Продовження. Початок у номерах за 6, 15, 20, 22 січня.

РЕанімація совкової свідомости, повернення південно-східного населення у стійло старого режиму є гарантією перемоги Януковича хоч на майбутніх президентських виборах, хоч на будь-яких плебісцитах, коли буде потрібно легітимізувати рішення влади. Лівобережжя, це «згарище із присмаком Батьківщини», цілком підготовлене до ривка у минуле. Інші українці янучарів не цікавлять. І не цікавитимуть до того часу, коли арифметична меншість згадає про гідність. І зрозуміє, що є цінності, доля яких не вирішується більшістю голосів. 12466281 голос за Януковича — це насправді підтримка ідеї утворення російської України, яка суперечить ідеї суверенного існування та історичним прагненням нації. Це число за смислом тотожне трьом шісткам і не має заворожити нас демократичним постулатом щодо волі більшости над меншістю. Історія знає немало прикладів, коли примітивна свідомість і переконання більшости приводили нації до трагічних фіналів.

Якщо уважно простежити напрямки антиукраїнської пропаганди, то серед головних меседжів бачимо і такі. Галичина — це спотворена австро-угорсько-польським владарюванням людність, із засміченою чужими лексичними запозиченнями мовою. Перебуваючи під чужим впливом, галичани виховані у ворожому до Росії духові. Це край людей, яких легко спантеличити, чим і скористалися ідеологи націоналізму. Нарешті, це «депресивний» регіон, який живе за рахунок трудових здобутків промислових Сходу та Півдня. Нахлібники. Згадаймо насамкінець публіцистику Д. Табачника про галицьких селян та горян, як тупу і темну масу, — і портрет довершено. Підґрунтя такої пропаганди: тільки ось такі нещасні і можуть сповідувати націоналізм.

Особлива гордість Партії регіонів — зростаюча кількість їхніх прихильників у Західній Україні. Не знаю, скільки у відсотках «регіоналів» мешкає у Західній. Не знаю, чи обумовлений цей ріст ідейними переконаннями. Зрештою, майже півстолітнє перебування західних теренів у Союзі не могло пройти безслідно, імперське сім’я і проростало, і колосилося. І нащадки тих, хто «каленным железом» навертав на путь істинний галичан чи волинян, — серед нас, і переконаний, що не висять у їхніх світлицях не тільки портрети Бандери чи Шухевича, а й Лесі чи Каменяра. Ріст прихильників ПР, не виключаю, відбувається і тому, що у галичан був час повірити в російську істину — «с волками жить, по волчьи выть». Набагато важливіше, що український Захід на сьогодні є останнім оплотом українського духу, останнім рубежем оборони ідеї суверенного існування. Не тому, що Поділля чи Центр стали на коліна і підкорилися янучарам. Мова про монолітність середовища. Опір реставраційним процесам імперського стану чиниться всюди, і приклад тому — успіх «Свободи» на місцевих виборах саме на Сході, на Півдні і в Центрі. Але чим далі за Збруч, тим більш розрі­дженим є українське середовище, більше руси­фікованим, менш готовим до боротьби за національні цінності.

VІІІ

Хоч головними меседжами Партії регіонів були економічні обіцянки, у «покращення життя вже сьогодні» вірять хіба засліплені любов’ю до неї. Покращення не буде і завтра. Хай би якими переконливими не були пояснення урядовців про «важкий спадок», який вони товчуть вже рік, як воду у ступі, правда у тому, що зашкарублу, малоефективну економічну систему треба рішуче і докорінно реформувати. Цей термін — реформа — від частого вживання замилився, і навіть найпалкіші прихильники змін не завжди розуміють, які дії стоять за словами. Реформ не буває без жорстокої, нищівної боротьби із корупцією. Наразі «ре­гіонали», провівши «зачистку» країни і розставивши повсюдно свої кадри і своїх «смотрящих», взялися за справу, до якої мають справжнє покликання і натхнення — до переділу власности та обкладання даниною суб’єктів господарювання.

Реформ не буває без модернізації. А кожна модернізація стоїть на кістках застарілих бізнесів — хай це буде металургія, хімічна, швейна чи кондитерська промисловість, енергетика, сільгосп­виробництво. Поки що ми спостерігаємо надання преференцій цим бізнесам задля оптимізації їхніх витрат та збагачення. І найголовніше. В основі модернізації лежать не технології чи технічні рішення, навіть не інвестиції, а інституційні зміни в суспільстві, свідома воля і єдність громадян. Поки що ми спостерігаємо лише намагання «рятувати економіку» за рахунок 90 відсотків зовсім незаможних людей. І як тут добрим словом не згадати «помаранчеву чуму»?

