Про нові надходження в ОННБ ім. М. Горького

Упродовж кількох останніх років на книжкових полицях з’явилися і вже припали до душі багатьом читачам видання популярної серії «Великі Українці». Кожна книжка, невеличка за форматом, у науково-популярному стилі і не без тонкого гумору розповідає про видатних діячів української історії. Адже загальним гаслом серії є вислів — «Про Україну з гонором і гумором». Хоча варто відзначити, що автори цього проекту — люди серйозні, авторитетні й відомі науковці Віктор Брехуненко та Анатолій Бойко, співробітники Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Чому ж, зважаючи на численні ґрунтовні наукові дослідження з вітчизняної історії, нелегку драматичну долю її героїв, проект «Великі Українці» представлено у, на перший погляд, досить легковажному, іронічному, «гнучкому» форматі? До речі, ще й у м’якій обкладинці? Адже йдеться про, без перебільшення, велетів нашої минувшини, серед яких — гетьмани України Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та Пилип Орлик. Спробуємо розібратися, заглибившись у суть видань.

Віктор Брехуненко. Богдан Хмельницький. — К., 2007.

Славетний український гетьман Богдан Хмельницький — особистість легендарна, і, як підкреслює автор, майже не знайдеться серед українців та росіян таких, хто не знав би це ім’я. Вітчизняні історики, митці, літератори, краєзнавці створили досить вагому традицію щодо дослідження і художнього осмислення цієї постаті.

Відомо, що Богдан Хмельницький став гетьманом Війська Запорозького у 1648 році. Природа щедро відміряла йому талантів: вроджена кмітливість, гострий розум, характер переможця, що робило з нього гарного полководця, будівника держави, непересічного дипломата. Людина свого часу, іноді він був надміру жорстоким, іноді — виважено-компромісним. Сучасники давали свою оцінку Б. Хмельницькому: геній, «рятівник усієї Русі» (України), «батько вітчизни» — перелік можна продовжити. Так, невідомий автор «Історії Русів» писав: «Таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і життям жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь».

Та поряд з неперевершеним образом полководця і будівничого Козацької держави на сторінках видання Хмельницький постає людиною емоційною, жвавою, чуттєвою. Недарма В. Брехуненко робить невеличкий акцент саме на родинному житті гетьмана, підкреслюючи, що воно «видалося доволі насиченим». Цікаві подробиці з юнацьких літ майбутнього «володаря України», з яких зрозуміло, з чого і як набував він великий життєвий досвід, що складав і «вояцьке щастя». Стисло, але захоплююче йдеться про битви на Жовтих Водах, під Корсунем, поразку під Берестечком, битву під Батогом тощо. Останній розділ — «Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність» — окреслює парадоксальну ситуацію, з якою багато років живе наше суспільство. Парадоксальність її полягає в тому, що, з одного боку, практично всі знають про переяславські події, але, як наголошує автор, «образ Переяславської ради 1654 р. має надзвичайно мало точок дотику з реальною історичною подією». Та з цією легендою сучасне суспільство не дуже прагне розлучатися. Отож справді — і гонор, і гумор…

Юрій Мицик. Іван Мазепа. — К., 2007.

Не менш шановане ім’я ще одного Великого Українця — гетьмана Івана Мазепи. До речі, вже за межами України слід пригадати російське дослідження, що вперше вийшло у серії «ЖЗЛ», — Тетяна Таїрова-Яковлєва. І. Мазепа. — М., 2007; популярні закордонні видання: Є. Ю. Пелинський: Мазепа Іван. Писання (про життя гетьмана) — Нью-Йорк, 1959; М. Малюн. Життя гетьмана Мазепи. — Торонто, 1959. Не можна не сказати і про книжку нашого земляка Євгена Акимовича — «Нариси української культури: Гетьман Іван Мазепа та його час». — Одеса, 2008.

Автор видання Юрій Мицик починає з розповіді про коріння родини, підкреслюючи, що у Мазепинцях (на Білоцерківщині) й досі існує городище, де, за місцевими переказами, стояв будинок Івана Мазепи. Батько майбутнього гетьмана — Адам-Степан — зазнав багато випробувань і славою (був білоцерківським намісником, активним політиком, входив до складу української делегації на варшавський сейм 1659 року, у 1662-у отримав титул чернігівського підчашого), і ганебною скрутою, але не втратив шляхетної гідності. Мати Івана Мазепи — Марина — походженням з української православної покозаченої шляхти, добре потрудилася на духовній ниві — ініціювала будівництво кам’яного Вознесенського храму в жіночому Києво-Печерському монастирі. Але, наголошує Ю. Мицик, за наявності ґрунтовних історичних розвідок та досліджень і досі невідома точна дата народження Івана Мазепи. Подібні інтриги доволі часто трапляються у нашій історії, що спонукає до уважного й шанобливого ставлення до тих, хто її відтворив.

