РОДУ моєму українському — зо два десятки колін. А державному утворенню — всього два десятки рочків. Дитина ще. Несамо­стійна, вразлива, беззахисна, невихована. Все бідкаємось: державо, зроби те і те, забезпеч, гарантуй... Але ж для початку державу такої якості треба вибудувати.

Хто буде будувати? Ну, звичайно ж, ми всі. Але за умови, якщо ми всі, різні, є політично єдиною нацією і якщо ця юна держава — наш спільний, а не чийсь дім.

Та в тім-то й річ — не тримається єдиної купи наша багатонаціональна родина. Все ділимося на «ми» і «вони».

За часів Ющенка розділення стало відчутним і болючим. За Януковича — поглибилося до непримиренності. НАТО — Росія. Помаранчеві — біло-блакитні. Московський патріархат — Київський. Бандерівці — радянські окупанти. Українська мова — російська. Різне ставлення до всього цього і породжує «вони» та «ми». А частина політикуму та фахові політтехнологи лише поглиблюють за наростаючою: наші — не наші, рідні — чужі, хороші — погані, друзі — вороги. Хоча всі полі­тики збилися з ніг у пошуку формули загальнонаціонального єднання та національної ідеї.

А чи може взагалі бути замість протиставлення поєднання? Щоб не «або те, або те», а «і те, і те». Чи може бути не намагання домінувати, захоплювати і примушувати, а мотивувати, узго­джувати та об’єднувати? Все ж таки перше — ближче до джунглів, друге — до надбань людської спільноти. Питання ж не в різниці поглядів, а в їх толерантному співіснуванні, без протиставлення і ворожнечі. Співіснування збагачує і зміцнює нас всіх, різних. Протиставлення — розділяє та послаблює. Напевно, в основі кроків назустріч до співіснування лежить бажання чути одне одного, вивчати, поважати, враховувати, розуміти, відчувати. Натомість, нетерпимість та ігнорування не такого, як ти, є основою інших речей — радикалізму, ксенофобії, фашизму.

Розділення на «ми» та «вони» часто-густо штучне. Саме через оте небажання (або невміння) дослухатися одне до одного та перекручування і підміну понять. Візьмемо отой багатостраждальний націоналізм, про який говорять з негативним забарвленням. Читачеві знайома неандертальсько-дивовижна сентенція «говорить українською — націоналіст». Ну, може, ще «бандерівця» підкинуть. А якою ж мовою іще говорити, якщо вона — моя рідна?! Мої ж гени парламент ще не відміняв! Тоді болгарин чи гагауз теж націоналісти, коли говорять своєю рідною. Скажу по секрету, що Путін або Костусєв — махрові націоналісти, бо чомусь постійно говорять лише рідною мовою. Тобто, якщо ми не хочемо всі бути поганими за мовною ознакою, маємо визнати, що націоналізм — це добре для будь-якої національності. Залишається лише зреалізувати заклик «націоналісти всіх національностей України — єднайтеся!».

Розділення за ставленням до історії, героїв, традицій настільки болюче, що останнім часом майже нема спроб спокійно це обговорювати. Ані на ток-шоу, ані в інтернеті, ані в черзі. Констатація конкретних історичних фактів збагачується особистою емоційною інтерпретацією з обов’язковою морально-етичною оцінкою. Причому протилежною з різних боків дискутантів. Чи є рецептура примирення? Звісно, є — за умови спільного однакового розуміння добра і зла та наявності мужності їх визнавати.

Я НАРОДИВСЯ в радянські часи в радянській Україні як частині Радянського Союзу. Навчався в російській школі. Мовою мого навчання, особистісного становлення та пізнання світу була російська. Ставлення до рідної було другорядно-необов’язково-сором’язливим. І оволодівати нею більш-менш повноцінно довелося вже після моїх тридцяти, за часів незалежності. Та, дякуючи радянському періоду, досконало володію і російською.

Обидва діди воювали в Червоній армії. Чи є вони героями для мене? Так, звичайно. Не тільки тому, що рідні. А тому, що захищали землю існуючої тоді спільної Батьківщини — СРСР, родину, моє особисте майбутнє. Чи є діди, які боронили Західну Україну в лавах УПА, героями? Так, звичайно. З тих же причин, навіть якщо мої діди були для них радянськими окупантами. Ті захищали, і ті захищали. Тільки різні Батьківщини. І в тих був агресор, і в тих. Тільки теж різний. А природа ж людських дій та вчинків була однакова! Що протиставляти?!

Так сталося, що незалежність застала в одній хаті і тих, і тих, з різним баченням та оцінками. Та одне ж одному не заважає. Переплетіння позитивних спогадів радянської епохи з відкриттям та усвідомленням власних історії, мови і традицій. Половина друзів — росіяни. Українські і російські пісні з дитинства — рідні. Хіба це не поєднується в одній людині, яка причетна і до того, і до того? А скільки нас таких, русифіковано-совєтських хохлів?