Уявіть, що в нашій історії не було Майдану, що Янукович зайняв ще тепле від Кучми крісло. Що ми знали б про його «реформи», якби засоби масової комунікації стояли на колінах і сліпо виконували вказівки із «темників», а олігархічно-кланова, із кримінальним забарвленням, система влади була монолітною і вухом не вела на опозиційні настрої? Якби міліцейський кийок був, як і при Кучмі, вище закону, а за протести платили у кращому випадку свободою, у крайньому — життям? Чи вийшли б підприємці у листопаді 2010-го відстоювати свої права на Майдан? Нація була б загнуздана колючим дротом, і Янукович правив би нею, як хотів. П’ять ющенківських років народили вільний простір для слова, і ми йому завдячуємо тим, що машкара псевдореформ і псевдоуспіхів зірвана, а нація вимагає діалогу і порозуміння.

Говорячи про реставрацію імперського простору, про рух «вперед назад», маємо чітко усвідомлювати — це не відродження радянської планової економіки, суспільної власности на засоби виробництва чи соціальних гарантій. Поверненням до радянського соціалізму можна затьмарювати розум хіба гегемонові Сходу-Півдня, на що він, до речі, легко ведеться. Насправді корумпована олі­гархія прокладала шлях до влади Януковичу зовсім не для того, щоб він повернув заводи чи електромережі у народну власність. І тим більше не для того, щоб за рахунок великого бізнесу вирішувалися соціальні проблеми. Порятунок потопельників буде справою самих потопельників. Насправді я хотів би, щоб потопельників (соціально не захищені верстви) рятувала національна буржуазія — як це ведеться в усьому світі. Але її у нас нема. Це викликає подив — чи може бути, що багатії є, а буржуазії нема? Може. Бо олігархія — влада небагатьох — лише створює передумови для формування національної буржуазії. А її не буває без нації. І справа не в тому, що Ахметов чи Коломойський іншої крови. Складовими національної буржуазії, як не її основою, є малий і середній бізнес, свідомий своєї ролі і призначення у національних змаганнях. Як ми могли переконатися за двадцять років, із наших олігархів національна буржуазія не ліпиться, бо наша олігархія — поза національними інтересами і проблемами. Українські багаті схожі на плантаторів у коркових шоломах десь в Африці, вони не інтегровані у суспільство й абсолютно байдужі до його проблем. Вони в Україні — транзитом, їхні діти вчаться не тут, вони самі не тут лікуються, відпочивають, одягаються, харчуються і розмножуються, зберігають кошти і коштовності, не тут вкладають кошти у нові проекти і нерухомість. Їм не мулько від того, приміром, що нове донбаське покоління — діти підземелля. Не в переносному, а прямому смислі — покоління, яке виросло в копанках, у підвалах з наркотою. Що Схід-Південь — такий само край бараків, як і на сконі Союзу. Їм не болить, що вимирають, щороку щезають із мапи села чорноземного степу. Це зграя вампірів, які, насмоктавшись крови, відбувають у інші простори і повертаються тільки за новою порцією крови.

Що в імперському просторі не може утворитися національна буржуазія — довела історія. Це стало очевидним у 1917 році, коли романівський ланцюг розсипався, а процеси державотворення на національних околицях очолити не було кому. Найбільш помітно це протікало саме в Україні, найбільш русифікованій та інтегрованій в імперську економіку, культуру і політику. Київ, який мав би стати серцем відродження, був до незалежности налаштований вороже, й імперська, а насправді російська за духом, буржуазія демонструвала це кожним кроком і подихом. Наразі ситуація ще складніша.

Процеси національного відродження (звичною мовою — українізація України) вимагають ресурсів. У держави їх нема. Тому усі програми — від Мистецького Арсеналу до реставрації замків чи видання українських книжок, зйомок документальних фільмів із нашої історії і т.д. — буксують.

