СВІТОВА ЖИТНИЦЯ ЗДАЄ СВОЇ ПОЗИЦІЇ. ЧОМУ? ДЕ ТИ, ЗАКОН ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЕФЕКТИВНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЛІ? ГЕНЕТИЧНО МОДИФІКОВАНІ КУЛЬТУРИ. ЩО ЗА НИМИ?

(на знімку).

— Миколо Антоновичу, із входженням України до Світової організації торгівлі сільсьгосподарським виробникам варто визначатися із пріоритетними видами продукції, яка була б конкурентоздатною на міжнародному ринку. Якими, на вашу думку, вони можуть бути?

— У сільськогосподарському виробництві одним із таких пріоритетів є високоякісне зерно м’якої і твердої пшениці. Підставою для цього твердження можуть бути кілька чинників: сприятливі ґрунтово-кліматичні умови, особливо південного регіону; дедалі зростаючий дефіцит продовольчого зерна пшениці на світовому ринку і підвищення цін на цю продукцію; вітчизняні досягнення в селекції високопродуктивних і якісних сортів озимої пшениці. Щодо кожного із цих чинників існують і певні застереження.

— Які саме?

— Передусім скажу про ґрунти. В Україні з 41 мільйона гектарів сільськогосподарських угідь 29 мільйонів, або понад 70 відсотків, припадає на найродючіші чорноземи. За ними йдуть підзолисті і дерново-підзолисті, які теж мають відносно високу природну родючість. Замикають їх малопродуктивні типи ґрунтів, яких є близько 10 відсотків. На жаль, за останніх 10 — 15 років внаслідок виснажливого споживацького й антинаукового їх використання якість ґрунтів різко знизилася. Наприклад, за результатами локальних агрохімічних обстежень вміст гумусу в південних чорноземах за цей період зменшився з 3,8 — 4,2 до 2,6 — 3,4 відсотка, що викликає велике занепокоєння. Якщо і надалі розвиватимуться такі тенденції з використання земель, то Україна в недалекому майбутньому просто втратить основне природне багатство — продуктивні ґрунти, перетворивши їх на субстрат, де урожай можна буде отримувати тільки при внесенні високих мінеральних доз добрив. Це — національна проблема, і необхідні термінові заходи в рамках прийняття державної програми, підкріпленої відповідними законодавчими актами порятунку українських сільськогосподарських земель.

Не варто тішити себе й південним кліматом. Ви ж самі бачите, що робиться з погодою. На фоні глобальних змін клімату на Одещині спостерігається посилення посушливості, особливо в період весняно-літньої вегетації сільськогосподарських культур, потепління в осінньо-зимовий період, що призводить до істотного подовження вегетації озимих, і раптові зниження температури до критично низьких для виживання рослин. Зона ризикованого землеробства стає ще ризикованішою. Це ускладнює умови для вирощування багатьох культур. Тим часом озима м’яка пшениця, яка для формування врожаю ефективно використовує зимові запаси ґрунтової вологи, має певні переваги, що надає їй особливого значення щодо стабілізації виробництва продовольчого зерна.

На світовому ринку, з деякими коливаннями, посилилися також тенденції до зростання дефіциту зерна. Збільшення обсягів його світового виробництва відстає від збільшення чисельності населення земної кулі. Крім того, внаслідок урбанізації населення, особливо в країнах, що розвиваються, зменшилися площі земель сільськогосподарського використання, що водночас із негативним впливом глобальних змін клімату та іншими соціально-економічними негараздами призвело навіть до істотного зменшення щорічного виробництва зерна пшениці з 550 — 580 мільйонів тонн у дев’яностих роках минулого століття до 500 — 520 мільйонів тонн у 2001 — 2007 роках. У той же час, за розрахунками спеціалістів, його виробництво останніми роками мало б становити 600 — 620, а до 2020-го — 740 — 760 мільйонів тонн.

Дефіцит продовольчого зерна пшениці на світовому ринку посилився також у зв’язку із його використанням у виробництві біоетанолу. За придатністю для цих цілей пшеничне зерно спеціальних сортів посідає друге місце після кукурудзи.

Зважаючи на все це, не дивно, що ціни на високоякісне продовольче зерно пшениці на світовому ринку почали різко підвищуватися. Наприклад, за період 2001 — 2009 років на європейському ринку ціни зросли з 200 — 220 доларів США за тонну до 350 — 400, у США — з 250 — 300 до 400 — 450 доларів. У таких країнах, як Іран, Корея, ціна на пшеницю давно перейшла рубіж у 500, а в Японії — 1000 доларів США за тонну.

Є й низка інших застережень.

— А яка ціна зерна в Україні?

