До війни працював учителем

Полковникові у відставці, журналістові Василю Митрофановичу Луполу іде 94 рік. У його квартирі на Сегедській тепло і затишно. А я прошу розповісти про минуле – де воював, як став журналістом.

– До війни я працював учителем. Буквально перед її початком мене призвали в армію. І довелося навчатися військової справи, – розповідає ветеран Великої Вітчизняної.

І, треба сказати, він опанував цю науку непогано. Війна застала Василя Лупола під Кишиневом, як кажуть, зрілим і підготовленим захисником Батьківщини на посаді секретаря комсомольського комітету частини, а його груди прикрашали знаки військової звитяги тих років – «Ворошиловський стрілець» та «Відмінник РСЧА».

Довелося Василю Луполу пройти фронтовими дорогами від Дністра до Північного Кавказу і назад. Влітку 41-го разом з артилеристами своєї частини він захищав підступи до Одеси. А у 1944 році, як старший інструктор політвідділу 5-ї ударної армії, що входила до складу 3-го Українського фронту, визволяв Одеську область і рідну Молдавію. Виганяв фашистів та їхніх прислужників з Болгарії, Югославії, Угорщини. Перемогу зустрів в Австрії – у передмісті Відня. Після війни, офіцера, який чудово знав румунську мову, командування направило у складі особливої місії до Румунії налагоджувати зв’язки з місцевими комуністами, які повинні були очолити країну. Ратна праця В. Лупола відзначена п’ятьма орденами і більш ніж тридцятьма медалями.

– Потім уже я перейшов на роботу у ЗМІ, із сорока років журналістського стажу близько 28 років віддав газеті Одеського Червонопрапорного військового округу «Защитник Родины», – далі розповідає ветеран.

– Ви стояли біля витоків Одеської обласної організації Спілки журналістів України...

– Спочатку при редакції окружної газети було створено бюро Спілки журналістів, – говорить Василь Митрофанович. – Але кількість партійних видань зростала, а з ними і кількість журналістів. Тому у 1957 році в Одеському обкомі КПУ ухвалили рішення щодо необхідності створення обласної журналістської організації. Зайнятися цією важливою справою доручили мені та ще двом одеським журналістам – Іванові Коляді та Олександру Щербакову.

До слова, коли організація відзначала своє 50-річчя, Василь Лупол свій членський квиток, датований 1957 роком, передав до музею ООО НСЖУ. У творчому ж активі ветерана десятки книжок, які він написав самостійно та у співавторстві з колегами, тисячі газетних і журнальних публікацій. Усього не перелічиш.

Активна громадянська позиція Василя Митрофановича не залишилася непоміченою. Він заслужений журналіст Молдавської РСР з престижним посвідченням під № 2. Ветеран нагороджений також Почесною відзнакою голови Одеської облдержадміністрації, золотою медаллю, дипломом та Почесною грамотою Національної спілки журналістів України.

Анатолій Дністров

Хліборобські гени

Свого часу наш край уславили багато видатних хліборобів, новаторів та подвижників сільгоспвиробництва. В одному лише Березівському районі працювали два двічі Героя Соціалістичної Праці – Макар Онисимович Посмітний та Павло Пилипович Ведута – очолювали відомі у всьому Радянському Союзі колгоспи-сусіди, що змагалися між собою. Нині у центральних садибах тих колишніх колгоспів, Розквіті та Ставковому, живуть та працюють вже у нових умовах нащадки тих відомих людей.

Ось, наприклад, у Розквіті живе Макар Іванович Посмітний. Він онук славетного діда. Пам’ятає, як Макар Онисимович любив землю, як особисто оглядав колоски на полі, колгоспників до цього привчав. Але не лише найвищими врожаями славився Розквіт. Макар Онисимович дружив з відомими письменниками, політиками, космонавтами. До нього їздили по досвід американські фермери і навіть конгресмени. У Розквіті гостям найперше впадало в око те, що на всіх вулицях росли троянди. Нікому й невтямки було зірвати квітку у центральному парку, бо у кожного біля хати були свої. Та й люди тоді у селі веселіше жили, вони раділи життю і вірили у щасливе майбутнє.

Нині село змінилося. Не у кожному дворі квіти зосталися. А от у Макара Посмітного (друзі звуть його Мареком) все є: і 7 видів троянд, і 11 сортів винограду. А ще – сад, город, різні прибудови з численною живністю. Правий був колись академік Вавілов: генетика – річ реальна.