Для пересічного громадянина на перший погляд байдуже, хто став господарем колись народної власности. Головне, щоб вона працювала і давала пристойно оплачувану роботу. А вже Коломойський у кіпі чи Ахметов у чалмі стригтимуть прибутки — діло третє. Але двадцятирічна українська практика доводить, що це так тільки на перший погляд. Бо вартість України визначається не кількістю виробленої продукції — ВВП, а розвитком держави, наповненням національними змістами усіх сфер життєдіяльности. Можна, наприклад, мати веселковий ВВП, як це бувало за радянської влади — на прилавках горою лежали костюми червоних швей, але всі ганялися за імпортом; можна відчинити двері чужому капіталу і віддати йому, як приклад, на відкуп страховий чи переробний бізнес. Дбаючи про свої прибутки, чужий капітал добре поставить справу, клієнти будуть задоволені, держава отримуватиме податки. Але зароблені кошти підуть в інші, чужі краї. І капіталізація України від цього не збільшиться. Тепер підставте замість страхового чи переробного бізнесу будь-який інший — видобуток газу, нафти чи вугілля, атомну енергетику, металургію, будівництво доріг. І стане зрозуміло, з якого джерельця народжується валютна ріка, що тече в офшорні зони світу. А країна, на природних і людських ресурсах якої народжується ріка, — має, що крізь пальці просочиться.

Українська олігархія протягом двадцяти років у кращому випадку робила пожертви то на відро­дження Батурина, то на Мистецький Арсенал. Але — як виняток і приклад — траплялися й оригінальні проекти. Центр сучасного мистецтва Пінчука чи «Донбас-арена» Ахметова, хай і мають бізнесове підґрунтя, насправді є проривом і прикладом того, на що здатен національний капітал. Саме спільні, консолідовані зусилля національної буржуазії і можуть ініціювати розвиток соціальних, мистецьких та культурних програм — від сучасної медицини до фольклорних фестивалів національних меншин. Більше того — інакше не було, не буває і не буде. Якщо озирнутися довкіл, то й сьогодні, через сто років після Жовтневого перевороту 1917-го, наші лікарні, музеї, бібліотеки, архітектурні ансамблі, що тішать зір і душу, створені саме буржуазією. Не коштом імперії, а саме успішних її підприємців. Від держави вимагається дещиця — створити максимально сприятливі умови для національного бізнесу та стимулювати його благодійницькі програми.

Очевидно, що для покращення життя вже сьогодні у держави нема і у близькому майбутньому коштів не буде. Жебрання кредитів веде країну у таку боргову яму, з якої вона не вибереться. Тож тільки модернізація (не в азаровському примітивному тлумаченні, а справжня) є шляхом порятунку. А вона можлива зусиллями лише національної буржуазії, якої нема. Замкнене коло? Так, але не на замок, а на защіпку.

Двадцятиліття суверенного існування насправді утворило «фізичний розчин» бізнесового середовища, готовий для кристалізації. Кожен із нас знає приклади, як успішні підприємці з середнього бізнесу без жодних пільг і стимулів з боку держави вкладають значні кошти у соціальні та культурні проекти. Переважно, це проекти місцевого значення, і це їхня перевага, а не недолік. Для проектів національного масштабу, як, наприклад, «Лікарня майбутнього», мало бажання, мало важелів впливу на бізнес задля пожертов на благородну справу, потрібна системна, консолідуюча робота держави з утворення кристалічної решітки — національної буржуазії. Чи можливо це, маючи як стратегічну мету побудову російської України, питання зайве. Але не зайве подумати: що в альтернативному варіанті розвитку?

Потужний бізнес, який формує систему влади і займає у ній ключові позиції, мало цікавлять проблеми і процеси бізнесу середнього чи дрібного, і тим більше, робочого люду. Як головний наповнювач бюджету, він дбає про свої привілеї, визначає правила гри, мало турбуючись, як це впливає на народонаселення. Наших олігархів надихає приклад Росії, де бізнес існує як особлива, вмонтована у владу, автономія. Щоправда, поки що не посягає на хід політичного життя, як це спробував робити Михайло Ходорковський.

Чесно кажучи, я не вмію визначити, як зветься українська система політичної влади та економіки, до якої — за російськими аналогами — прагне нова наша влада. Це якась «візантійська демократія», у якій вже не кидають до темниць і не виколюють очі, але байдужі до страждань, у якій безкраю силовиків, яких щорік більше, нема супротиву, у якій народний депутат може убити сільського дядька, щоб не ліз у його мисливські угіддя, а рішення судів купляють, як моркву на базарі. Вертикаль, яку із завзяттям, натхненням розбудовує Янукович, до болю нагадує демократичний централізм більшовиків, у якому керівна верхівка проголошувала, що жити стало краще і жити стало веселіше, а маси аплодували, відчуваючи лімбічними центрами холодок колимських чи мордовських таборів.