— У нас пшеницю у хліборобів тривалий час купували за ціною не вище 100 доларів за тонну. Це наслідок, насамперед, відсутності цивілізованого ринку зерна і складного економічного становища переважної більшості сільськогосподарських виробників. Користуючись цією ситуацією, зернотрейдери й інвестори за борги і необхідність їх термінового покриття та фінансового забезпечення поточного виробництва змушували господарства віддавати збіжжя за безцінь.

У зв’язку з цим виникли спекуляції довкола проблеми якості зерна пшениці. Через значне зниження рівня технологічного забезпечення вирощення хлібів воно справді має переважно низький рівень білковості і вмісту клейковини. І хоча хлібопекарські показники борошна з нього часто бувають достатньо високими завдяки генетичним властивостям сучасних сортів, таке зерно не відносять до продовольчого і продають як фуражне чи шостого класу за якістю і, звичайно, за низькою ціною.

Склалася парадоксальна ситуація, коли зернотрейдери віддавали перевагу якраз такому зерну. Викупивши його у виробників за низькою ціною, після певних маніпуляцій і змішування різних за якістю партій на експорт таке зерно можна було продати в два рази дорожче і вже як продовольче. На цьому зароблялися величезні кошти, що осідали у кишенях цих спритників, а не на рахунках сільгоспвиробників.

У таких ситуаціях, як правило, спрацьовує біологічний закон «самознищення». Подумати тільки: в Україні стало економічно невигідно вирощувати пшеницю! Так, на Одещині ця рентабельність за період 2001 — 2008 років знизилася з 36 до 3,6 відсотка, а в окремі роки деякі райони мали навіть мінусову рентабельність. Виробники, вклавши чимало коштів у забезпечення технологій вирощування пшениці й отримавши зерно третього, а інколи й другого класу, не могли його продати за ціною, що покривала хоча б технологічні витрати. Виникла і стала поширюватися думка про необхідність скорочення посівної площі пшениці, а якщо й вирощувати її, то за максимально спрощеною, маловитратною технологією — «посіяв — зібрав і отримав, що Бог послав».

— Прямо скажемо, невесела виходить картина. А як же бути з віковічним прагненням наших хліборобів відновити Україну як світову житницю?

— На жаль, поки що в Україні спостерігається чітка тенденція до зниження виробництва зерна пшениці. Якщо у 1980-ті валові збори цієї культури досягли 22 — 30 мільйонів тонн за рік, а середня врожайність становила 32 — 38 центнерів з гектара, то надалі ці показники знижувались і за період 1998 — 2007 років склали відповідно 12 — 18 мільйонів тонн і 23 — 28 центнерів з гектара, тобто знизилися в 1,5 — 1,8 раза. Лише в 2008-му, коли склалися винятково сприятливі погодні умови для вирощування пшениці, середня врожайність її досягла 34 центнера з гектара, а валовий збір — 28 мільйонів тонн, з них тільки 12 відсотків з якістю зерна продовольчої пшениці. На загальному зниженні якоюсь мірою позначилися негативні погодно-кліматичні фактори, але основні причини не в цьому. Не секрет, що неврегульованість земельної реформи та інші негаразди соціально-економічного характеру й матеріально-технічного забезпечення, а часто і низький професіоналізм призводять до значних порушень систем землеробства, сівозмін та рекомендованих науково-технологічних операцій на пшеничному полі.

— Селекціонери дали виробникові нові високоврожайні сорти сільськогосподарських культур. Зокрема, наша газета вже розповідала про створення вами сортів озимої м’якої пшениці універсального типу, адаптованих до змін клімату та для використання на різних агрофонах. За комплексом цінних ознак їх справедливо називають шедеврами вітчизняної селекції. То як же цими скарбами користуються хлібороби?

— У спеціальних дослідах, де створюють найсприятливіші умови для росту і розвитку рослин, сучасні сорти озимої пшениці — Вдала, Антонівка, Писанка, Скарбниця та інші — демонструють генетичний потенціал врожайності на рівні 120 — 140 центнерів з гектара. Досягнуто поєднання в одному генотипі високої продуктивності та високого рівня адаптивного потенціалу завдяки підвищенню і стабілізації ознак та властивостей зимостійкості, посухостійкості, стійкості до різних видів фітозахворювань. Цей тип сортів має відносно високий нижній поріг врожайності, що дає можливість вирощувати їх як на високих агрофонах, так і на непарових попередниках, досягати певної стабільності у виробництві зерна при будь-яких відхиленнях у технологіях вирощування. За відсутності таких сортів ситуація у виробництві зерна пшениці в Україні була б значно гіршою, ніж вона є останніми роками. Піднявши верхній поріг врожайності, селекціонери піднесли і його нижчий рівень. Але все одно це неподобство — отримувати 15 — 20 центнерів з гектара, коли можна 60 — 70 центнерів. Аналіз багаторічних даних свідчить, що високий технологічний рівень вирощування сільськогосподарських культур у південному регіоні країни мають тільки 12 — 15 відсотків господарств, середній — 32 — 35 відсотків, а низький — всі решта. Підвищення технологічного забезпечення хоча б до середнього рівня всіх господарств є величезним резервом зростання продуктивності рослинницької галузі країни. Тільки за інтенсифікації — підвищення доз внесення органічних і мінеральних добрив, використання засобів захисту рослин від бур’янів, хвороб і шкідників у системі науково обґрунтованих сівозмін і сучасних способів обробітку ґрунту — можна нарощувати виробництво зерна.