Над своїм майбутнім Марек довго не замислювався. Спочатку закінчив Петрівський радгосп-технікум, потім, відслуживши в армії, вступив до Тимірязєвки (сільгоспакадемії у Москві). Захищаючи диплом, вразив комісію власною методикою пророщування насіння баштанних культур. Кавуни у нього сходили удвічі швидше, ніж у інших студентів-практикантів. Отримав запрошення до аспірантури, але відхилив його. Скучив за рідною землею. У Розквіті працював спочатку у плодово-ягідній, а потім у насінницькій сфері. На сьогодні під тиском обставин, обробляє невеличкі земельні паї своїх батьків та батьків дружини. Відкрив торговельну точку з канц­товарами (неподалік школа) та товарами першого попиту. Зерно зі свого поля використовує на годівлю птиці, свиней. Утримує до 50 голів овець. Дід, як відомо, з дитинства пас отари місцевого пана Гузя. А ще від діда передалася Мареку велика любов до… футболу. Макар Онисимович прагнув бути лідером в усьому. Його команда не мала рівних у районі, успішно грала і в обласних змаганнях. Онук, у свої майже 50, все рідше виходить на поле. Як футболіст. А ось тренерства не полишає. Нині він тренує футболістів села Конопляного, що у сусідньому Іванівському районі. От і спробуйте щось сказати проти генетики…

А у Ставковому живе інший онук уже іншого двічі Героя. Володимир Георгійович теж згадує, що йому пропонували залишитися в аспірантурі Одеського сіль­госпінституту, який Володимир закінчив з відзнакою. Але й він повернувся на дідову землю. Його дід, Павло Пилипович Ведута, був на 20 років молодший від Макара Онисимовича. І шлях до зустрічі цих великих видатних людей виявився непростим, а для Ведути досить драматичним. Справа в тому, що житель Журівки (Миколаївський район) Пилип Ведута у буремні післяреволюційні часи потрапив до списку куркулів. Його з сім’єю вкинули до вагона і викинули посеред степу десь аж у Курській області. Згодом він там помер. Дружина Єлизавета зрозуміла, що без ньо­го сім’я загине. Тож спродала все, що було, і купила трьом дітям квитки у різні кінці. Одна донька поїхала до Краснодарського краю, друга – до Ленінграда. А син Павло подався на рідну Одещину. Влаштувався на роботу до каменярні в Іллінці. Там і одружився. Згодом повернулася й мама. Виявилося, що вона пройшла увесь шлях на батьківщину пішки. Не було в неї уже грошей на квиток…

Після війни Павло Ведута потрапив до відомого колгоспу, яким керував Посмітний. Виріс там до бригадира, став Героєм Праці. Потім отримав пропозицію очолити сусідній колгосп, де за визначні досягнення був удостоєний другої Золотої Зірки. Вдумайтесь у цифри. Колгосп Ведути продавав державі 30 тонн молока щодня! Щомісяця вироблялося по 100 тонн м’яса! Доярки мали зарплату головного зоотехніка, механізатори отримували доплати за вирощування цукрових буряків, соняшнику. Вся натуральна оплата колгоспників зараховувалася при визначенні пенсій.

Зараз інші часи. Володимир Георгійович став засновником приватного сільгосппідприємства, обробляє землі родичів та друзів із сіл Ставкове та Данилівки. Має весь набір сільгосптехніки, знання і досвід. Завдяки тому досвідові й виживає. Завчасно заготував пальне, добрива. А які ціни на все це стали тепер! З нового врожаю мріє купити пристойний вантажний автомобіль, щоб самому возити зерно у порт. Бо посередники просто останню сорочку стали із селянина здирати.

Є, як бачимо, в онуків плани. Є досвід та енергія. Разом з тим обом їм сумно за долю землі їхніх дідів. Принаймні, все, що від них, нащадків, залежить, вони роблять для неї і робитимуть далі.

Олександр НЕБОГАТОВ, власкор «Одеських вістей», Березівський район

«…Змусили прикусити язика»

Як писали в газетах 1932 року, «героїзмом радянських моряків із Чорноморського морського пароплавства захоплювався увесь світ». Одночасно преса гордо сурмила про те, що «нафтовики Азербайджану змусили прикусити язика багатьох тодішніх недоброзичливців, які пророкували «неминучий» провал п’ятирічки».

Ці дві події пов’язані тим, що тоді, згідно з розробленою програмою перевезень наливних вантажів, на верфях Гавра за контрактом з Москвою було побудовано 12 великих танкерів. Одному з них дали назву «Советская нефть».

Члени його екіпажу, працюючи надурочно, зібрали кошти на купівлю трактора «фордзон» для чуваського колгоспу. Машину, виготовлену на Путіловському заводі, було передано селянам у вигляді шефської допомоги від моряків-чорноморців.

Танкер здійснив кілька важких рейсів з пальним до Європи, до Владивостока. Повертаючись із цього далекого порту додому, він піймав у відкритому ефірі тривожний сигнал SOS. Про те, як розгорталися події, ми довідаємося сьогодні з вахтового журналу і рапортів, що зберігаються в Музеї морського флоту України.

