ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У НОМЕРАХ ЗА 6, 15 ТА 20 СІЧНЯ.

Це нерозуміння прикре не тільки тому, що долю країни визначають недоучки і незграби. Ми втрачаємо час і шанс, який випав на долю України після розвалу Червоної імперії, посісти своє місце у европейській цивілізації. Нагадаю, що експерти ООН, оцінюючи потенціал УРСР 1991 року, ставили її на сьоме місце у світі і пророкували блискуче майбутнє. Тепер ми не підіймаємося вище 130-го, відомі як країна тотальної корупції і навіть із свободою слова не кращі за Гондурас. Серед причин наших поразок не останнє місце займає руйнація тріади: університет + підготовка кадрів для науки та програм розвитку + наука навчатися. Тільки таке «силове поле» здатне продукувати впливи на шкільну освіту, а саме вона визначає інтелектуальний рівень суспільства як основу модернізаційних процесів. Тож якби новий міністр освіти взявся орати це кам’янисте, занедбане поле, ми б не склали йому ціну.

Сумний факт: ми програли освітянську битву. За хай і важливими, але не визначальними подіями, якими були вибори чи законодавчі фокуси ПР, ми втратили можливість формувати свідомість молодих українців.

У країні із примітивним рівнем знань, для населення, яке не навчене вчитися, яке звикло, щоб йому, як їжу немовляті, все розжували і витлумачили, справді потрібен янучарський «Краткий курс» історії своєї країни. Мисляча ж людина і без спільного російсько-українського підручника здатна сприйняти оприлюднені в останні роки документи про голодомори, про національно-визвольну боротьбу проти навали більшовизму в 20–30-і роки, про нищення національної культури та манкуртизацію населення, про справжню суть комуністичної доктрини, яка була тотожною фашистській, що нарешті визнала навіть скурвлена Европа. На жаль, школа суверенної України не вчить учнів вчитися, бути допитливими, не вчить бути українцями.

Шкільна система сучасного режиму мобілізована не на виховання українських патріотів, свідомих призначення і ролі своєї Батьківщини, а на продукування дерев’яних лобів, у які стукай чи не стукай — глухо і тужно. Процес пробудження, відродження національної самосвідомости, що ішов всупереч державній політиці навіть за урядування Ющенка — Тимошенко, після вікторії п’ятої колони зазнає дошкульних ударів. І зрада національних інтересів пактом Януковича — Медвєдєва далебі не найсильніший із них. Зрештою, рано чи пізно парламент, уряд і Президент в країні матимуть українську душу і загрозливі угоди будуть денонсовані. Здавалося б, так само просто буде замінити і шкільні підручники історії чи літератури, а у військових світлицях замість портретів радянських маршалів та героїв почепити світлини крутянців чи упівців. Але — тільки здається. Чому?