Безумовно, всі фактори інтенсифікації зерновиробництва необхідно розраховувати на науковій основі за результатами агрохімічного та економічного аналізу на запланований урожай. Залежно від природної родючості ґрунту і кількості опадів за вегетаційний період у кожній агрокліматичній зоні України існує оптимальний рівень урожайності озимої пшениці і якості зерна, для досягнення якого вкладення в технології вирощування культури є найефективнішими. У степовій зоні, якщо брати зерно пшениці як висококонкурентний товар на внутрішньому і на зовнішньому ринках, належить отримувати урожай не нижче 40 центнерів з гектара з показниками якості зерна не нижче третього класу.

Розумієте, в принципі, пшеницю можна вирощувати й на гідропоніці, але для цього треба дати насінню достатньо вологи і добрив. А в нас цим не переймаються. Добрив — як кіт наплакав, особливо органічних. Та й звідки їм взятися, якщо тваринництво, по суті, загублене.

Озиму пшеницю розміщують на агрономічно несприятливих для отримання урожаю стерньових попередниках чи після соняшнику. В сівозмінах практично зникли ґрунтозберігаючі та збагачуючі на поживні речовини культури, що є добрими попередниками пшениці, — багаторічні та однорічні бобові трави. Винесення поживних речовин з урожаєм у кілька разів перевищує їх поповнення із добривами та післяжнивними рештками. Особливо великої шкоди ґрунту завдає спалювання стерні й соломи зернових колосових культур, що набуває масового характеру після збирання врожаю.

Щоб поліпшити фінансовий стан сільськогосподарських підприємств, їх керівники і спеціалісти, нехтуючи елементарними агрономічними вимогами, кинулися вирощувати так звані комерційні культури. Спочатку це був соняшник, його посівні площі доведено до 3 — 3,5 мільйона гектарів, що в 2 — 2,5 раза перевищує агрономічно допустимі площі в Україні. Після цієї культури земля повинна відпочивати, та у нас їй цього не дають. Тому й виходить так, що площі під соняшником збільшилися, а валовий збір його зменшився, ціни на олію подвоїлися. Але найтрагічніші наслідки від такого захоплення «вигідною» культурою — в порушенні системи землеробства і рослинництва, зниження природної родючості ґрунтів і врешті — загальної віддачі гектара.

Останніми роками захопилися ще однією комерційною культурою — ріпаком, який, як і соняшник, є рослиною-агресором. Ріпак виснажує ґрунт не менше, ніж соняшник, особливо — за поживними речовинами і ґрунтовою вологою. Немає заперечень проти його вирощування в тих зонах, де достатня кількість опадів (Лісостеп, Полісся), і в господарствах, де можуть забезпечити високий агротехнічний фон. Але масове розповсюдження цієї культури в регіоні південного степу, де опадів мало, де посуха є звичайним явищем, така вологолюбна культура, як озимий ріпак, а ще більше — ярий ріпак, завжди буде тримати виробника на межі великого ризику — якщо не вимерзне, то висохне. Водночас при належному науковому і технологічному забезпеченні південний регіон країни може бути основним виробником високоякісного продовольчого зерна озимої м’якої і твердої пшениці. Це основний гарант безпеки і головний експортний потенціал нашої країни. І альтернативи йому нема.

— Отже, наука б’є «на сполох»?

