…Січень у повному розпалі. Саме час підбивати підсумки, говорити про майбутнє. Про що цими днями й була наша розмова з головою села Комишівки Ізмаїльського району Михайлом Івановичем Дреглею. Це одне з найвіддаленіших від районного центру сіл. У ньому живуть працьовиті люди. Та чимала їх частина, не знаходячи гідної роботи вдома, виїхала в далекі краї. До речі, як вважає голова, справа не тільки у відсутності роботи. Але й у тому, що тут свого часу не встигли побудувати нову школу. Діти туляться в допотопних приміщеннях, де не раз валилися стелі. Дехто змушений навчатися в сусідній Муравлівці.

Михайло Іванович за освітою – педагог. І вважає, що село, його майбутнє, починається саме зі школи. Можливо, і тому турбується про продовження будівництва?

– Добре розумію тривогу, яку висловила на грудневій сесії ра­йонної ради депутатка від нашого села, директорка сільської школи Віра Гнатівна Кокош: старий будинок аварійний, а новобудова завмерла в очікуванні фінансування, – сказав він. – І тому так багато означає обіцянка губернатора області Едуарда Леонідовича Матвійчука остаточно «розморозити» такі об’єкти на Одещині. У році, що настав, ми віримо, буде зроблено все можливе для фінансування. Сподіваюся, що роботи продовжить Ізмаїльське приватне підприємство «Родник». Воно вже виконало чималий обсяг робіт, зарекомендувало себе тільки з кращого боку. Якщо надходження коштів буде планомірним, через кілька років ми одержимо нову школу, розраховану на 600 учнів!

Михайло Іванович, до речі, втретє обраний земляками керівником громади на нещодавніх виборах, говорив про те, як багато було втрачено за останні десятиліття. І як це фактично докорінно змінило життєвий звичай селян. Селяни, що далі, то більше шкодують про розвал одного з найбільших в Ізмаїльському районі колгоспів-КСП «Победа». Минулого, на жаль, не повернеш. Як не повернеш і тваринницьких ферм, на яких утримувалися тисячі голів нетелів. Господарство, що спеціалізувалося на цьому, мало мільйонні прибутки. У селі не знали, що таке безробіття. Тільки у тваринництві було зайнято понад 2800 чоловік! А сьогодні солідна частина земляків трудиться у великих містах нашої країни та за кордоном – в Італії, Франції, Португалії...

Святе місце пусткою не стоїть. Діє 12 відносно великих агроформувань і 52 фермерські господарства.

– Але, самі розумієте, якщо за часів існування базового і далеко небідного господарства питання соціального будівництва вирішувалися планомірно, то сьогодні про це залишається тільки мріяти. І проте втрачено далеко не все. Треба й далі вчитися жити та працювати по-новому.

Михайло Іванович розповів, що цього року, як і попереднього, продовжиться конкретний пошук щодо легалізації робочих місць, виявлення «поденщини», через яку сільський бюджет недоодержує певні суми.

– Ми маємо намір навести суворий облік і цілковитий лад у всіх цих питаннях, – сказав сільський голова. – Як би не було важко нам формувати бюджет, а треба-таки зменшувати частку дотацій. Скільки можна просити гроші у держави? Час жити власним коштом.

Не змовчав і про те, що зуміли зробити за минулий рік. У дитячому садку відкрили п’яту за рахунком групу, сьогодні тут виховуються близько 110 дітей. У планах – шоста група. Але – на жаль, недостатньо власних коштів на закупівлю меблів і ремонт водопроводу.

– Розумію, бюджетна програма району цього року складна, – підкреслив Михайло Іванович. – Звичайно, постараємося і самі зробити те, що зможемо. Але, вірю, район нам теж допоможе, як, взагалі-то, завжди у важку хвилину допомагав.

Власними силами в селі відремонтували частину доріг, побудували автобусну зупинку. Тут вагомою була частка допомоги сільських підприємців. Вдячні в селі й обласному керівництву, яке за сприяння районної влади також виділило певну суму на ремонт доріг.

Також у минулому році в селі відреставрували залу для шлюбних церемоній. Побудували нову криницю. Далі споруджують церкву.

А от стан місцевого спорту тур­бує. Є хороший потенціал. Зо­крема, мало рівних комишівським волейболістам. Але спорт­смени змушені пропускати районні змагання. Підприємці поки що не хочуть укладати договір на виділення транспорту для поїздок. Це – теж проблема, яку належить розв’язувати.

До речі, продовжуючи розмову про транспорт, сільський голова поскаржився, що земляків ніяк не влаштовує якість транспортного обслуговування.

– Ми просимо сприяння в упорядкуванні руху автобусів. Наразі всі рейси на Ізмаїл транзитні, маршрути беруть свій початок у с. Приозерному Кілійського ра­йону. При всьому бажанні людям важко сісти в автобус, оскільки до Комишівки він уже прибуває повнісінький, особливо по неділях. Але ж приватний транспорт є далеко не в усіх. Як же нам діставатися до міста? Хотілося б, щоб на районному і обласному рівнях було вирішено питання про виділення автобуса безпосередньо до нашого села.

…Наша розмова із сільським головою була тривалою і докладною. І я б не сказав, що Михайло Іванович нарікав на долю села. Ні, він здебільшого констатував факти. І говорив про свої плани, про плани громади, які були покладені в основу програм, вироблених місцевими депутатами на бюджетній сесії.

– Знаєте, про що мрію я, мріють земляки? Про те, що зуміємо, переборовши всі нинішні тимчасові труднощі, повернути селу його колишню славу. Зробити все для того, щоб селяни не роз’їжджалися хто куди, а знаходили собі справу до душі в рідному селі. Я зацікавлено знайомлюся з досвідом сусіднього селища Суворового, яке активно розвиває місцеві переробні підприємства. Адже що більше буде можливостей трудитися вдома, то більше буде й можливостей для поповнення місцевого бюджету і, відповідно, вирішення цілого спектру соціальних завдань. Чи не це і є найголовнішим?