– Займатися експортом зерна, як сировини, державі економічно не вигідно! – таку думку я почув в Інституті проблем ринку та економіко-екологічних досліджень. – Продовження такої політики остаточно перетворить Україну на сировинний придаток європейської переробної індустрії.

Чому ж Україна у сфері продажу зерна дозволяє командувати бал іноземним трейдерам? А попросту кажучи – перекупникам!

Дослідження потрібно почати з питання, куди спрямовується вирощене зерно, і яка структура його споживання, вважає заступник завідувача відділу ринкових механізмів та структур Володимир Лисюк. Проблема – комплексна, тому труднощі зерновиків не можна розглядати окремо від інших аспектів сільського господарства. Колись, за радянських часів, значна частина зерна спрямовувалася на корм свійським тваринам. Сьогодні поголів’я худоби поменшало в десятки разів, а посівні площі не скоротилися. Ось надлишок зернових і відправляють на експорт.

– Вивезення зерна на продаж як товару рівнозначне втраті статусу конкурента на світовому ринку. Відомо, що рентабельною є торгівля продуктами вищої переробки, – говорить В. Лисюк. – Але Україна, всупереч логіці, продає сировину. А відбувається це тому, що держава не регулює ціни на національному ринку й пускає у свою економічну вотчину чужинців-перекупників. Це сміх і сором зернового ринку.

Компанії-трейдери, які представляють іноземний капітал, налаштовані на перевалювання золотого вантажу тільки за кордон. Для цього трейдери і затівають ігри зі зниженням закупівельних цін на зерно. Створюючи спільні підприємства, діючи через посередника або застосовуючи інші схеми, вони підгортають під свій контроль роботу елеваторів і хлібоприймальних пунктів. Зрозуміло, їхні лабораторії, роблячи висновки про класність зерна, коригують результат аналізу відповідно до корисливого інтересу господаря-трейдера. Так якість зерна навмисно занижується. Воно оголошується фуражним. Відповідно на нього опускається й закупівельна ціна. Далі, користуючись відсутністю у сільгоспвиробника альтернативного варіанту, трейдери змушують його погоджуватися на нав’язані умови продажу зерна.

На руку перекупникові й той факт, що зерновиробникам не вигідно здавати хліб у держрезерв, оскільки ціни там ще нижчі. Він робить невелику надбавку і розраховується одразу готівкою, а не за перерахуванням наприкінці місяця. От аграрій, весь у боргах як у шовках перед банками, і погоджується йти на уклін до іноземця. А держава повністю втрачає контроль над цим сектором АПК.

Як тільки вивезене з України зерно перетинає кордон, лабораторії піднімають його статус до рівня продовольчого. Але, вважає В. Лисюк, за справедливістю ціна на українське зерно повинна бути у два-три рази вищою за європейське.

Необ’єктивні й заяви про «низьку» якість зерна, вирощеного на українських чорноземах. Так, урожайність на них близько 30 центнерів з одного гектара. У Німеччині, Франції – до 70 центнерів. Але це тому, що тамтешні суглинки фарширують хімікатами. Аргументом на користь товару стає кількісний показник. А те, що якість зерна від подібної інтенсивної технології погіршується, конкуренти замовчують.

Адже українським сільгосппідприємцям не до прояву національного гонору. Коли землю розпаювали, утворилося безліч дрібних господарств, поодинці не спроможних обробляти наділи, купувати техніку, ПММ. Тому багато селян ностальгічно згадують колгоспи, які спроможні були утримувати свої склади і машинно-тракторні парки. У свою чергу, вчені вбачають завдання аграрної економіки в тому, щоб відродити великотоварне виробництво. Тільки так можна організувати систему землеробства, відновити селекцію, сівозміну.

З другого боку, зауважує В. Лисюк, ук­раїнські виробники молочної продукції через скорочення поголів’я корів змушені працювати на імпортованому сухому молоці. А м’ясопереробні комбінати – на привізному м’ясі. Зі споживанням імпортної продукції відбувається вимивання грошей з національного обігу. Процес посилюється в міру формування психології рвацтва у самих виробників: був би куш сьогодні, а завтра хоч трава не рости.

Росія веде незалежну політику, виходить на ринок зі своїм товарним продуктом Білорусь.

До якого ж часу питання продовольчої безпеки України залишаться без належного розуміння як на державному рівні, так і в середовищі місцевих підприємців? Тема, звичайно, «незручна». Але чи не набридло Україні годувати чужі заможні країни?