Сьогодні, коли в інтернеті можна розшукати будь-яку інформацію, досить популярними стали сторінки на офіційних сайтах навчальних закладів, форуми, де користувачі мережі обмінюються думками і оцінюють людей – їхні професійні, ділові та людські якості.

«Нам з викладачами взагалі щастить. Але такий був перший. Дай Боже, щоб не останній. Цікаво веде, дуже грамотно оперує, взагалі спасибі йому величезне!» «Дуже грамотний хірург і класна людина».

«Розумник, як кажуть, з руками, справжній хірург і людина хороша».

Так відгукуються студенти Одеського національного медичного університету пацієнти про завідувача 2-го хірургічного відділення МКЛ № 9, доктора медичних наук, професора Віталія Вансовича. Негативного відгуку (рейтингу) не виявилося жодного.

Чесно кажучи, така одностайність і студентів, і пацієнтів не здивувала, а щиро потішила. Віталій Євгенович – продовжувач відомої медичної династії і член великої родини медиків. Його бабуся, Надія Йосипівна Янушкевич, протягом 40 років завідувала терапевтичною службою лікарні моряків. Мама Вікторія Олексіївна працювала дільничним педіатром, потім – лікарем-лаборантом. Батько, Євген Антонович, добре відомий одеситам як заступник головного лікаря обласного медичного центру (колишня лікарня моряків). Старший брат Олександр – судновий лікар. Дружина Ольга Олександрівна, з якою Віталій Євгенович прожив у шлюбі вже 25 років, – кардіолог, займається ультразвуковими дослідженнями серця на базі обласної клінічної лікарні та МКЛ № 10. Донька Катя теж закінчила медичний університет. І почала свою трудову біографію як лікар-інтерн у НДІ очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова.

Коли всі працюють в одній сфері і добре відомі, це, безперечно, накладає додаткову відповідальність. Людині доводиться здавати іспит постійно: і перед хворими, і перед колегами, і перед студентами.

Віталій Євгенович справляє враження добре тренованого бійця, готового до будь-якої, найбільш непередбачуваної ситуації. Мабуть, одна з причин цього криється у серйозній спортивній підготовці – заняття легкою атлетикою дозволили йому одержати звання майстра спорту СРСР. Цікаво, що і у своєму сімейному медичному співтоваристві його голос залишається головним. У сім’ї роблять так, як вирішить глава. І відвойовувати таке лідируюче становище не доводилося. Просто домочадці віддали перевагу його спокою, мудрості і розважливості.

У розмові з Віталієм Євгеновичем мені хотілося зрозуміти: як же приходять у хірургію. Адже його колеги часто нарікають на те, що сьогодні студенти вважають за краще оби­рати простіші шляхи у професію. Але ж хірургія, як би не змінювалася сучасна медицина, завжди залишиться важливою і затребуваною.

– Мої батьки-лікарі розуміли, що хірургія – це елітна, але дуже непроста медична спеціальність, – згадує Віталій Євгенович. – Тому і не відмовляли мене. Крім того, я навчався за часів, коли ледар і неук практично не мав шансів закінчити інститут. У нас викладали професори, які не тільки навчали професії, але й закладали у нас певні людські цінності. З особливою вдячністю я згадую лекції професорів Ільїна, Максимовича, Макулькіна, Савицького, Дробкова, Золотарьова, Герцена. Їхніми зусиллями до останніх курсів навчання я вже твердо знав, що хочу займатися хірургією. Приходив на чергування до хірургічної клініки, де тепер працюю. Спочатку просто спостерігав, потім мене почали упізнавати і щось доручати. І до кінця навчання я уже мав реальне уявлення про роботу хірургічної служби. Служби, де основна частина роботи – ургентна, тобто пов’язана з «швидкою». Планові, реконструктивні операції – все це може почекати. А от ургентні випадки – це та практика, без якої хороший хірург відбутися не може.

Закінчивши інститут з відзнакою, я одразу потрапив до клінординатури кафедри факультетської хірургії, що базувалася у нашій лікарні. Тобто, всі 26 років я труджуся в одному лікувальному закладі, пройшовши шлях від клінічного ординатора до професора, завідувача відділення.

Віталій Євгенович сьогодні працює у кабінеті свого вчителя – доцента І.Ф. Львова.

Ігор Федорович прищепив учневі прагнення постійно опановувати щось нове. Та й доктором наук він став, почасти намагаючись не повторити помилку І. Львова, який так і не захистив докторську дисертацію.

У розмові з професором Вансовичем я не могла не порушити теми Болонської системи навчання, що активно нав’язувалася у минулі роки.

– Підготовка за Болонською системою нагадує роботу на конвеєрі, – вважає Віталій Євгенович. – Основним став тестовий метод навчання. Можливо, як додатковий метод навчання він цілком прийнятний, але не як основний. Студенти – народ хитрий і підприємливий, наловчилися знаходити відповіді на тести. За результатами тестів – всі відмінники, а от реальних знань у більшості немає.

Крім того, в основі Болонської системи лежать європейські цінності. Там людина може вільно переміщуватися по країнах, наприклад, будучи студентом бельгійського вузу, вирушити послухати курс загальної хірургії до Франції, а потім знову повернутися навчатися до Бельгії. Для нашого студента все це нереально.

На мій погляд, сучасна система підготовки лікарів повинна ґрунтуватися на кращих традиціях і досвіді радянської і закордонної медицини. Вітчизняна система саме і вигравала від того, що студенти одразу включалися у роботу на клінічних базах і кафедрах. Цю особливість у жодному разі не можна ігнорувати і відмовлятися від неї.

Зараз обговорюється законопроект про реформування системи освіти. Його мета – надати свободу університетам у виборі мови навчання, навчальних програм, запрошення викладачів, використання зароблених коштів. Бере активну участь у цьому процесі і ректор ОНМУ, академік АМН України Валерій Запорожан. Колектив університету сподівається, що зміни у законодавстві будуть підтримані народними депутатами.

У питанні аналізу лікарських помилок вирішальну роль повинні грати лікарські асоціації, здатні об’єктивно розглянути кожен випадок. Що більшої ваги набудуть асоціації, то менше їм захочеться захищати честь мундира на шкоду справі.

Тривожить хірурга Вансовича і перспектива закриття багатьох міських лікарень. На його думку, вони іноді бувають не зовсім заповнені не тому, що не потрібні пацієнтам. Просто люди у фінансовій скруті. А бюджет не забезпечує надання медичної допомоги у повному обсязі.

Погляди Віталія Євгеновича багато в чому не збігаються з тим, що відбувається у вітчизняній охороні здоров’я сьогодні. Але вони сформовані на основі багаторічного досвіду практичного лікаря і роздумів освіченої, інтелігентної людини. Хочеться сподіватися, що, подолавши етап пошуків і спроб приміряти на себе чужий одяг, вітчизняна система охорони здоров’я зможе повірити у себе і вийти на шлях самостійного, орієнтованого на людину, перспективного розвитку.