16 травня 1932 року з Індокитаю повертався французький лайнер «Жорж Филиппар». Коли судно було в Індійському океані, на ньому виникла пожежа. Радянські моряки першими прийшли на допомогу. Це було сміливе рішення, тому що танкер не був дегазований. І перебування в зоні вогню становило для нього велику небезпеку.

– …Далі йшли повним ходом на зближення із судном, що потрапило у біду, – пише у звітному повідомленні капітан «Советской нефти» Алексєєв. – Вітер був 6 балів, хвилювання 5 балів. О четвертій годині, коли ще було темно, до палаючого судна залишалося близько 600 метрів. На морі виднілися плаваючі буї, що світилися. Пароплав був обійнятий полум’ям. Зупинилися з його навітряного боку. І тут ми почули у себе з лівого борту розпачливі крики…

З борту аварійного лайнера було знято 437 чоловік. Урятовані заповнили всю вантажну палубу і житлові приміщення танкера. 235 пасажирів підібрали з води підоспілі пізніше два англійські пароплави. Але вони незабаром пішли, а «Советская нефть», вірна морському обов’язку, далі галсами «прочісувала» океан поблизу палаючого лайнера.

За порятунок своїх громадян французький уряд нагородив чорноморців золотими та срібними медалями. Закордонна преса захоплювалася сердечністю моряків незрозумілої їм більшовицької країни, які оточили пасажирів турботою і увагою, дали ковдри, одяг, забезпечили харчуванням. Судновий лікар В’юнов не заплющував очей усю ніч, обходив поранених і обпалених. Зворушив французів і той факт, що матрос Рулєв зняв свою сорочку і укутав промоклу шестирічну Франсуазу.

Її батько, мільйонер Луї Дрейфус, запропонував матросам і капітанові чек на чималу суму. Але йому відповіли, що «не було випадку, коли російські моряки брали плату за порятунок людини на морі».

На прощання французи «цілували та обіймали хоробрих моряків. Кораблі, що підійшли до танкера по врятованих, салютували йому прапорами».

У 1960 році доросла Франсуаза та її батько відвідали «Советскую нефть», що зайшла до Гавра.

Танкер було списано із транспортної роботи 1 серпня 1966 року.

Стас Владов

Наркома оборони зустрічав… візник на прізвисько Бирдя

Як відомо, Бессарабія була приєднана до СРСР

28 – 30 червня 1940 року. Ось як це описує у своїй книжці історик Борис Райнов: «…Небачена подія сталася в Кілії 30 червня. Спочатку над містом пролетіло кілька винищувачів, потім над великим рівним полем на околиці з двомоторних літаків був висаджений десант, який оточив і «прочесав» поле. Після таких приготувань здійснили посадку кілька «дугласів», з яких на поле вийшли: наш земляк – Маршал Радянського Союзу і нарком оборони С.К. Тимошенко у супроводі Першого секретаря ЦК Компартії України М.С. Хрущова…»

Так, Семен Костянтинович Тимошенко, який став згодом, під час Великої Вітчизняної війни, одним з видатних воєначальників, двічі Героєм Радянського Союзу, у 1940 році прилетів на свою малу батьківщину. Визволення Бессарабії для нього, селянського сина, якому з раннього дитинства доводилося наймитувати, було особливим святом.

С. Тимошенко народився в селі Фурманівці на березі озера Китай, заснованому молдаванами у 1794-1795 роках на місці татарського поселення Фурманікіой. Звідси у 1914 році він був призваний до царської армії. Брав участь у Першій світовій війні, був кулеметником у складі 4-ї кавалерійської дивізії на Південно-Західному і Західному фронтах. Нагороджений за хоробрість Георгіївськими хрестами трьох ступенів. А у 1917 році у складі 1-го Чорноморського червоногвардійського загону брав участь у ліквідації корніловщини.

Звичайно, односільчани пишалися своїм видатним земляком – червоним командиром. Тому, як пише Б. Райнов, «…гостей вийшла зустрічати, без особливого перебільшення, уся Кілія. Мітинг був багатолюдним, його склад – строкатим: від маршала до його друга юності – бідного кілійського візника – «каруцаша» Василя Арнаута на прізвисько Бирдя…» У Кілійському історико-краєзнавчому музеї збереглася фотографія, на якій відображена тепла мить зустрічі наркома і візника.

Жителі Фурманівки, а тут мирно сусідять молдавські та українські родини, пишаються своїм видатним земляком. У цьому селі й сьогодні живуть далекі родичі Маршала Радянського Союзу. У центрі села С.К. Тимошенку встановлено пам’ятник.