Певна річ, в українців російського походження свої складнощі з означених питань. Саме в росіян, а не російськомовних українців. Росіяни в Україні мають свою етнічну Батьківщину, яка їм рідніша. Напевно, це може формувати несвідоме ставлення до України як до продовження Росії, без патріотичних відчуттів до нерідної держави. Але ж для більшості населення — українців — Україна є етнічна Батьківщина. Нехай не до кінця вивчена, недосконала, часто несправедлива, через комуністичний переляк узалежнена. Але іншої нема. І ця ситуація вимагає мудрості й терпіння від обох найбільших етнічних груп, якщо ми прагнемо загальнонаціонального єднання. Бо через порозуміння саме цих груп якщо не зникне, то значно зменшиться світоглядно-релігійно-мовно-історичний суспільний розкол останніх років.

Непросто росіянинові в Україні ставитися поважно до своєї нової полі­тичної Батьківщини. А за що її йому поважати? Та в тому і справа, повторюсь, що, аби її, та ще й нерідну, поважати, треба її, достойну поваги, разом з українцем вибудувати. Українець же також відкриває для себе нову Батьківщину. Що ми знали про Крути, Голодомор, опір більшовицькій окупації у 20-і, Бандеру, Стуса, Чорновола?.. Українець теж будує для себе нову Батьківщину. Разом з усіма, хто поряд, тут і зараз — росіянином, молдаванином, євреєм, болгарином... Вона ж, держава, сама по собі не позбавиться корумпованої влади, продажних суддів, розкрадачів бюджету. Соціально-економічні та політичні права і свободи не впадуть з неба. Українцеві важливо бачити в росіянинові побратима і земляка, рівноправного співгромадянина, а не гостя чи окупанта, який «русскім міром» не збагачує, а обмежує мій «український світ». Не домінування — поєднання. Не тиск — пого­дження і взаємодія.

А КОЛИ такі високі посадовці, як губернатор і мер, зневажливо ігнорують та нехтують моїм мовним правом, я відчуваю загрозу, образу національної та громадянської гідності. І не думаю, що це сприяє толерантності, об’єднавчим процесам, досягненню злагоди і суспільної гармонії, чого, начебто, прагнула попередня і прагне нинішня влада. Ну не можуть Матвійчук і Костусєв, навіть враховуючи політичну кон’юнктуру та передвиборні обіцянки, не відчувати образливість своєї позиції до рідної мови більшості населення регіону. Біда, якщо це не недалеко­глядність окремих політиків, а спланована стратегічна лінія. Тоді певна політична сила зацікавлена у підтримуванні стану «розкол».

І чи не ту ж мету переслідує міжпатріархальна відчуженість? Ми ще Христа-Спасителя не ділили! Та не плутаймо віру в учення Христове і довіру до земних (грішних) священиків. Цинічне використання Церкви як інструменту політичного впливу, та ще й проти чималої частини народу, є гидким і не має нічого спільного з християнськими основами та принципами об’єднання і примирення.

А, взагалі, чи є об’єднавчі точки дотику в «ми» і «вони»? Чимало. Є різне ставлення до НАТО чи Росії? Але є й спільне розуміння, що, насамперед, без нас для нас та крім нас ніхто нічого не зробить. Мовний конфлікт? Вивчення та знання обох мов лише на користь і особистості, і суспільству. Різне ставлення до певних історичних та сучасних подій, фактів та особистостей? Але є спільне ставлення до загальнолюдських цінностей — однаково хочемо бути вільними, прагнемо безпеки, засуджуємо агресію, дбаємо про майбутнє дітей. Це не об’єднує?

Кров однаково червоно-солона. Біль від втрат, образ чи несправедливості відчуваємо однаково. Навіть у гріхах і бажаннях ми схожі. А соціальні сподівання взагалі розмивають нашу партійно-політичну різнокольоровість — і біло-блакитні, і помаранчеві симпатики, і бютівці, і «родинці» однаково бажають у нашій державі чесної влади, подолання корупції, справедливих судів та прокурорів, свободи слова, робочих місць та достойних зарплат, забезпеченої старості, гарантованої доступної медичної допомоги, можливості якісного навчання для дітей... Хіба це нас, таких непримиренних, не об’єднує? Хіба не з цього починається патріотизм без прив’язування до національності?

Намагання побачити споріднене в іншому, спроби кроків назустріч, пошуки солідарності та об’єднання — надважливі сьогодні речі, бо це пошук відповіді на питання, як нам всім, таким різним, жити разом та гармо­нізувати незріле громадянське су­спільство.

А ця відповідь, вбачається, і є національна ідея