Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького запросила провідних науковців кафедри історії України ОНУ ім. І. І. Мечникова взяти участь у диспуті, присвяченому Дню Соборності. Захід відбувся в рамках Тижня науковця, якому передували огляди книжкової виставки «Виклик часу: 1917 — 1920 рр.», зорганізованому співробітниками відділу нових надходжень. Активними учасниками розмови стали кандидати історичних наук, доценти кафедри історії України Анатолій Мисечко та Тарас Вінцковський, а також журналіст, член НСЖУ Володимир Кудлач.

У фокусі обговорення — передумови об’єднання українських земель у їхніх етнічних межах. Значна увага приділялася перебігу подій, що призвели до прийняття Акта Злуки, ролі у цьому процесі українських політичних діячів Одеси, проблемі Соборності з огляду на сучасний момент. Серед присутніх — викладачі і студенти Південноукраїнського національного педуніверситету та Одеського державного екологічного університету.

Анатолій Мисечко: «Ідея об’єднання українських земель, які охоплювали б територію, заселену українцями, існувала задовго до проголошення у 1919 році Акта Злуки — і в ХІХ ст., і навіть ще за часів Гетьманщини…

До процесу єднання докладали зусилля й одесити, зокрема члени одеської української Громади, яка діяла в 1870-і. Значною мірою це відбувалося завдяки налаго­дженню контактів з інтелігенцією інших українських земель, популяризації українських книжок, наприклад, через фонд Леоніда Смоленського, викладача Ришельєвського ліцею і голови одеської Громади. Згодом іменний фонд популярного педагога та історика функціонував при НТШ у Львові...

Це і діяльність Олексія Маркевича, професора нашого університету, видатного історика, дійсного члена НТШ, який свого часу був заарештований царським урядом за перевезення української літератури, а також російської періодики революційного змісту. Після арешту Маркевича зняли з роботи. До речі, коли у 1903 році він помер, то царська «охранка» внесла у список неблагонадійних кожного студента, який прийшов попрощатися з улюбленим професором, як потенційного революціонера, «мазепинця», «сепаратиста» і т.п. Серед цих молодих людей були Іван Липа, Іван Луценко та інші згодом відомі українські діячі.

Завдяки Громаді в Одесі виросла перша в Російській імперії «Просвіта», почесним головою якої був Михайло Комаров. З Комаровим та Сергієм Шелухиним тут, в Одесі, зустрічався Іван Франко, який лікувався у нашому місті в 1909 році, ходив по цій вулиці (тоді Херсонській). В Одеській національній бібліотеці зберігаються рідкісні листи Михайла Комарова, які проливають світло на ці взаємини. Таким чином, Одеса, як четверте за значенням місто Росії, відіграла помітну роль у процесі розширення контактів з Галичиною та іншими містами імперії...

Тепер щодо 22 січня. Чому саме цей день було обрано як день Злуки? За старим стилем це 9 січня, коли прогресивна громадськість поминала жертви Кривавої неділі. Він вважається початком Першої російської революції. Не випадково 22 січня 1918 року був проголошений IV Універсал Центральної ради про повну самостійність Української Народної Республіки».

Учасники обговорення не оминули увагою і драматичних історичних перипетій навколо новоутвореної Західно-Української Народної Республіки (яка виникла після падіння Австро-Угорщини) та Української Народної Республіки, роль у цьому процесі Польщі, яку Європа спри­ймала рятівником від загрози більшовизму. Під визначення «ліві» потрапляли й ті партії, які представляли УНР, — соціал-демократи, есери, соціалісти-федералісти, со­ціалісти-самостійники тощо. «До речі, — підкреслив Анатолій Мисечко, — значна частина українських «самостійників» мешкала в Одесі. Це і згадувані Іван Луценко, який жив по вулиці Херсонській, 52 (нині Пастера), де є меморіальна дошка, і Сергій Шелухин, відомий правник, перший прокурор у незалежній Україні, згодом суддя. Можна ще згадати Сергія Ніковського, який був студентом нашого історико-філоло­гічного факультету і який згодом, у 1920 році, обі­­­йняв посаду міністра закордонних справ УНР».

У 1918 році ЗУНР та УНР опинилися в «трикутнику смерті»: із заходу наступала польська армія Геллера, підтримувана Антантою, на півдні — біло­гвардійські війська та війська країн Антанти, з півночі — більшовики. Крім того, в Харкові була проголошена со­ціалістична українська держава, і ця «п’ята колона», керована Москвою, теж рухалася на Київ. Північна Буковина і Бессарабія були окуповані румунськими військами, які теж підтримувала Антанта.

