…тобто – між реальним і можливим! Діти, яким допомагають в Центрі послуг низького порогу для дітей вулиці Одеського благодійного фонду «Дорога до дому» знають: перше – реальне – вистуджене сморідними протягами підворіть. А можливе? Часто починається з легенди, придуманої…

– Для того щоб було у що вірити, – вважає соціальна працівниця Дарина Фурса. За її досвідом спілкування із проблемними дітьми, що більше часу вони залишаються без уваги, то важче позбавити їх ілюзій та вирвати з безпритульної стихії вулиці.

Центр бере участь у проекті київського сектору «Міжнародного альянсу з ВІЛ-СНІДу в Україні», через який співпрацює із Глобальним фондом із профілактики цих хвороб. Зі 104 полишених батьками підлітків, протестованих за останній квартал на наявність ВІЛ, виявлено 17 із позитивним результатом. Практично це люди, в яких гарантовані серйозні проблеми з фізичним здоров’ям, психікою, та й тривалістю життя. Невже поради, що колотися потрібно лише індивідуальним шприцом, а при романтичних стосунках використовувати засоби запобігання, – єдиний реальний спосіб уберегти їх від захворювання? Практично – так!

– Далеко не всі з «важких» підлітків готові спілкуватися з медиками та нами, – говорить психолог Центру Алла Євмененко. – З тих же, хто спілкується, аж ніяк не кожний зважає на рекомендації. Багато які думають, що це їх не стосується. А тестування можна робити лише у добровільному порядку.

За розум беруться ті, хто вже відчув на собі руйнівну силу вірусу. Для початку їх можна переконати не сприяти передаванню інфекції. Усвідомивши, що йому потрібна терапія, підліток більше не козириться, а дає згоду на медичні процедури. І тут – новий удар: з’ясовується, що в нього немає можливості пройти курс лікування. Закон говорить, що призначити антиретровірусну терапію дитині віком до 18 років не можна, якщо вона звертається без супроводу батьків, старших родичів або офіційно оформлених опікунів. Але де їх узяти йому, голоштанному представникові вулиці?

Полишені діти рано розуміють, що вижити поодинці на вулиці складно. Вони збиваються в групи, чоловік по 5 – 10. Приблизно чверть їх – дівчата. Разом вони живуть у люках, сплять на трубах теплотрас, у старих сараях, напівзруйнованих будинках. Разом здобувають гроші на їжу, шукають по смітниках викинутий одяг. Брак батьківської ласки та ігрових розваг компенсується кольоровими галюцинаціями, які виникають від алкоголю або вдихання клею, що містить ацетон. Чимало й любителів «бовтанки». Це ін’єкційний наркотик, який становить собою суміш марганцівки, оцту та доступних у продажі таблеток перфекту або колдаку, виготовлених на спирті з добавками ефірних масел. Через два-три роки у тих, хто користуються таким препаратом, порушується мова, деформуються суглоби. Зі скорченими кінцівками зручніше просити милостиню. Але процес деградації дуже скоро призводить до коми, з якої немає виходу.

Вуличні діти чудово розуміють, що від них погано пахне через подовгу не мите тіло, що на них чужі обноски, і однолітки цураються, а дорослі недружелюбно косяться. Міліція? Часто взагалі не забирає таких, бо явних порушень громадського порядку з боку безпритульних немає. Держава ще не придумала пансіонатів для безпритульних.

У бездомних дітей часто відсутні документи, що засвідчують особистість. З цієї причини їх не можна поставити на облік до міського центру боротьби зі СНІДом. Питання про терапію відпадає саме собою.

– Ми стараємося допомогти їм у відновленні метрики, – говорить Д. Фурса, – але ця процедура не швидка. Особливо якщо дитина з Молдови або Придністров’я. Дані, що направляються із запитом до РАГСу, довго перевіряються. Кількість дітей, поставлених на облік, можна перелічити по пальцях. А тим часом імунітет падає з кожним днем прострочення. Невчасно подана медична допомога може продовжити життя такому підлітку років на п’ять, максимум – десять.

У Центрі підлітки дізнаються, що можна їсти із чистого посуду, сервірувати стіл. Вони стикаються з іншим життям. Багато які починають мріяти про сім’ю, бажають мати свій дім, виховувати дітей. І, звичайно, створити їм нормальні умови. Буває навіть, що в групах бездомні хлопець із дівчиною утворюють союз і приймають у таку сім’ю малят-безпритульників. Лише рівень їхньої поінформованості про життя гранично низький, бо багато які не вміють читати й писати. Після бесід із психологами та вихователями у старших дітей з’являється бажання навчатися, здобути фах. Пройти по містку до іншого життя. Але знову біда: пропуск до нього у вигляді оформленого паспорта коштує близько 250 гривень. А фінансова база Центру не дозволяє допомогти всім.

О 19.00 відповідно до встановленого владою регламенту Центр закривається. І діти йдуть до своїх підвалів, до п’яних вітчимів, недоумкуватих тіток. Чи прийдуть вони завтра, хоча б з наміром безкоштовно по­їсти та подивитися телевізор? Чи ж не захочуть слухати настанови та запитання: «А як ти будеш жити далі? Чим заробляти?» І одержать кайф від уколу з невідомо яким наслідками? Хто знає…