16 лютого 1991 року вийшов у світ перший номер газети «Порто-Франко». Її очолив молодий редактор Аркадій Рибак. Більшість колег з традиційних партвидань були тоді налаштовані досить скептично: мовляв, не проіснує газета і року, закриється, кому вона потрібна за наявністю в Одесі «Знамени коммунизма», «Вечерней Одессы»?

Проте зовсім іншу думку з цього приводу мав Аркадій Рибак. Він уже тоді відчув, що потрібна газета, орієнтована на молодіжну аудиторію, газета, здатна доносити до читачів неординарні думки і погляди. І 20 років існування «Порто-Франко» довели, наскільки він виявився правим.

Не слід вважати, що газета з’явилася раптом і нізвідки. Аркадій Рибак до часу створення газети нагромадив досить цікавий досвід в організації ЗМІ. Як кореспондент «Комсомольської іскри», спортивний журналіст (власний кореспондент «Советского спорта» і «Спортивной газеты»), він давно мріяв створити в Одесі саме спортивне видання. І ще в 1989 році почав випускати газету «Спорт для всех». Потім Аркадій разом з Рафаїлом Градом взяв безпосередню участь в організації першого ділового видання у місті – «Деловой Одессы».

А у 1990 році перший секретар обкому комсомолу Сергій Гриневецький підтримав ідею створення нової газети.

– Сучасним журналістам важко уявити, що раніше папір виділявся за лімітами минулого року, – згадує Аркадій Михайлович. – А оскільки в 1990 році нашої газети не існувало, то і лімітів ніхто не виділяв. Довелося за власні гроші купити кілька тонн паперу (тоді тонна її коштувала 240-250 рублів). І тому вийшли ми не на початку січня, а 16 лютого 1991 року.

Увагу читачів одразу привернули тематичні спецвипуски на додаток до газети («Фемина», «Утесов», «Футбол», «Наш город», «Одесса).

Споконвічне одеське відчуття гумору допомагало Аркадію Рибаку виступати ще й у ролі своєрідного провокатора. Так, одного разу газета опублікувала оголошення про добровільний збір редакцією зброї від населення. Потім читачі довго чекали, яким же буде результат? І лише деякі читачі гідно оцінили цей жарт газетярів.

У штаті працюють журналісти з дуже різними творчими почерками, яскраві професіонали і допитливі люди, – Олександр Галяс, Олена Колтунова, Борис Штейнберг. Аркадій Михайлович намагається підлаштувати політику газети під те, що вони вважають найцікавішим, найважливішим і найзначимішим. У підсумку «Порто-Франко», де немає літредактора, подає читачам зовсім різні за стилем статті, з парадоксальним, часом зовсім несподіваним поглядом на ту або іншу проблему.

– Мені імпонував стиль роботи з молодими авторами Євгена Михайловича Голубовського, – говорить Аркадій Михайлович. – Він завжди з’ясовував, що людині цікаво, і пропонував про це написати. Я навчався у Семена Лівшина, Белли Кердман, Яни Асенько, Яна Сафронського, Павла Шевцова, Юлія Мазура. Це були представники, мабуть, найсильнішого покоління одеської журналістики.

Мені довелося писати на найрізно­манітніші теми. Наприклад, у «Вечірці» була рубрика «Опережающие время». Практично щодня я мотався по підприємствах міста. Серед калейдоскопу осіб і місць запам’яталося відділення з дубління шкіри. У жахливому смороді і тумані стояла жінка неосяжних розмірів у гумовому одязі і чоботях. Вона була ударником, але пояснити, що і для чого робить, не могла...

У «Порто-Франко», ми спочатку пішли шляхом створення сторінкових рубрик. Міські новини, кримінальні історії, культурна і спортивна хроніка. Журналістові пропонували подивитися на ту чи іншу міську новину з різних точок зору одразу. Якщо електронні ЗМІ змагаються у швидкості подачі інформації як факту, то «Порто-Франко», як і раніше, пропонує оцінки, аналіз цієї інформації.

Міркуючи про можливі зміни на ринку ЗМІ, Аркадій Михайлович говорить про те, що за рубежем дуже давно міста-мільйонники мають усього по 2-3 потужні газети з великими рекламними і тематичними додатками, міцною матеріально-технічною базою.

– Багато нинішніх видань є газетами тільки за зовнішнім виглядом, – говорить Аркадій Рибак. – За змістом, – це відверте викрадання матеріалів з інтернету і паразитування на чужій праці. Журналістам-професіоналам з власною точкою зору там робити нічого.

Десь перед Новим роком головний редактор «Московского комсомольца» Павло Гусєв виступив ініціатором скликання редакторів всіх незалежних газет Росії. З’ясувалося, що на величезну країну їх усього 2 десятки. Відбувається процес вимирання вільної преси за умов ринку. І як цьому протистояти, мабуть, стане головною проблемою на наступне десятиліття існування нашої газети.

P.S. Вітаючи колег з ювілеєм, колектив «Одеських вістей» щиро бажає їм знайти розв’язання будь-яких, найскладніших проблем. А, можливо, на порозі роздержавлення справді настав час об’єднуватися, щоб залишатися самими собою, одеситами, а не перетворитися в обслуговуючий персонал того, хто купить друковані видання, що залишилися на плаву?