— Так, давно і настійно. Розроблено зональні рекомендації з переходу на нові, адаптовані до конкретних умов системи землеробства, короткоротаційні сівозміни, системи застосування добрив з повним використанням органічної маси післяжнивних решток, конкретні технології вирощування окремих культур з урахуванням елементів сортової агротехніки тощо. Але не завжди виробники прислухаються до рекомендацій вчених. Короткотерміновий економічний зиск за будь-яку ціну править думками і діями більшості підприємців, які працюють на землі, часто нехтуючи елементарними агрономічними вимогами чи науковими рекомендаціями. Крім цього, прогресивні технології ґрунтуються на використанні сучасних машин, придбання яких доступне лише окремим, економічно потужним, господарствам. Так далі продовжуватися не може. На землі повинен бути господар — добре професійно підготовлений, озброєний сучасною технікою і технологіями вирощування сільськогосподарських культур, відповідальний за основний фактор виробництва — землю. У цій справі зусиль лише вчених-аграрників мало. Вже давно слід прийняти закон про відповідальність за ефективне сільськогосподарське використання землі, збереження і підвищення її родючості.

— У світі з’явилися генетично модифіковані сільськогосподарські культури. В Україні їх зустріли неоднозначно. Час від часу лунають перестороги щодо вживання продуктів з них в їжу, можливих негативних наслідків їх впливу на людський організм. А яка ваша думка?

— Розробка біотехнологій з отримання генетично модифікованих рослин, або, як їх називають, ГМ-рослин, є перспективним напрямком, яким активно йдуть у багатьох відомих наукових центрах світу. Ці технології дозволяють створювати сорти і гібриди сільськогосподарських культур з принципово новими спадковими ознаками, які кардинально змінюють господарсько-біологічний потенціал цих культур. У поєднанні зі спеціально розробленими технологіями вирощування вони забезпечують значне підвищення продуктивності, якості продукції та стійкості до факторів довкілля. На сьогодні у світі створені і доведені до випробувань у польових умовах ГМ-форми рослин понад 50 видів. Зокрема, отримані трансгенні форми томатів, сої, бавовнику, гарбузових, тютюну, а також пшениці, рису, соняшнику, огірків, салату, яблунь та інших фруктових дерев. Їх широке промислове виробництво розпочалося в 1996 році. На той час у всьому світі трансгенними культурами було засіяно 1,7 мільйона гектарів. За період з 1996-го по 2008-й ці площі збільшилися в 65 разів, досягнувши 110 мільйонів гектарів.

Країни і фірми, які успішно реалізують програми біотехнологічних досліджень, стають лідерами у виробництві окремих видів сільськогосподарської продукції — кукурудзи, сої, бавовнику, картоплі тощо. До основних країн, у яких під посіви біотехнологічних культур відводяться найбільші площі, належать США, Аргентина, Бразилія, Канада, Китай, Парагвай, Індія, Південно-Африканська Республіка. Абсолютно очевидно, що держави, в яких не займаються розробкою цього напрямку, поступово будуть відставати і, врешті-решт, залишаться за порогом світової цивілізації. В історії вже було так, що дехто не визнавав генетики. І що з того вийшло? Малоймовірно, що в Україні будуть успішними спроби використати ГМ-конструкції, створені зарубіжними фірмами, адже вони розраховані на певний рівень адаптації до конкретних умов вирощування культур.

На моє переконання, створення ГМ-конструкцій із заданими цінними ознаками і введення їх в місцевий генофонд сільськогосподарських культур є винятково актуальним завданням біотехнологічних досліджень в Україні. Початок цій роботі покладено. На базі лабораторії генної інженерії Селекційно-генетичного інституту в Одесі як самостійну установу створено Південний біотехнологічний центр в рослинництві (ПБЦР). Крім наукової роботи, центр здійснює координацію всіх досліджень молекулярно-генетичного спрямування на сільськогосподарських рослинах в наукових установах Української академії аграрних наук. Щоправда, дослідження з розробки біотехнологій отримання ГМ-рослин є вельми затратними, потребують спеціального обладнання і підготовки фахівців. Це значною мірою стримує розвиток цього напрямку.

Тим часом точаться розмови про шкідливість генетично модифікованих рослин. Мовляв, якщо генетично модифіковану картоплю не їсть колорадський жук, то й людині не варто її споживати. Таке уявлення не підкріплене ніякими серйозними дослідженнями.

Зрештою треба зважити на те, що хочемо ми того чи ні, а насіння трансгенних сортів сої, кукурудзи, картоплі все одно нелегально потрапляють на ринок України і безконтрольно розповсюджуються у виробництві.

Слід всім усвідомити, що наступ нових біотехнологій не зупинити. І треба бути готовим до нього. Подбати про певну законодавчу базу, зберегти підготовлених молодих фахівців, здатних займатися біотехнологічними дослідженнями, які сьогодні виїздять за кордон й успішно працюють у провідних наукових установах США, Канади, Франції, Англії та інших країн. І, звичайно, слід збільшити фінансування на біотехнологічні дослідження в рослинництві у системі УААН.

— Дякую за відповіді.