20 лютого — Всесвітній день соціальної справедливості

Цукерки для Толика

Востаннє він приїздив до матері напередодні 2000 року. Дуже втомлений, згадує, вироблений, якийсь зовсім збайдужілий до життя. Син ті два тижні, поки гостював, так і просидів навпроти телевізора. Й не набалакалися. Та що там — мати й не надивилася на нього.

Про що було їм говорити? Згадувати минуле — болісно, щось змінювати — вже запізно. Так казав син. Мовляв, живі, то й слава Богу!

Тоді й попрощалися, адже більше, вирішив, він сюди не повернеться. Наказав квартиру здати державі, а за це, мовляв, зобов’язані і доглянути, і поховати.

Напевно, погодилася мати, так правильно. Толик у неї добрий, тихий, ніколи нікого не зачепив поганим словом. Тільки безхарактерний якийсь, немов телятко: хто накидав налигача на його шию, за тим і йшов. Усе життя натикався не на тих, каже, жінок, все траплялися йому пані з дітьми. Хіба чужий стане рідним? Отак приживеться, відігріється душею, пристарається для родини, а вони, невдячні, візьмуть та й виставлять за поріг. Тричі брав шлюб, але жоден із них не зійшов власною дитинкою.

Тепер, розповідає, він уже давно на пенсії, живе одинаком у приватизованій кімнатці гуртожитку, десь аж у Хабаровському краї, дуже хворіє. Син і раніше не часто навідувався. А десять років тому зібрався в неблизьку путь до матері тільки тому, що отримав на руки кілька місячних пенсій. Якби не ці гроші, то, мабуть, і не побачилися б.

Жодна мати не визнає, що її дитина погана, згірша за інших, до кінця намагатиметься, бодай для себе самої, знайти виправдання будь-якому вчинку своєї кровинки, навіть негідному.

— Може, якусь образу на мене затаїв?— каже. — Якщо добре подумати, то я ж нічим у житті його не підтримала: ні машини не купила, ні дачі. Трудилася кранівницею на заводі, часто й у дві зміни працювала, щоб дитину одягти-нагодувати, щоб і на свої плечі щось путяще накинути. Вдвох тулилися в дев’ятиметровій «комуналці». А цю квартиру, де оце нині мешкаю, дали від заводу, якраз перед са­місінькою пенсією. Толик на той час вже подався в Росію.

У свої 89 років вона з виду ще ніби й нічогенька. Сама себе поволеньки обходить, хоча на вулиці не буває по півроку. Їй просто нікуди йти. Та й замолоду пока­лічені ноги (переламалася стріла крана, вдарила по опорі — й вона разом із будкою злетіла донизу) дають про себе знати. Поштарка приносить пенсію, чи не половина якої йде на оплату комунальних послуг, а того, що залишається, ледве вистачає на хліб з молоком. Дільнична лікарка, якщо ви­дзвониш, приходить і прописує ліки. Тоді доводиться заощаджувати і на молоці. Уколи ставлять сестри милосердя, які опікуються старенькою. Приносять їжу, опла­чують з пенсії рахунки, іноді радують обновою. Їй, каже, легше навіть дихати від того, що не сама, що хтось та завжди є поруч, нехай і чужий.

Ні-ні, до самотності звикати не годиться, це неправильно, повчає, несправедливо: людині між людей годиться бути.

Старих чи калік, якщо є родичі, до притулку не візьмуть. За законом, навіть соціального працівника не призначать. Ніби й правильно, однак різні трапляються ситуації, не однакова й рідня в людей.

Вона не безрідна. Син далеко, та в Одесі живе племінник. Якось навіть навідувався до неї з сином-студентом, який надумав одружуватися. Покрутилися, позаглядали по кутках, попили чаю й вирішили, що з бабою вжитися молоді не зможуть, а обміном тулити свою однокімнатну до їхньої двокімнатної вже вона не захотіла. Помру, сказала, то робіть, що хочете, а поки жива — свого порогу не полишу.

І чужі доглянуть, кажуть люди, якщо гроші є. А в неї і грошей нема. У людей он стільки попропадало на книжках, а в неї й там нічого не залежалося: складе, було, чекаючи на сина, якусь копійку, то й всуне йому в руку. І знову, виглядаючи, складає.

— Як він там? — жінка ловить сухим тоненьким пальцем сльозу на щоці. — Хоч би не хворів. Мабуть думає, що я вже давно померла.

Вона якось по-дитячому розгублено й водночас беззахисно знизує худенькими плечима, неначе вибачаючись перед своєю дитиною, з якою так давно попрощалася, що й досі жива.