В Україні не лише не створена педагогічна школа із виховання молоді на національних цінностях та пріоритетах. Навіть коло цих цінностей чітко не окреслене. На поверхні — мова, культура, історія. Та навіть й у цих трьох соснах вчителі блукали і губилися, бо ці основоположні для будь-якої системи цінностей поняття державні мужі і політики шматували і гризли, як хорти кістку. Дозволю собі нагадати, що не Дмитро Табачник народив ідею спільного російсько-українського шкільного підручника історії, вона належить віце-прем’єру Семиноженкові із часів Кучми. Навіть комісія задля цього була створена. А коли на державному рівні немає розуміння, яку вагу має для нації правдива історія, коли у національному парламенті проголошуються українофобські ідеї і звучить чужа мова на тій підставі, що «за меня голосовало русскоязычное население», то із шкільного вчителя вимагати чогось більшого, як таке-сяке викладання свого предмета, важко. А якщо немає розуміння основоположних цінностей, то що говорити про… Ну, скажімо, про геоекономічні загрози? Про українські чорноземи? Про річки чи про гори? Про поклади? Або й про таку тонку матерію, як дружбу та майже родинні зв’язки України з колишніми радянськими республіками? У тому числі і навіть першою із цього числа — з Росією? Там же не тільки Затулін із Жіріновським, а й близько двадцяти мільйонів наших однокровників. Говорячи про порідненість України і Росії, ми насправді розуміємо її по-совковому поверхово. Насправді вона має глибоку кореневу систему. Україна й українці, наприклад, заселили пустельні простори Кубані, Ставропілля і Дону — до Жовтневого перевороту туди переїхало на життя більше двох мільйонів українців. Тільки завдяки переселенцям з України — понад шість мільйонів чоловік! — утворилася Далекосхідна цивілізація імперії, без нас цей край досі був би пустелею. Дарма, що тепер ці українці вважають себе у кращому разі хохлами, вони — наші. Значна частина радянської, а точніше, повоєнної хвилі української міграції в Росію, прирощена до неї життєвими обставинами — робота, житло, сім’я тощо. І якби наша держава, за зразком Польщі, Румунії чи Німеччини, мала політику хай не повернення українців додому, а навіть їхньої підтримки, наші міждержавні стосунки були б докорінно іншими. Російська політична еліта вимушена була б рахуватися з настроями і прагненнями українців так само, як тепер рахується із проросійськими настроями українська влада.

Виховання патріотичного почуття є процесом алхімічним, вищим проявом педагогічної творчости. Українська школа — як загальноосвітня, так і вища — виявилася неспроможною до цієї роботи. Просто кажучи, вона її провалила. Але несправедливо винуватити у цьому тільки школу. Вона поставлена державою — парламентом, урядами і президентами — у такі рамки існування і виживання, що виховання палкого націоналістичного почуття було б «проти течії». Додамо до цього, що й світогляд переважної більшости педагогів інерційно лишається комуно-радянським у кращому випадку, а переважно — совковим. Тому ідеологічна корекція навчального процесу від міністра Табачника і не викликала супротиву учителів. Вона повернула їх до звичних схем і методик, до засвоєних із материнським молоком матриць. Викорінення ж українізаційних процесів у вищій школі і взагалі сприйнято за свято. Там внутрішній супротив викладанню українською, обов’язкове знання української сприймали як нонсенс, дурницю, наругу над викладацькою елітою.

Сучасна влада розуміє усю небезпеку для реставрації імперської політики університетських центрів, як кузні національних еліт. Як і колись, влада намагається увіпхати провідні виші у прокрустове ложе своїх інструкцій і правил. Саме така ситуація склалася з Києво-Могилянською академією. Відроджена в роки незалежности, Могилянка стала провідним, справді елітарним університетом України без ознак корупції. Академія в лічені роки повернула собі славу, яку мала в Европі в давні часи. Безумовно, що такий університет не може вміститися в казенні параметри Міносвіти, і КМА зазнає утисків та переслідувань. Один з речників Партії регіонів обурювався: у поданих до Міносвіти документах керівництво Могилянки називає своїх вихованців спудеями. Які такі спудеї? Де взялися? Є загальновживане і зрозуміле — студенти, так і пишіть. Речник із нардепівським значком партійним своїм нутром відчуває небезпеку нерівности між студентом маріупольського чи запорізького інституту і спудеєм найстарішої в Европі академії…

Таким чином, навіть короткотривала (а це — кращий випадок) реставрація імперських принципів в українській освіті гальмує процес відродження національної ідентичности на десяток років. Це — злам несмілої українізації молодої свідомости, злам переконання, що ідеологія суверенности є в державі принципом непорушним, не залежним від урядових персоналій.

VІ

Скоро після перегонів країна святкувала День перемоги. Хотілося б сказати — як колись. Але святкували «як колись» тільки за формою: із величальними промовами на честь ветеранів, маршами і парадами, із маскарадними перевдяганнями і проїздами військової техніки тих часів. Із надривною акцією «георгіївська стрічка». І фарисейськими схлипуваннями про великий і несплачений борг ветеранам. Про цей борг, дай Бог пам’яті, не обходиться жодне святкування уже років сорок.

