Не скажу за всю Одесу, бо, наприклад, не був на офіційному зібранні та в деяких інших місцях. І все ж таки основні події відбувалися поза стінами — саме вулиці та майдани є сьогодні основним місцем боротьби українців не лише за свої со­ціальні, національні права, а й, головним чином, за українську Україну — за збереження рідної мови, культури, правдивої національної історії.

Так, Україна єдина, незважаючи навіть на зусилля нечестивих політиків роз’єднати її. Роз’єднати різними оцінками національно-визвольної боротьби (вдумайтеся лише: яке блюзнірство, та ні — цинізм!) та її національних героїв (Герої чи не Герої України Степан Бандера та Роман Шухевич). З допомогою штучно підтримуваного мовного бар’єру — хоча ніяких мовних проблем не існує і бути не може: права всіх нацменшин однаково захищені, та от біда — одна з них усе ще не позбулася «старшобратського» синдрому і прагне бути вищою серед рівних в Українській державі, пропонуючи мовою міжнаціонального спілкування саме свою мову, а не державну, українську. А також з допомогою несуттєвих відмінностей, зумовлених географічним розташуванням, природою та історичними обставинами окремих областей, хоча подібні відмінності між мешканцями різних куточків країни знайдете у Франції, Італії, Іспанії, та пощо далеко ходити — навіть і в сусідній Польщі. Але ж хочеться, бо — «розділяй і пануй». Поїхати на відпочинок у Буковель чи відвідати Львів — це, бачте, одне, а відтак — переконувати отут, що то — «чужа кістка» — це вже: робота така. Добре, до речі, оплачувана.

Є й такі, що люблять іншу країну — сусідню. Що ж, до милування нема силування, як кажуть в народі. Але бодай не робіть шкоди у нашому городі. Сподобалось одне з гасел під час святкування у столиці: «Любіть Україну або йдіть геть!» Принаймні, з політики. Хочеться дещо пом’якшити цей імператив.

Напередодні відбулася пресова конференція чи «круглий стіл» на тему «Одна історія — одна Україна?». Орга­нізатори, як бачимо, поставили в кінці речення провокативний знак запитання. В історії багатьох держав чого лиш не було, але ставити під сумнів єдність своєї країни — чи прийде там комусь до голови така не зовсім здорова думка?

Дуже добре сказав владика Яків, єпископ Одеський і Балтський Української православної церкви Київського патріархату: «Історично в України впродовж віків завжди були сусіди-недруги, вони приходили, щоби завойовувати, тому українці завжди оборонялися. Тут не було Богом благословенної України, бо тут чиновники знущалися над своїм народом. А в часах Союзу планово перемішували людей, щоби вивести з України чистоту нації. Ми здобули Україну після розпаду СССР, вона ще є розпливчаста, історично перекручена, всяк її описує інакше. Вона розділена духовно. Її нагинають через нафту і газ. Соборність будується на піску. Не треба ділити людей за вірою, за мовою…»

Консенсусу, як мовиться, досягнуто на тій прес-конференції не було. Для Тараса Вінцковського, доцента кафедри історії України Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, День Соборності, як рівно ж День Незалежності, є найбільшими святами в сучасній Україні, до того ж, найменше вносять розбрату. А його колега Олександр Васильєв, депутат Одеської міськради і член депутатської комісії з науки та освіти, і також історик, вважає, що справжнє об’єднання відбулося у 1939 — 1940 роках минулого століття. Крім того, не всі розуміють, що означає саме слово — «соборність». Тому він — за соборність, яка означає: єдність у відмінностях, сиріч — федералізацію.

Четвертий учасник дискусії, член правління Одеської обласної орга­нізації ВММО «Демократичний альянс» Кирило Філімонов упевнений у тому, що в Україні нема спільного бачення своєї державності, визначеного спільного бачення власної історії, і це — чи не найголовніший урок Акта Злуки від 22 січня 1919 року. В одній країні має бути одна історія. Але — лише на основі консенсусу, діалогу…

Чи буде так? Суботнє святкування, і не лише в Одесі чи інших містах, а й у столиці, навіяло певні сумніви. Пік свята — покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку представниками різних політичних партій національно-патріотичного та ліберально-демократичного спрямування — вималював досить сумну картину.

Спочатку відбулося офіційне покладання квітів представниками місцевої влади. Єднатися з владою, котра ігнорує все українське та виказує свою вірнопідданість Москві, ні в кого особливого бажання не було. Понад те, услід їх лунали гасла з достатньо недвозначним змістом: «Степан Бандера, Роман Шухевич — Герої України», «Слава Нації! Слава Героям!»…

Відтак на майдані перед Шевченком виокремилися групи з представників різних партій та їх симпатиків: «Фронт змін», Народний рух, «Батьківщина», «Реформи і порядок», «Свобода»… Промовці, надто коли послуговувались мегафоном, глушили одні одних. Аж поки голова обласної організації НРУ Геннадій Щипківський не вигукнув обурено: яка ж це єдність і що ми демонструємо? І чому в Києві в цей день одні пішли на Софійську площу, де 92 роки тому такого ж холодного січневого дня було проголошено Акт Злуки, інші зібралися на Європейській площі, ще інші — на Контрактовій, молодь — на мосту через Дніпро?..

Насилоньки об’єднались, бодай, біля Тараса Шевченка. А в цей час представники «Фронту змін» складали мапу України з пазлів, кожен з яких символізував одну з її областей. От тільки чомусь назви областей були написані російською мовою. Це можна було сприйняти хіба так, що «Фронт змін» збирається будувати російську Україну. Ну, тоді багато що стає зрозумілим, передусім те, що представники цієї партії мовчки погодилися з вигнанням української — державної! — мови з Одеської міськради.

Представники НРУ, «Батьківщини» і ПРП віддали також шану пам’яті В’ячеславу Чорноволу — квітами до його меморіальної таблиці на вулиці його імені. Такий політичний лідер сьогодні доконче потрібен Україні. Такі люди потрібні так гостро нині, як ніколи ще за ці двадцять років. А їх нема. Хтозна, як далеко від нинішнього свого сумного становища була б сьогодні наша Батьківщина, якби він був з нами. Але… але…

Від вулиці Чорновола вирушили до пам’ятника Іванові Франку. Великий Каменяр має бути сьогодні за приклад невтомної праці задля майбутнього свого народу, самовідданої любові до Батьківщини — не «за хліб і кусень сала», а за те, аби з дня у день трудитись задля того, «щоби вона не спала».

Того дня квітами було вшановано пам’ять тих, котрі у ті тривожні часи революційної спроби визволитися від імперського ярма саме тут, в Одесі, творили нову Україну. О дев’ятій ранку представники «Свободи» поклали квіти до меморіальних таблиць Івана і Юрія Лип та Івана Луценка на вул. Пастера, 52. Відтак вшанували пам’ять свого побратима Максима Чайки на місці, де його підступно вбили два роки тому. Там, біля дерева, на якому крейдою хтось намалював розмах чаїних крил, лягли живі квіти.

Увечері телеканали показували, кожен на свій лад, що відбувалося у цей день сьогодні і 92 роки тому. Було соромно за тих дітей, котрі не знають історії своєї Батьківщини. Про що ж їм розповідають у школі?

І зовсім не обов’язково, щоби всі гамузом ходили на подібні акції з приводу різних історичних дат. Але знати свою історію — святий обов’язок кожного. Тоді, може, нечесним політикам важко буде маніпулювати свідомістю людей.