Гадаю, що не тільки я не вмію дати визначення, назвати певні явища чи події суспільно-політичного та економічного життя України. І вже давно настав час академічній науці дати опис і визначення сучасним процесам. Погодьтеся, що так само, як і радянським визначення націоналізму, ми також оперуємо застарілими змістами і смислами таких понять, як олігархія, нація, національна ідентичність, етнос, фашизм, лібералізм, буржуазія, кримінально-олігархічна влада і навіть корупція. Вони були сформульовані у минулих століттях і тисячоліттях, процеси відтоді зазнали значних трансформацій, і навряд чи ми правильно розу­міємо один одного, вживаючи старі формули сьогодні. Скажімо, класичні більшовики, меншовики чи комуністи були б не тільки вражені, але і смертельно обурені тим, що так називають групи чи угрупування наших парламентарів. Комуністів-симоненківців, приміром, «комиссары в пыльных шлемах» шльопнули б без суду і слідства за зраду ідеалів і переродження, бо вони відійшли від базового визначення, як Африка чи Америка від праматерика Гондвани. Сучасна КПУ — вже самоназва, а точніше — захоплення чужого бренду, експлуатація старого і наповненого певним змістом та ідеологією поняття, яке в очах населення має певні заслуги. Навіть знань університетів марксизму-ленінізму досить, щоб зрозуміти: союз комуністів з рецидивістами, грабіжницьким капіта­лізмом і корупціонерами є неможливим. Таке явище має бути вивчене, описане і визначене задля розуміння як самого явища, так і його місця та ролі в суспільстві.

Кристалізація з напівдикого підприємництва національної буржуазії — це цивілізаційна норма, яка включає середній клас в систему управління державою і дає йому право і можливість брати участь у прийнятті рішень. Хай це буде закон про вибори чи Податковий кодекс. Береги цих процесів якраз і має визначити керівництво країни. Ті люди, яких течія політичних чи бізнесових обставин винесла нагору. На Олімп. Щасливий випадок, коли виносить розумних. А якщо «маємо, що маємо»? Я це до того, що жодна країна і нація не застраховані від того, що на вищих посадах у державі можуть опинитися люди випадкові, інтелектуальний багаж і професійні управлінські знання та досвід яких виявляться недостатніми. Тому не варто сліпо вірити і сподіватися, що влада краще знає, що потрібно народові.

Листопадові події 2010-го, коли малий бізнес піднявся на протест проти грабіжницького Податкового кодексу, якраз і засвідчили проникливу прозорливість «простого народу» і заточених на власний інтерес вищих ешелонів влади. Підприємці стояли не за збереження «чорних дір» задля ухилення від податків, як це намагалися витлумачити Прем’єр-міністр і Президент. Якраз навпаки — малий бізнес бунтував проти того, щоб не їхнім потом і чесною копійкою держчиновництво перекривало втрати від корупції, від «конвертної» платні у великому бізнесі тощо. Виявилося, що тітки-реалізаторки і дядьки-торгаші розуміються на макроекономіці не гірше «проффесорів» і прорахували, що тільки оптимізація структури державного управління, у тому числі і скорочення міністерств та установ, більшість яких створені винятково для здирництва і вимагання хабарів, рішуча боротьба з корупцією, закриття офшорних дір тощо дозволять Україні обійтися не тільки без додаткового податкового тиску на середній клас, але і без кредитів МВФ та Світового банку. А за рівнем зовнішнього боргу країна тепер займає перше місце у Европі, що загрожує економічним крахом.

Народ краще за будь-кого із чиновників знає, які для нього пріоритети важливіші, де задля загальної справи варто затягти очкур, а де вдарити по чиновницьких руках. Бо насправді нема таких народів і націй, які іще не дозріли до демократії, до участі в управлінні своєю країною. Такі думки зароджуються тільки у головах, які не уміють говорити з народом однією мовою.

ІХ

Як бути, коли народ обирає шлях хибний, шлях самогубці? Обрала ж свого часу Росія більшовизм, а Німеччина та ще добрий десяток країн — фашизм? Та й наш четвертий Президент спирається у своїх намірах будувати російську Україну не на олігархів, олігархам якраз це «по барабану», а на настрої мільйонів наших співвітчизників. Саме вони хочуть і «руського язика, бо так удобно», і шоб навіки разом у Союзі, і Голодомор для них був не колись, а ось тепер, як «помаранчева чума», значить, прийшла…

Глупота — не відхилення від розуму. Це такий розум. Така норма. Така свідомість. Не будемо встановлювати коефіцієнт, відповідно до якого поділимо українців на групи свідомих і просунутих, просто свідомих і безнадійно манкуртизованих. Тут поділ простий: українець і не-українець. Як вирізнити? Найкраще методом виключення. Громадяни, які не гендлюють інтересами України і не мислять її уярмленою, хоч би ярмо було щирого золота, — українці. Решта — не-українці. Хай із бездоганною мовою, походженням чи знанням пісень — не-українці. Час від часу я чую від пророків пісуару, що була б Україна єдина, якби не Галичина з нациками-бандерівцями. Приєднали на свою голову. Позбутися б націоналістів — і єдині в помислах та прагненнях, ніхто джерельну воду дружби не скаламутить.

