Колись, ще у часи «розвинутого соціалізму», мені розповіли про одного талановитого винахідника. Довго він бився у глуху стіну байдужості, аби втілити свої рацпропозиції у виробництво. Нічого з того не вийшло. Не витримав — переселився за кордон, де з успіхом почав впроваджувати свої винаходи. Через десять років приїхав до родичів в Одесу. Зайшов на свій завод, у рідне конструкторське бюро і побачив: усі його креслення як лежали у запилюженій шафі, так і лежать. Нікому нічого тут не потрібно. Отакий наш суто вітчизняний технічний прогрес.

Той епізод пригадався під час останньої наради аграріїв в облдерж­адміністрації. Щось давненько не випадало мені перебувати у цьому товаристві. А ось випало, і почула те ж саме, що звучало і п’ять, і десять років тому. Борсаємося у клубку проблем, вирішенню яких кінця-краю не видно. Виходить, наше сільське господарство досі існує не завдяки створеним для нього умовам, а наперекір їм.

Втім, у самому проведенні кабінетного заходу намітилося щось нове. Згідно з оприлюдненою програмою, мала відбутися нарада з питань підготовки до комплексу вже недалеких весняно-польових робіт та їхнього фінансового забезпечення. З доповіддю на цю тему мав виступити начальник головного управ­ління агропромислового розвитку облдержадміністрації Іван Панчишин. Потім, як заведено, обговорення. Але все було не так.

Запізнившись на чверть години, до зали, нарешті, зайшов голова ОДА Едуард Матвійчук. У вступному слові забажав: хоче почути голос людей. Але не тільки «я попрошу, а чтобы была обратная связь».

Вислуховування «зворотного зв’язку» почалося із запрошення до мікрофона Героя України, директора ТОВ «Маяк» Березівського району Зінаїди Гришко.

Чемно подякувавши керівництву області за те, що аграріїв зібрали на початку року, вона почала розповідати про неймовірні труднощі, з якими пов’язане утримання тваринницької галузі, про особливості сьогод­нішнього села: одна робітниця доглядає півтори тисячі свиней, а сторожів аж троє, бо вистачає розкрадачів. Звернула увагу на приватний сектор, де утримується змиршавіле, безпородне поголів’я.

Розтанули колись грандіозні плани створення в селах сервісних центрів з пунктами штучного осіме­ніння тварин. Нехай би нині взяла їх на себе хоча б сільрада. Навіть на традиційній щорічній виставці племпоголів’я майже нема на що подивитися. Існує гучна програма «Зерно Одещини», а от про корми ніхто сьогодні не дбає. Приїдуть у село новітні орендарі, зберуть зерно і їдуть відпочивати. Де ж працювати місцевому населенню, як не на тваринницьких фермах? Та їх у районах збереглися одиниці.

З огляду на те, що голова облдержадміністрації повідомив про будівництво двох великих тваринницьких комплексів по тисячі голів дійної череди, добре знаючи труднощі галузі, Зінаїда Михайлівна розважливо сказала:

— Не знаю, чи знайдуться «ка­мікадзе», котрі, взявши банківські кредити, кілька років чекатимуть на віддачу...

Відповідь не забарилася:

— Є у залі самовбивці? — кинув до публіки Едуард Матвійчук.

— Є!

Їх виявилося двоє: голова наглядової ради ТОВ «Троїцький молокозавод» Любашівського району Олексій Димитров та керівник холдингу «Агроінвест» Котовського ра­йону Віктор Сикал. Говорили про відомі речі: катастрофічно низьку якість молочних продуктів, які пропонують у магазинах, про розбалансованість ринку зерна, неможливість дотримання сівозмін через короткостроковість угод з власниками земельних паїв і багато інших кричущих факторів. Загадкою й таємницею залишилося одне: на які ж кошти потенційні «самовбивці» будуватимуть тисячні комплекси? Чи на власні гроші, чи за банківські кредити — невідомо.

