В Одесі вчинено наругу над пам’ятником жертвам геноциду українського народу — Голодомору 1932 — 1933 років.

Хто б ти не був, представник автохтонів — титульної нації, чи національної меншини, мусиш пошанувати місце, яке говорить про невинні жертви, про смерть мільйонів людей. Навіть якщо це не могила. Так заведено поміж людьми. Серед нелюдів — інші, дикунські звички. Та чи не такими ж нелюдами були й ті, хто знищував мільйони?..

Їх скидали до величезних ям і закопували без трун, без похоронного обряду. Вони вмирали без сповіді. Хоча… у чому їм було каятися? Хіба у тому, що народилися українцями? Та ж саме через це вони й були приречені на смерть.

Й тому кожен меморіал пам’яті тих безвинних жертв сталінського Голодомору, кожен пам’ятник і кожен па­м’ятний хрест — то є братська могила українських селян різного віку, від немовлят і до дідусів та бабусь, котрих зжила зі світу окупаційна комуністична влада.

Нормальні люди, як це заведено у всьому світі, шанують могили. У Європі ви можете побачити впорядковані кладовища навіть гітлерівських солдатів. Те ж саме і в країнах, де свого часу вирували братовбивчі громадянські війни. Це є норма, це ознака цивілізованості, культури, людяності.

Та чомусь в Україні триває війна з мертвими. Що це, як не синдром антилюдської комуністичної моралі (антиморалі — вірніше буде сказати), системи, при якій людина — порох під ногами, ніщо? Табірна пилюга — як це було тоді, коли мільйони відправляли у табори, розстрілювали, переселяли з рідних місць, коли вся країна була одним велетенським концтабором, поділеним на репресованих (навіть якщо когось і не зачепили) й наглядачів.

Сьогодні нащадкам тих наглядачів дуже не подобається дух волі, що випростав спини, зміцнив серця колись репресованого народу. Не до шмиги їм самостійне мислення та незалежна хода його у власне майбутнє. Тому й шкодять, немов ті тхори, де лиш можуть, прагнуть плюнути в душу, принизити пам’ять і саму національну гідність.

Як відомо, 3 лютого у Білгороді-Дністровському було пошкоджено Пам’ятний знак жертвам Голодомору. Місцева міліція вирішила не відкривати карну справу: пошко­дження, мовляв, незначне, та й комунальне господарство «Благоустрій» зобов’язалося все швидко відновити. Та не минуло й тижня, як уже в Одесі невідомі осквернили пам’ятник жертвам Голодомору на Лідерсовському бульварі. Біля постаменту хтось поклав шість пакетів зі сміттям. Може, нема куди дівати відходи? Так усі ж бо у місті добре знають, хто цим опікується!

Такі ж пакети і на тому ж місці знову з’явилися там через кілька днів, 11 лютого. Зрозуміло, що ніхто не привіз їх звідкілясь — це справа рук тих, котрі живуть або ж працюють поряд. Тим, кому слід, неважко було б з’ясувати (та тільки ж нема охочих, як бачимо), хто отак витончено, зухвало та підло мститься мертвим? За віщо, спитаєте? А за те, що про них пам’ятають. От коли перестанемо пам’ятати, отоді вже нащадки чекістів, чонівців, кагебістів святкуватимуть перемогу, а вони, будьте певні, за ціною не постоять: замовниками все оплачено. Та тільки ж не можна до цього допустити — у жодному разі.

Одеська «Свобода» — а саме туди повідомили телефоном про ці ганебні для Одеси факти — вимагає встановити там камери спостереження та поставити пост охорони.

Чи допоможе це? Не поставиш міліціонера біля кожного пам’ятника, кожної меморіальної дошки тощо. Потрібно, передусім, органам правопорядку вжити заходів до припинення українофобських випадів проти всього українського. Щось не чути з цього приводу й про судові позови. Мовчать, наче не помічають нічого, й так звані опозиційні партії.