Війна для усього Союзу була спільним страшним горем і спільним важким випробуванням. Є просте пояснення, чому ця кривава драма для усіх фронтовиків — чи не найсвітліша сторінка біографії. Війна повернула радянським громадянам гідність. Після жорстокого придушення антибільшовицького супротиву, колективізації, репресій і встановлення залізної диктатури, як би це не звучало дико, війна стала послабленням, а потенційні зеки і вороги народу — «братами і сестрами». Війна повернула народ у систему нормальних моральних вимірів. У ціні знову були любов і вірність — до батьківщини, а не ВКП (б) і вождя, в ціні хоробрість і мужність, а не боягузтво, доноси і наклепи, в ціні — стійкість і незламність духу, а не чекістські катівні, де смерть була щасливою втечею від тортур.

Що ж тоді не сприйняла моя душа у святі, яке я вважаю найважливішим і водночас найгіркішим у радянській історії? Якщо одним словом, то це — фальш.

Ми досі не знаємо усієї правди про Другу світову, яку звично називаємо Великою Вітчизняною. Ми до неї, наче розвідка замінованим полем, повземо метр за метром від самого сорок п’ятого. Ми цю правду відвойовували у ЦК і ЧК, аж поки не усвідомили, що це свято — справді зі сльозами на очах. Після розвалу Союзу загальний інтерес до воєнної історії підупав, а згодом її взялося вивчати вже інше, молоде покоління дослідників. Не обтяжене особистим досвідом, воно менш емоційно, але більш об’єктивно ішло не тільки через 1418 днів Великої Вітчизняної, а й через увесь період Другої світової. І спрощена сталінська-брєжнєвська напівправда всенародного подвигу не витримує холоднокровного аналізу. Один за другим здуваються міфи, на яких виховувалися покоління за поколінням радянців.

Колись мене вразила така деталь меморіалу захисникам Брестської фортеці. Каска, у скульптурній композиції із воїнами-героями, була по вінця наповнена водою. Я це зауважив, бо у ній в червневу спеку хлюпалися голуби. Поміж тим, брестські вулички і газони забули про дощі. Саме ж місто було переповнене гостями — ветерани, захисники фортеці у сорок першому, з усієї країни з’їхалися до місця свого подвигу. Вони згадували страшні дні і ночі оборони фортеці, й у тих спогадах завжди була спрага. Оборонці страждали без води. І виявилося, що вода у касці — не дощова. Її наливають доглядачі меморіалу, ніби бетонні фігури захисників могли погамувати спрагу за тих, хто страждав у перші дні війни.

Вони справді і страждали, і вели нерівний бій приречених, і поклали свої голови, і заслуговують меморії та меморіалу. Зняті про них фільми, художні твори і мемуари — уклін героям. Але це тільки часточка історії оборони. У спецархівах зберігалася інша правда. Призначенням Брестської фортеці було контролювати залізничні та автомобільні шляхи і вогнем батарей закрити їх для просування ворога вглиб нашої території. Гарнізон фортеці, близько 15 тисяч червоноармійців, мав вийти із казематів, зайняти оборону на прикордонних рубежах і триматися до підходу головних сил. Це завдання лишилося не виконаним.

На відміну від Війська Польського у 1939 році, Червона армія — а це виняткова провина командування — практично здала Брест без бою. Дороги на схід для гітлерівців лежали відкриті. Підрозділи, які вийшли із фортеці, були або розбиті, або деморалізовані і полонені. Активний, справді героїчний супротив окремих груп у фортах тривав до кінця червня, ледь більше тижня. Остаточно ж німці захопили всю фортецю посередині серпня. Як це буває у кожній війні, прояви героїзму окремих воїнів слугують прикладом мужности для армій. Але на перебіг компанії мало впливають. Солдати-червоноармійці трималися до останнього набою, але це було узбіччя стратегії, просуванню німецьких військ фортеця не завадила.