Якщо оцінювати діяння цих пророків за Кримінальним кодексом, то це пропаганда, спрямована на порушення територіальної цілосности держави. Так само, до речі, як і нав’язування суспільству ідеї федералізації. Тільки хто ж у КПК заглядатиме? МВС? СБУ? ГПУ? Чи, може, Азаров з Януковичем? Гірка і страшна правда полягає у тому, що якби раптом на проросійське Лівобережжя за скаргою поневолених «нациками» етнічних росіян зайшли російські війська, то їх зустрічали б квітами і танцями. Мало чим настрої цього краю різняться від абхазьких чи осетинських.

Найбільші в історії спекуляції і злочини коїлися від імені народу й іменем народу. У тому числі і встановлення фашизму та більшовизму. Різниця між ними процедурна: фашизм як ідеологію і стиль життя німці справді обрали демократично, усією нацією, а більшовики владу захопили й утримали винятково через терор. Саме у цьому секрет глибинного, свідомого розуміння німцями своєї провини і загального покаяння. Але й навіть у такому, у німецькому випадку, про свідомий вибір говорити треба обережно. Бо насправді народ завжди іде туди, куди його ведуть провідники. Так само, ледь не підстрибом, ідуть на м’ясарню за цапом-провокатором і овечі отари, та це не значить, що вони хочуть смерти. Про роль і відповідальність провідників — трохи згодом.

Демократія — це поряд з перевагами і великі, щось на зразок повеневих, ризики. Якщо дамби і берегові укріплення у вигляді свідомих самообмежень, відповідальности, жорсткого контролю бажань тощо не витримують, стихія бере свою данину. Демократія завжди будується на національному фундаменті — на традиціях, релігії, звичаях та віруваннях, морально-етичних кодексах, що складалися протягом віків. Демократія безжально експлуатує не тільки благородні риси і нахили людей, але й ниці, виграє спекулятивним смичком на споживацтві, на невігластві, на релігійних чи етніч­них протиріччях. Демократія не буває на одне обличчя. У Росії вона «суверенна». По-китайськи інша, так само інша у французів. Китайська, наприклад, ставить колективні цінності та пріоритети вище за особисті права і свободи. Ми ніколи не зрозуміємо і не виправдаємо розстріл студентів на Тяньаньмень, а пересічні китайці цю трагедію зважують зовсім на інших терезах — влада думала про долю мільярдного Китаю. Про тисячолітні традиції. Отож життя кількасот молодих людей — припустима жертва. Таке буденне явище для Европи чи Америки, як притулок для старих і одиноких людей, для Китаю — дикість і варварство. Бо найголовніший, понад усі патріотичні обов’язки, обов’язок кожного китайця — доглянути і поховати своїх рідних.

Україна розпочала суверенне життя після 350-річного ярма, маючи під корінь випалену національну свідомість і традицію. В наших душах замість патріотизму, української культури, історії і навіть мови кублилися чучела. Розмальовані і вбрані, як заморська Барбі, вони часом навіть озивалися електронними голосами, але не ставали від цього живими. Тільки власним старанням, вириваючи прирощені до живої плоті мертві догми, можна було повернути собі національну душу. Ця робота сама по собі вимагала неабияких старань і рішучости, але виконання її обтяжувала загальна ситуація недоброзичливости і цькування. Відступництво від радянського па­тріотизму на користь українського не тільки не заохочувалося, усі можливі ресурси п’ятої колони по цей час мобілізовані задля протидії «українізації України». Реставраційні змагання шовіністів на користь Росії — факт достеменний, але оцінений поверхово. Бо наша ідея відро­дження нації, збереження національної держави України — не тільки українська справа. Вона насправді відповідає програмовим постулатам і світовим цивілізаційним цінностям. Переродження нашої Вітчизни на «русскую Украину» зробило б світ біднішим, зникла б самобутня цивілізація із тисячолітньою історією, яка збагачувала скарбниці світової культури і науки. Мало що світ виграв би з того, що до «русского мира» із Якутією, Бурятією чи Чукоткою додалася б така само збіднена Україна.