Викладає з мішечка на стіл крупу, олію, консерви… А баночку згущеного молока та пакетик недорогих цукерок із продуктового пайка, який ми принесли, одразу ж ховає за дверцятами старенького буфету.

Ми здогадалися, для кого ті гостинці.

Кайф ціною... в три життя

Коли вона кашляє, голосно й надривно, то, здається, що слідом за кривавим харкотинням з її рота повискакують шматки з’їдених туберкульозом легень. У неї вже гниють ноги, аж до жовтої кістки. Спершу тільки напухали часто, та згодом шкіра почала тріскати. Тепер висить лахміттям, а з відкритих ран юшить гній… Свербить і пече, стогне, так, що їй хочеться ту смердючу плоть поздирати нігтями. Нехай би ноги відрізали, вона згодна, щоби так не мучитися! Вже й на руці шкіра посиніла та піднялася. І на потилиці...

Хто б тепер упізнав у цій виснаженій сорокарічній хворій на СНІД і туберкульоз жінці, змученій болем і безвихіддю, завжди люб’язну пухкеньку Ларису, господиню однієї з перших приватних кондитерських у місті, людину, в якої усього було з надлишком.

Сирота з одного з райцентрів Одещини з червоним дипломом закінчила інститут. За фахом — технолог-харчовик, за характером — пробивна й практична. Трохи прижимиста, зайвої копійки ніколи не передасть, але ця риса стала до вподоби свекрусі: буде, хвалилася, з дівчини господиня, а синові – гарна жінка!

— Ти Ромця мого шануй, — наказувала невістці, — він у мене пестунчик. Знаєш, як я його маленького заколисувала? Срібну ложечку червоної ікри вкладу йому до ротика, він посмокче, проковтне й тільки так засинає.

Мине лише кілька років, і ця збожеволіла жінка, яку все місто знало як керівника, начальницю, напнувши на очі хустку, бігатиме по кримінальних «точках», напитуючи для сина дозу. Він корчився в судомах і просив від неї порятунку. Рятувала тільки «ширка», яку приносила та, котра колисала і котра не змогла вберегти свого хлопчика. На «чисті» наркотики не мали грошей, бо все нажите спустили на лікування від наркозалежності, а що залишалося з цінного — те з хати винесли Роман з Ларисою.

Перші великі гроші Лариса з чоло­віком заробили швидко. Здогадалися створити приватну фірму, яка, за попередньою змовою з директором заводу, де й продовжували працювати, займалася поставками сировини. Вони накручували на тих поставках, скільки хотіли. Невдовзі вже отримали право одноосібної реалізації ходової продукції підприємства. Прибутками, які, тоді здавалося, самі сипалися з неба, щедро ділилися з потрібними людьми, але й для себе чимало залишалося. Невдовзі відкрили власну кондитерську, мріяли про мережу ресторанів. Замахнулися й на приватизацію заводу.

Свого Ромця вона шанувала. Всюди разом, заодно. Отак в один вечір і спробували наркотики. В тісній компанії, серед своїх, успішних і амбітних. Кайф у порошку легко знімав напругу, веселив серце й, здавалося, тільки додавав сили для чергового бізнес-ривка.

Хіба було знаття, що те зілля їх швидко засмокче та висотає розум і сили, не залишивши жодного шансу ні для вороття, ні для порятунку?

Вже десять років як немає на світі Романа. «Загнувся», переказували, від передозування. Його ніхто й не шукав: так і пролежав усю зиму в закинутій цегельні, поки на його тінь, згорнуту калачиком, випадково не наштовхнулися шукачі металобрухту. За півроку до того, як помер, втратив матір, яка не мала більше сили боротися за сина. Напевно, він і не зрозумів, де вона по­ділася. Сестра з ним не хотіла знатися. Й не поцікавилася, де його поховали.

Що тепер має Лариса, то це облуплену кімнатку, в яку пустив жити її товариш (він тепер лікується в тубдиспансері та вже переказував, аби вибиралася геть), пляшку горілки, яку іноді принесуть друзі-алкоголіки, що приходять сюди грітися, та страшні болячки.

Біль, здається, їй тільки додає злості. Вона стає вередливою й неконтро­льованою: лупить по радіатору та бахкає кулаками в стіни. Сусіди постійно скаржаться, що вона курить і плює на чужі балкони.

До лікарні її таку ніхто не візьме. Кілька разів дільничний із санітарною бригадою відвозили до тубдиспансеру, та вона тікала звідти, прихоплюючи з собою лікарняні ковдри та речі сусідок по палаті.