Міф Бреста — один із багатьох міфів про війну. Його, як і більшість інших, пропагандистська машина створювала задля приховування бездарности військового і політичного керівництва, задля виправдання колосальних людських і матеріальних жертов, які понесла країна, задля підтримки мобілізаційного духу населення, яке аж до розвалу Союзу жило з переконанням, що нас оточують вороги і треба бути готовим до відсічі будь-якої миті, щоб не повторився червень сорок першого. Героїзм народу у Великій Вітчизняній був справжнім, але ціна перемоги — злочинно високою та невиправданою, замішаною на нелюдській жорстокості вождів і воєначальників. Не випадково у горбачовську «перестройку» роки терору і війни викликали найбільшу цікавість, вони були головними темами найбільш популярних видань, бо не було в країні сім’ї, по якій не проїхала б війна чи чекістсько-партійна репресивна машина. Нам неначе спадала з очей полуда…

Майже двадцять років суверенного існування колишніх союзних республік багато чого змінили у світогляді тих, хто був радянським народом, вивітрився колишній страх і забулися черги і порожні прилавки, з’явилася ностальгія за минулим. Ось на цю ностальгію дідів та батьків, на незнання молодими справжньої історії війни і справжньої ціни перемоги і поставили реставратори імперського духу. В імперських пропагандистів знову усе на два кольори, «наші» — герої, усі, хто проти наших, — вороги.

Напередодні річниці Перемоги в Одесі пройшла організована кампанія із відновлення в школах кімнат бойової слави. Як і колись, стенди та експозиції розказують дітям про підпільників, партизанів, героїв оборони Одеси, ветеранів війни і праці та ще багато чого із рафінованої радянської історії. Такі кімнати справді у школах потрібні. Але що взнають у них одеські школярі про тих, хто виборював українську незалежність? Хто збройно стояв за неї у 20–30-і роки? Хто із одеситів був серед очільників національно-визвольних змагань? Нічого. Бо це були націоналісти і виступали «проти наших». Успіхом увінчана й антиукраїнська потуга одеської п’ятої колони — за її наполяганням і тиском міська рада, її на той час очолював член політради «Нашої України» Едуард Гурвіц, прийняла постанову про боротьбу із націоналізмом. Про що це свідчить? Ніскільки — про гуманізм чи стурбованість захистом прав і свобод людини взагалі чи окремих національних груп. Це діагноз — важка спадщина імперського зомбування, безжальна характеристика нерозуміння основних принципів і напрямків розвитку будь-якого суспільства, нерозуміння і незнання основоположних засад сучасного суспільнознавста і, врешті решт, примітивности розуміння ролі та значення муніципального самоврядування.

Не надо околичностей,

Не надо чушь молоть.

Мы — дети культа личности,

Мы кровь его и плоть.

Написані ще молодим Вознесенським ці рядки давали надію, що усвідомлення «дитячої хвороби сталінізму» буде початком оздоровлення та порозумнішанням. Зрости «среди гигантоманий и скудости ума» — не довічний присуд. Зрештою, сучасні цивілізації, скажімо, німецька, британська чи французька, пройшли через не легші історичні випробування.

Святкування 65-ї річниці Перемоги було тільки фоновим вшануванням ветеранів. І навіть не тому, що серед них справжніх фронтовиків уже обмаль. Відбулася чергова операція з лоботомії задля реставрації імперської свідомости. Молодому поколінню українців поставлено черговий оманливий орієнтир — діди боролися за Союз, не відступіться, не зрадьте їхні ідеали. Урочистості ідеально вписувалися у стратегічні плани «привілейованого впливу» Росії на країни пострадянського простору, найважливішою із яких для Кремля є Україна.