Враховуючи віковічні прагнення українців та перед лицем військової загрози, уряди ЗУНР та УНР, незважаючи на їхні політичні та світоглядні розбіжності, вирішили об’єднатися. На Софійському майдані відбулася велелюдна маніфестація, близько 100 тисяч осіб. Сюди прибули учасники Трудового конгресу, а це близько 400 делегацій від УНР і 85 від ЗУНР. Урочисто в день річниці української самостійності, 22 січня був проголошений Акт Злуки. Члени Директорії, що мали соціалістичні переконання, незважаючи на той факт, що більшість населення було глибоко віруючим, відмовилися освячувати цей акт. Однак серед членів західноукраїнської делегації переважали віруючі — греко-католики, які наполягли на дотриманні ритуалу освячення, що й було зроблено...

Тарас Вінцковський: «Напередодні відзначення Дня Злуки я був на прес-конференції, на яку також були запрошені представники різних політичних партій. Один із журналістів звернувся до молодого політика від партії «Родина» із запитанням: чи збираються члени їхньої організації 22 січня покладати квіти разом із представниками міської влади до пам’ятника Тарасу Шевченку? Відповідь була негативною. Власне, два роки тому їхній лідер публічно заявляв ту саму позицію. У зв’язку з цим ми, як історики, задаємося запитанням: чому в нашій країні є різне бачення цієї події? Здавалося б, День Соборності мав би бути одним із тих свят, яке швидше консолідує суспільство. На мою думку, відповідь лежить у двох площинах. По-перше, люди середнього і старшого поколінь ніколи не вивчали історії України, а лише СРСР, яка була, швидше, радянським зразком історії Росії. По-друге, у нас ще не сформувалася українська нація у політичному сенсі цього слова. Тобто люди, що живуть на українській території, незалежно від їхнього етнічного походження, мають відчувати певну спільність, любов до цієї землі, повагу до атрибутів своєї держави.

Стосовно ж подій 1918 — 1920 років, то потрібно сказати, що значна частина одеситів хибно вважає: вони ніяким чином не зачіпали Одесу, наче тут не відбувалися події, пов’язані з українською історією, і це місто є винятково російським. Мій колега, Анатолій Мисечко, навів достатньо фактів, які спростовують цю позицію. Розвіяти подібні міфи покликана і книга, яку ми презентували минулоріч — «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної ради: березень 1917 — квітень 1918 рр.», підготовлена нашою кафедрою».

Зі свого боку, зазначу, цю фахову працю одеських істориків, яка, на жаль, вийшла мізерним тиражем, можна замовити в ОННБ, а також прочитати в мережі Інтернет. На звороті обкладинки — зображення колишнього Анг­лійського клубу, в приміщенні якого знаходився штаб українських військових формувань. З нього починається історія української революції.

«Протягом 1917 року тут відбувалися зібрання українських організацій, — розповідає Тарас Вінцковський. — Першою серед них був керівничий комітет, який очолював уже відомий нам Сергій Шелухин. Тут знаходилася Одеська українська військова рада, яка виникла у квітні 1917-го. Її лідером став Іван Луценко. Він ініціював створення українських напіврегулярних військових організацій не лише в Одесі, а й в Одеському військовому окрузі. Спершу це були гайдамацькі частини, а з другої половини 1917 року — загони вільного козацтва. Виконували вони міліційні функції, адже обстановка у ті часи була досить криміногенною. Було чимало проявів анархії, бандитизму.

Хочу звернути увагу на ще одну дату — 29 січня, коли відзначається річниця бою під Крутами, що відбувся 1918-го неподалік від Києва. В Одесі 14 січня 1918 року були свої умовні «Крути» — бій між військами УНР та більшовицькими загонами. Тоді наше місто було розділене між різними військовими формуваннями: центр гайдамацьких військ знаходився у згаданому колишньому Англійському клубі, а більшовицьких — у Воронцовському палаці. Це був період гострого громадянського протистояння. Жертви бою згодом були поховані на Куликовому полі, хоча нині напис вказує на те, що там захороненні лише червоноармійці».