— Ідіть до біса! — кричить, зачинившись у ванній. — Подавіться своєю крупою. Принесіть цигарок, бо не їстиму оцю гидоту.

Вона натякає на жменю пігулок, яку щодня їй приносять сестри милосердя.

Жінок із районної організації Товариства Червоного Хреста, які приносять їжу, ліки, одяг, щодня обгортають її ноги бинтами, змоченими знеболюючим, вона люто ненавидить, але чекає, бо принесуть щось попоїсти. Коли ж біль вщухає, ковтає пігулки, дякує за все, ховаючи очі, іноді починає плакати: напевно, каже, предки дуже нагрішили, що за них їй доводиться так гірко спокутувати.

...Коли довкруж стільки голодних і затертих життям

Не так давно один дуже багатий чоловік звернувся до інших багатіїв з пропозицією переполовинити свої статки (йшлося про десятки мільярдів доларів, які має кожен з них) й віддарувати другу половину тим, хто найбід­ніший: нагодувати, вилікувати, дати дах над головою, освіту, навчити заробляти на життя… Той чоловік вважає, що так буде справедливо, тому й запропонував провести досі небачений вселенський експеримент — а раптом всім від того стане добре, й у світі запанує мир і злагода?!

Хтось зголосився поділитися, одначе більшість його не підтримала. А найбагатша персона планети, коли почула про те, у відповідь покрутила біля скроні пальцем. Увесь світ простежив за рухом того пальця, бо встигли зафіксувати на плівку.

Ви примітили, що сьогодні захоплені погляди суспільства скеровані винятково в бік людей зі статками, людей успішних, тих, хто зумів вибратися наверх, стати «козирним», хто набрав такої суспільної ваги, що, складається враження, ніби простий смертний того і не підніме. Увімкни будь-який телеканал — тільки про них і мова. Мовляв, рівняйсь на таких, не відставай, хапай своє, товчи конкурентів, бо опинишся за бортом, де сіро, бідно, де одні шлагбауми й тупики. Кому ти такий невдаха будеш потрібен? То побігли!

Але, даруйте, куди подіти тих, про кого я розповіла вище? Виходить, якщо ти старий, самотній, бідний або ж хворий чи, в крайньому разі, просто дурний, то ти зайвий?

Життя переконує, що дуже вже хиткий місточок між заможністю та бідністю, успішністю й невдачами, здоров’ям і недугами. І жоден ще, погодьтеся, не прожив два життя, навіть якщо йому вже нікуди складати свої мільярди. Кожному з нас вділено всього по одному. Багато хто, аби знаття, віддав би все, щоб кулі не влучили, щоб болячка не зачепила, щоб дожити до старості...

Філософи стверджують, що формула «всі люди рівні перед Богом» і є підходом до розуміння проблеми рівності та соціальної справедливості. Мовляв, кожна людина має право діяти у власних інтересах, будувати власне життя за своїм розсудом і не може розглядатися як інструмент для досягнення цілей інших.

Кажуть, соромно бути бідним. А може, посилаючись на думку філософів, все ж таки соромно бути багатим, коли довкруж стільки голодних і затертих життям?

Мізерна платня, яку сьогодні отримують мільйони людей (і про пенсії також мова), морально пригнічують. Людина за таких обставин втрачає надію власними силами знайти вихід зі скрутного життєвого становища. Коли таких людей дедалі більше й більше — в суспільстві загострюється атмосфера протистояння та ворожнечі. Життя стає нестерпним, тому що більшість, якій з різних причин не поталанило, відчуває себе ображеною і приниженою, й дуже часто стає агресивною. Ситуація суперництва всіх проти всіх — надзвичайно загрозлива для суспільства, бо агресія може вихлюпнути люттю й без розбору накрити з головою й піших, і тих, що на крутих іномарках. Бачите, що твориться на Близькому Сході? Лише коли більшість може досягти успіху і гідного рівня життя, суспільство можна вважати цивілізованим і справедливим. Але за однієї важливої умови: що не будуть забуті ті, хто не встиг за всіма, не зумів, спіткнувся, через певні обставин чи з власної легковажності завернув за ріг, коли всі інші бігли вперед.

Ідеального суспільства людство не збудує ніколи. Якби для того випадав хоча б один шанс, то вже б давно його збудували.

Сильному — простір для дій та рішень, слабкому — захист і підтримка. Як про мене, то всі разом зможемо вижити тільки так. Якщо думаєте інакше, то скажіть, а я послухаю.