VІІ

Ніщо так не згуртовує людей, як спільна загроза. Вона може бути справжньою, таке в нашій історії траплялося не раз. А може бути і надуманою. Скажімо, увесь радянський народ у тридцяті роки щиро вірив в існування ворогів народу і що невинних не саджають і не стріляють. Потім у лікарів-убивць єврейської крови. Потім у зрадницьку суть стиляг. «Сегодня он танцует джаз, а в завтра родину продаст» — не «прикол» із фольклору, а серйозне ідеологічне звинувачення у хрущовську відлигу. Вірили в американських агресорів, які зазіхають на наше все. У дрібнобуржуазну душу несунів і рвачів. Вірили у «продажних дівок імперіалізму» — генетику і кібернетику. Але найбільшою загрозою був буржуазний націоналізм, його належало випікать «каленным железом». І випікали.

Ідеологія, як і будь-яке фізичне тіло, має інерцію. А ідеологічні інститути та установи не щезають разом з режимами, яким служили. Дивним чином вони перетікають, видозмінюються, трансформуються і пристосовуються під нові умови, продовжуючи свою діяльність та козиряючи залізобетонним аргументом, що «у минулому не все було так погано і кращі надбання варто зберігати і продовжувати». І на перший погляд, так воно і є. Радянська влада справді давала усім роботу, безплатну освіту і медицину, пенсійне забезпечення гарантувало доживання віку без страху вмерти з голоду чи лишитися житла через несплату комунальних послуг тощо. А все тому, що ми були єдині — Радянський Союз. І хоч що не кажи про ціну рівности у злиднях, про мільйони в таборах і сотні тисяч у психушках, про приниження не-свободою, про заборони та обмеження, які робили з нас рабів, — даремно. Ідеологія комуністичного режиму не просто має інерцію. Вона, як метастази раку, проросла у дух і тіло усіх — я це підкреслюю, що всіх! — без винятку громадян держави. Режим — не старці із політбюро чи спеціалісти із підвалів Луб’янки. Це не режим Сталіна, Брєжнєва чи номенклатури Старої площі. Це режим усіх нас — які у ньому жили і були «гвинтиками» людожерського механізму. Це усі ми разом і кожен з нас окремо. Комуно-більшовицька ідеологія укорінилася в наших душах, визначає наше мислення і здатність чи нездатність до переродження свідомости. До лікування від цих проклятих метастазів. І якщо можна — за інерцією — сказати, що «нам положено, і хай дадуть» про соціальні пільги чи забезпечення, то нову свідомість не дасть ніхто. Це може бути наслідком тільки особистих зусиль душі. Особистого розкріпачення духу. Порозумнішання врешті-решт.

Не пройшовши через люстрацію, як колись її пройшли фашистська Німеччина чи посткомуністична Чехія, не позбавившись від совпартноменклатури, ми віддали долю незалежної України в ті руки, які душили і шматували її волю до незалежности. Тому, як і в сталінські часи, націоналізм є найстрашнішим гріхом, мало, що проти нього борються спадкоємці чекістів і цекістів, так ще й «младодемократи» — я маю на оці очільників усіх наших партій та рухів демократичного спектру — сахаються від націоналізму, як від прокаженого. Я не раз чув, як під час пропагандистських турів на Схід та Південь націонал-патріоти, виступаючи хоч наживо перед людьми, хоч на місцевих телеканалах, негайно переходять на російську, не упускаючи нагоди гавкнуть на націоналізм. Один із таких лідерів, досить просунутий, підлаштовуючись під вчаділу від шовінізму Одесу, казав: « Ну вот убейте меня, не слышу я, чтобы Дерибасовская естественно звучала по-украински!» Які у такому разі претензії до «круглих столів» в Одесі щодо федералізації України, де поруч сидять міністр освіти, російські політтехнологи та лідери антиукраїнських партій і рухів?