Отож Іван Мазепа був гідним продовжувачем славетного роду: мав блискучу освіту, знав вісім іноземних мов, обожнював літературу та мистецтво, був щедрим меценатом та будівничим. Мазепинські часи — це доба господарської стабілізації в Україні, згуртування еліти, розквіту української освіти й культури. Стільки, як Іван Мазепа, для розвитку освіти, науки, архітектури України не зробив жоден інший український гетьман.

Та все це відступає на задній план перед Мазепою-політиком, відчайдушним і пристрасним, рішучим і палким. Окреслюючи стрімке сходження нашого славетного співвітчизника, автор й читачі не можуть уникнути харизматичного впливу Великого Українця, який за давністю часу ще більше вражає і притягує. Розділи, що присвячені політичній кар’єрі, — «З «Могилянки» — до королівського двору», «З полону — до вершини влади» — як величезні сходи, що перехоплюють подих і сповнюють гордістю за наше історичне минуле. Відверто йдеться і про події Північної війни та «гіркий фінал під Полтавою, який став особистою трагедією І. Мазепи». Але, як стверджують автори, «справа Мазепи не пропала дарма, надихала вона і українських патріотів ХІХ — ХХ ст., надихає і сьогодні».

Тарас Чухліб. Пилип Орлик. — К., 2008.

Крок за кроком відроджується історична пам’ять про визначного державного і культурного діяча козацької доби, поета, філософа і неперевершеного політика Пилипа Орлика, автора першої Конституції України. Ця особистість логічно продовжує реєстр палких патріотів своєї держави.

Відчуваючи сьогоденну нестачу саме невимушеного, нештучного патріотизму, а іноді й спекуляції на цьому понятті, Т. Чухліб намагається відстежити, де і як народжувалася та гартувалася у випробуваннях ця риса. Вперше і досить гучно про патріотизм йдеться у відомому панегірику «Алцід Російській тріумфальним лавром укоронований». Відтак стає зрозумілим життєвий вибір Орлика — з поетів в політики, від філософії до реалій життя, яке миттєво перетворювалося на історію: Полтавська баталія, створення «Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», подальші визвольні походи, славетний Прутський похід. Вкрай цінним, на думку автора, є так званий заповіт Пилипа Орлика — щоденник, а точніше «Діярій подорожнього, розпочатого 10 жовтня 1720 року в ім’я найсвятішої Трійці» (саме так в оригіналі називається щоденник, який містить понад 2000 сторінок й охоплює період 1720 — 1733 років), що зберігається в архіві міністерства внутрішніх справ Франції у Парижі. Європейські дослідники, зокрема французький історик Данієль Бовуа, порівнюють Пилипа Орлика з видатними просвітителями Вольтером і Руссо, а також відзначають велику історичну цінність його щоденника, який «реставрував усвідомлення української ідеї у Європі».

Отже, гортаючи сторінки серії «Великі Українці», де водночас і фахово, й популярно представлені славетні постаті нашої історії, яких знає і шанує весь світ, услід за авторами проекту хочеться вигукнути: «Годі скиглити! Шануймося!»

Наважуся і я, бібліотекар за фахом, зробити кілька зауважень щодо проекту.

Минулого року на ХІ Всеукраїнській виставці-форумі «Українська книга на Одещині» презентувалися видання цієї серії, зокрема цікаве дослідження «Друга світова. Український вимір». Відбулася також зустріч з автором — Віктором Брехуненком, доктором історичних наук, професором Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідувачем відділом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, ґрунтовним дослідником, фанатом своєї справи, що перетворило презентацію на змістовну і корисну годину науковця (є така форма роботи бібліотеки).

Пропоновані видання, на тлі вагомих ґрунтовних досліджень, так би мовити, «наукових цеглин», видаються дещо скромними (враховуючи невеликий розмір та м’яку обкладинку). Але їхня місія, на мою думку, складніша і важливіша. Широкий читач чи користувач про складні події вітчизняної історії, не ображайтеся, мислить доволі шаблонно. Тому автори проекту «Великі Українці», розуміючи цю прогалину, започаткували так звані «захоплюючі путівники» з історії, але ці «путівники» збудовано фахівцями, які дещо в ігровій, притаманній постмодерному світорозумінню, іронічній формі заохочують підходити до вивчення вітчизняної історії фахово.

Тож серія «Великі Українці» заснована, насамперед, як історичний екскурс і призначена не тільки для фахівців та дослідників, а й для тих, хто цікавиться й хоче вивчати та розуміти минуле своєї країни.