробництва 90-х років, яке призвело до руйнації потужної сільськогосподарської машини? Саме тоді багато сільських жителів залишились за бортом, без роботи, без коштів на існування. Разом з тим бідніла і сільська громада, бо бюджетна скарбничка не наповнювалась, а проблеми накопичувались. Люди почали залишати обжиті місця, дбайливо звиті родинні гніздечка і виїздити до чужих міст у пошуках заробітку. Безробіття на селі – нонсенс, а бідність людини праці – парадокс. Віками сформований сільський спосіб життя сьогодні переживає не найкращі часи.

Як розповідають жителі села Заг­ніткового, колись тут жило 8 тисяч чоловік, нині залишилось близько 3 тисяч. У школі навчалась майже тисяча учнів, тепер – трохи більше 200. Вже було споруджено новий Будинок культури з басейном та ігровими кімнатами, але йому так і не судилось прийняти у свої стіни молодь, відчути радість життя. Його розібрано, і зараз на його місці лежить купа каміння, нагадуючи про страшні часи безгосподарності і безвідповідальності. Сьогодні у цьому селі ще жевріє життя, воно базується на співпраці сільради, школи, підприємців, культпрацівників і сільської громади. Борсаючись у тенетах кризи, село не чекає подачок від держави, а шукає шляхи соціально-культурного відродження.

Гірші справи у Смолянці, Малій Слобідці, де поняття «молодь» і «село» взагалі не поєднуються. А у Шершенцях, які колись славились велелюддям і достатком, сьогодні зареєстровано 1326 чоловік, з яких 402 – молодь. Та у сільраді зазначили, що число зареєстрованих значно більше від реальної кількості. Обжитих дворів тут 638, а опустілих осель – 184.

Споглядаючи на колись веселі і, здавалося б, перспективні села, в яких розвивалося тваринництво, птахівництво, а комори колгоспів та його трудівників були наповнені збіжжям, все це здається жахливим сном. Уявіть тільки – одне село Грабове забезпечувало курячими яйцями кілька областей України. Кожен мав роботу, прибуток. Високою була народжуваність і низькою – смертність. Тепер село ледве животіє.

У часи перебудови смертність у районі, як і по всій Україні, стала перевищувати народжуваність. За даними районного відділу статистики, у 1990 році народилося 518 дітей, померло 768 чоловік. У 1989 році сільського населення налічувалось 25516 чоловік, на 2001 рік ця цифра складала вже 22261 зареєстрованих. На 1 січня 2010 року кількість сільських жителів склала 19985 чоловік. І це не факт, що всі вони живуть і працюють у селах. Адже роботу у селі сьогодні нелегко знайти. Зате чарка завжди знайдеться, і чимало селян у відчаї приохотилися до оковитої.

Є такі села, в яких 10 – 15 жителів і всього одна дитина, та й вона живе з бабусею, бо батьків позбавлено батьківських прав.

А ще є на Одещині населені пункти, у яких фактично не живе ніхто. І кому це вигідно?

Не можна сказати, що держава не вживає заходів щодо відродження села. Але вони сьогодні малоефективні і не зупиняють стихійного занепаду сіл. За статистикою, останнім часом в середньому помирають на 163 тисячі чоловік більше, ніж народжуються. Відтак, населення України щорічно скорочується на п’ять адміністративних районів. У сільській місцевості народжуваність залишається низькою. У кожному десятому селі за останнє десятиліття не народилося жодної дитини. У багатьох позакривали школи. Учням, які залишилися, доводиться щодня долати кілометри до найближчих сусідніх шкіл. Наразі в Україні є понад вісімдесят таких, де навчається менше десяти учнів. Ці школи приречені на закриття.

– Своєчасною і актуальною є пропозиція Прем’єр-міністра України Миколи Азарова про створення навчальних комплексів при реконструкції старих і спорудженні нових шкіл у сільській місцевості. Це дозволить сільським дітям не тільки навчатися на території школи, а й сприятиме їх загальному розвитку, що дасть їм можливість не поступатися за рівнем та якістю знань своїм міським одноліткам, – поділився з цього приводу думками голова Кодимської районної ради Валерій Маньковський.

Село, що споконвіку годувало Україну, стрімкими темпами занепадає. Не оброб­ляються землі, бо при збуті сільськогосподарської продукції перекупники та посередники наживаються на нелегкій праці сільських трударів, ошукуючи їх. Для того, щоб підвищити добробут селянина, необхідно врахувати людський, економічний і політичний чинники. Зокрема, як стверджують фахівці, одним з виходів є необхідність реанімації кооперативної справи. Цей рух вже знайшов своє застосування у деяких селах Одещини, і селяни (поки що неофіційно) об’єднують особисті селянські господарства в кооперативи. Як самі вони стверджують, їм тепер не потрібно кланятися агрофірмі чи якомусь фермеру, щоб змолотити пшеницю чи виорати город. Це далеко не усі переваги кооперативу. Але знову ж таки у цій, як і будь-якій іншій справі, селяни мають відчути суттєву підтримку держави.

Земля залишається найактуальнішою економічною і політичною проблемою, яка значно впливає на розвиток інфраструктури села, його життєздатність. Тож у цьому контексті велике значення має зацікавленість власників землі, майна, інвесторів у спорудженні та експлуатації об’єктів соціально-культурного призначення на селі. Тут без державної компенсації зазнаних збитків теж не обійтися. Проте, ніде правди діти, інвестиційні проекти на розвиток соціальної сфери села скоротилися, у порівнянні з попередніми роками, майже на 70 млн гривень.

І, на жаль, деградація села триває.