Ставлення до націоналізму та розуміння націоналізму — питання не академічних дискусій. Це насправді ставлення до ідеї суверенної України, активної громадянської позиції, з якої проростає і справжнє чи формальне громадянство. Я не пригадую, щоб навіть у радянські часи, коли після хрущовської відлиги знову скувало лютою стужею вольності і вільнодумство, щоб навіть тоді тривала така шалена атака на націоналізм. Відчувши після Помаранчевої революції, що Україна і справді може відколотися від імперського материка, Кремль максимально активізував діяльність своєї п’ятої колони на наших землях. В один ряд стають істеричні акції за єднання з Росією в Криму, антинатівська кампанія у Верховній Раді, встановлення пам’ятників «жертвам УПА», мандрівна виставка-провокація про «Волинську різанину» із брехнею-звинуваченням повстанського руху, чадна завіса шовінізму під час російсько-грузинської війни, наруга над пам’ятниками героям національно-визвольних змагань, протести проти увічнення пам’яти борців за незалежність України та вшанування і надання пільг ветеранам УПА, парад облрад Сходу і Півдня з надання особливого статусу російській мові — і так далі, далі і далі, аж до законопроекту Єфремова — Гриневецького щодо двомовности в Україні. Окрім цього з телеекранів не сходять старі радянські фільми про боротьбу мужніх і благородних чекістів з бандерівцями та нові російські — на цю ж тему. Косяком, як гуси у вирій, летять спогади про «великих українців», які нищили українську ідентичність, вихолощували нашу історію і культуру. Книгарні пишно презентують новоспечені шедеври мемуаристики — наприклад, спогади, про Балицького, Щербицького та іже. Хвалити Бога, що хоч ювілей ката Балицького не вшановують на державному рівні, як ювілей Щербицького чи Ленінського комсомолу. Тож яке диво, що до так і не знищених символів тоталітаризму приєднується бронзовий Сталін? На його батьківщині, у Горі, пам’ятник зносять. У Росії — батьківщині сталінізму — Сталіна визнають злочинцем. А в нашому Запоріжжі йому ставлять пам’ятник. Наскільки ж має бути спотвореною психіка і свідомість людини, щоб сприймати як генія-державотворця і великого керманича того, хто разом із мільйонами невинно загублених убивав і твоїх рідних?

Давно пощезли із цього світу Ленін — Сталін, струхлявіли кістки і забуті імена вождів меншого калібру, а сталінізм — ось він. Радянські зомбі не зогледілися, як де повзком, де марш-кидком перебралися з окопів Сталінграда в окопи сталінізму, зайняли там кругову оборону і тримають її — проти усього світу. Хотів би я бачити, як колишні гітлерюгендівці збираються на ювілей свого не менш масового, як наш комсомол, руху. Або як прихильники націонал-соціалістичної партії в нарукавних пов’язках із свастикою збираються у Мюнхені з нагоди ювілею путчу. Чи встановлюють «на приватній території» пам’ятник Гітлерові у Німеччині. Або французькі колабораціоністи Петену у Парижі чи угорські — Хорті у Будапешті. Адже це також їхня історія, і нащо її «переписувати» чи замовчувати?

Масова свідомість українських Сходу і Півдня — свідомість імперська, із неї, як напалмом, випалено почуття національної ідентичности, поріднености з історією та ідеалами минулого, з болем і стражданнями не лише свого народу, але і свого роду. Лідер комуністів каже: так, і в моїй родині мерли з голоду. То й що? Янукович у Европейському парламенті заявляє, що голодомор 33-го — не геноцид... Це не просто інша точка зору. Це відсутність у лідера держави національної душі, жалю до замордованих голодом дев’яти мільйонів співвітчизників, нащадкам яких він обіцяв бути взірцем чести і справедливости. Аргументація Януковича — за кремлівською шпаргалкою, що умирали не тільки українці і не тільки в Україні, — більше як невігластво чи обмеженість. Бо у такому разі чесно говорити про сталінські геноциди, серед яких голодомор українців був однією із сторінок, а не заперечувати злочини. А зважаючи, що десятки країн світу вже визнали голодомор як геноцид українців, Янукович із своїм запереченням виглядає лицарем абсурду. Але це той випадок, коли сором невідомий, а мета важливіша за честь.