Володимир Кудлач: «Передовсім хочу відзначити той позитивний факт, що День Соборності відзначається нинішньою владою на високому державному рівні. Це втішає. Разом з тим, хотілося б, щоб у цьому сенсі влада була послідовною і належно вшановувала й тих історичних діячів, які доклали багато сил, а то поклали й життя на вівтар державності і соборності України. Це М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко, К. Левицький, Є. Петрушевич, Д. Вітовський. Ю. Тютюнник та багато інших.

Варто виділити два основні аспекти соборності — історичний і політичний. В історичному сенсі ця ідея сягає часів збирання давньоруських земель навколо Києва… І жодної критики не витримують спекулятивні заяви «лівих», що саме СРСР та його керманич Сталін об’єднали Україну у 1939 році. Якщо слідувати подібній логіці, то, може, потрібно ще й нацистській Німеччині дякувати, що окупацією Польщі уможливила таке об’єд­нання (пакт Молотова—Ріббентропа) і не перешкоджала цьому процесу?

Тепер щодо політичного аспекту. Що забезпечує соборність, єдність держави? Насамперед, існування держави і політичної нації, про що говорилося вище; єдина державна мова і культура, єдина українська православна помісна церква з центром у Києві та рівність усіх церковних конфесій; глибока інтеграція та економічна кооперація між різними землями України; непорушність кордонів.

Які існують загрози? Найперша — намагання політиків, при несформованості української нації, децентралізувати Україну, розширити права регіонів (регіоналізація), а згодом її федералізувати. По-друге, загроза втрати стратегічних об’єктів, наприклад, газотранспортної системи. По-третє, продовження базування російського ЧФ на нашій території. Події на Кавказі засвідчили, що Україна може наперекір своєму бажанню бути втягнутою у військовий конфлікт Росії з третьою стороною. Перешкодою до єднання в межах української держави є, на мою думку, і протек­ціоністська політика влади щодо складової РПЦ — УПЦ (МП), ієрархи якої під різними приводами послідовно декларують ідею об’єд­нання трьох східнослов’янських держав під зверхністю Росії. Це і перешкоди щодо вироблення україноцентристського погляду на українську історію. Чому історію України нам мають писати російські науковці? У сукупності всі ці позиції, починаючи з другої, гальмують сам процес формування української нації».

Запитання з аудиторії: «Сьогодні багато говориться про не сформованість української нації. Коли ж це відбудеться і що для цього потрібно робити?»

Тарас Вінцковський: «За рівнем політичної, національної свідомості наше суспільство диференційоване. Можна виділити кілька категорій: українці, малороси, «радянські» та «інші». Процес формування нації — це процес тривалий, і тут, зрозуміло, нема рецепту. Це залежить від кожного з нас, бо ми є частиною організму, що зветься «політична нація». Незалежно від того, яка кров тече в наших жилах, які зовнішні антропологічні особливості ми маємо, якою мовою розмовляємо, до якої церкви ходимо, маємо відчувати єдність. Ми тоді є частиною нації, якщо консолідовані в захисті своїх національних інтересів, у баченні свого минулого і, що дуже важливо, в приблизному баченні свого майбутнього. У нашої політичної еліти, на жаль, відсутнє єдине бачення щодо майбутнього України. Коли це може відбутися? Відповіді нема… Оскільки ми перебуваємо в бібліотеці, то доречно згадати у цьому контексті про події навколо української бібліотеки в Москві. Коли український Президент чи інші високопосадовці будуть миттєво реагувати на такі виклики і захищати інтереси українців, ми зможемо стверджувати, що українська нація, принаймні, уже формується».

Володимир Кудлач: «Якщо навіть влада не зреагувала, то має зреагувати суспільство і спонукати владу до таких дій. Це буде виявом зрілості громадянського суспільства».

На завершення процитую слова представника міського управління юстиції Лідії Жукової, звернені до організаторів та учасників засідання: «Дуже вдячна, що мене запросили на цей захід, адже сьогодні я почула багато нових і цікавих для мене фактів. Важливо, що на подібні заходи ви запрошуєте молодь, яка має можливість на основі фактів, які раніше нам були не відомі, формувати свою власну думку на цю історичну подію. Наша держава на новому етапі свого історичного розвитку проходить дуже непростий шлях. Наші предки дуже багато сил доклали до утвердження державності, самої ідеї соборності. Молодь має це пам’ятати і берегти у своїх серцях. Бажаю усім злагоди, глибокої віри у наше гідне майбутнє».