Наступним виступив директор ТОВ «Агрофірма «Дністровська» Арцизького району Іван Кістол. Сказав так:

— Якщо серед нас і є «камікадзе», то це ми — жменька господарників, котрі зуміли зберегти тваринництво. Існуємо, як отой літак, що летить-летить і ніяк не впаде. Але ж може закінчитися пальне...

Справді, лише впродовж двох останніх місяців минулого року свинопоголів’я в нашій країні скоротилося на 800 тисяч. Отже, щось в аграрній політиці не так. У той час, коли світ іде вперед завдяки технічному переоснащенню, більшість наших хліборобів працює на тракторах тридцятилітньої давнини. Здається, інші й не потрібні. Іван Васильович розповів, що зважився придбати дорогий імпортний кормозбиральний комбайн, сподіваючись на те, що для закладки сінажу він знадобиться не лише в його господарстві, а й сусіди позичатимуть. За весь сезон позичив один. Більше ніхто кормові культури не вирощує.

Зате з трьох довколишніх районів приїздять селяни, просячи бодай кілька тюків соломи. То чи не могли б сільради подбати про якийсь, хай і невеличкий, парк техніки, щоби задовольнити потреби приватних господарників? Відомо ж бо: успішне ведення рослинництва без тваринницьких ферм неможливе. Іван Кістол розповідав, якими щедрими є ті поля, що отримали органіку. Та, знову ж таки, для її внесення нема потрібної техніки. Колишніх об’єд­нань «Сільгоспхімія» також вже нема. За що ж купувати техніку, якщо, скажі­мо, Арцизькому молокозаводу, який постачає продукцію бюджетним установам, Одеса заборгувала два мільйони гривень? Велика частина цих грошей не повернулася в господарства. Нехай би одеський міський голова дав відповідь на це запитання.

Добре знаний в області сільгоспкооператив «Дружба» Саратського району, яким керує Георгій Чіклікчі. Тут також зуміли зберегти тваринницьку галузь і живуть за рахунок того, що більшість її продукції переробляють на місці. Проте керівник навіть такого доволі благополучного господарства переконаний: на одиницю продукції потрібні державні дотації. В країнах, звідки імпортуємо м’ясо, вони надаються. Своє ж вирощувати невигідно. Звернув увагу і на зрошення. В районі є меліоративна система — канали, гідроспоруди, штат, зарплатня. Але вже вісім років нема води. І це у засушливому степу...

Як бачимо, люди з місць говорили про найболючіше. При цьому не ремствували на неймовірну дорожнечу банківських кредитів, пального, мастил, насіння, добрив, техніки — до цього вже звикли. Говорили про суто організаційні питання, тобто про те, що при бажанні можна зробити й вирішити.

Голова облдержадміністрації окре­слив перспективи. З бюджету області на нинішній рік в аграрний сектор буде спрямовано п’ятдесят мільйонів гривень. Ці гроші не будуть «распылять», а використають на конкретні цільові програми, яких — близько півтора десятка.

На два найближчі роки заплановано добудувати чотирнадцять шкіл, придбати близько сотні шкільних автобусів, ведеться пошук інвесторів для того, щоб оживити бурякопереробні заводи, продовжиться практика придбання техніки на пільгових умовах.

А стосовно польових робіт, то відомо: озимі посіяні на 742 тисячах гектарів, тобто на рівні минулого року. Ще більшим буде ярий клин, для якого поки що не накопичено в достатній кількості ні насіння, ані добрив.

Утім, з настроїв учасників наради зрозуміла: безпричинне квотування експорту добряче відбило бажання займатися вирощуванням зернових. «Нинішній уряд наступає на ті самі граблі, що й попередній», — сказав один із співрозмовників. А мені подумалося: скільки ж таких «граблів» у нас ще попереду?!

Але поживемо — побачимо, що буде втілено з нинішніх планів.