Їхні імена вкарбовано у вічність

Ширяївська земля багата ратними звитягами своїх уродженців. Найяскравішим доказом є те, що із тридцяти чотирьох Героїв Радянського Союзу Одещини – дев’ять ширяївці. Іван Васильович Кондратенко, Степан Калинович Колісниченко, Микола Павлович Жуган, Тихон Олександрович Кучеряба, Олексій Федорович Горобець, Микола Іванович Сташек, Яків Харитонович Кольчак, Леонід Федорович Лавренюк, Сергій Миколайович Шевельов кров’ю вписали свої імена в історію визвольної війни нашого народу від німецько-фашистських окупантів. За особливі заслуги всі вони удостоєні найвищого звання. На знак шани до їхніх заслуг вдячні потомки в центрі селища оформили Алею героїв-земляків. Чимало розповідей про їхні подвиги можна знайти в районному історико-краєзнавчому музеї. І хоча майже всі вони пішли із життя в досить молодому, а дехто і в юному віці, про кожного можна написати книгу, а то й не одну.

Військовий льотчик Степан Калинович Колі­сниченко, вихованець Одеського авіаклубу, у роки Великої Вітчизняної війни здійснив 114 бойових вильотів, знищив 20 і пошкодив 4 ворожі літаки. «Це було в районі міста Шостки. Виконавши бойове завдання, він повертався на свій аеродром, та раптом з-за хмари виринуло 5 фашистських літаків. Колісниченко вступив у нерівний бій. З першого заходу льотчик прошив ворожий літак кулеметною чергою. Залишаючи за собою хвіст диму, впав і другий. Але сили були нерівні…» Так описано в нагородному листі останній бій героя.

А в одному із серпневих номерів фронтової газети за 1943 рік було вміщено невелику замітку під заголовком «Сімнадцята перемога старшого лейтенанта Колісниченка», в якій йшлось і про таке: «Продовжує примножувати свої перемоги радянський ас ст. лейтенант Колісниченко. Він не тільки відзначається високою особистою хоробрістю і майстерністю, але і чудовими якостями вольового, умілого командира.

П’ять «юнкерсів» направлялися до нашого аеро­дрому. На перехоплення вилетіла п’ятірка винищувачів у складі Трубнікова, Грішмана, Мещерякова і Шилова. Льотчиків очолював майстер повітряного бою Колісниченко. Група зближалася з противником, зберігаючи свій бойовий порядок. Німці довго будуть пам’ятати цей бій. Він тривав всього три хвилини, але з п’яти «Ю-88», якимось чином вирвався лише один, інші машини знайшли собі могилу неподалік аеродрому. У цьому бою повітряний воїн Колісниченко отримав сімнадцяту перемогу».

Приземлившись після цього бою, Степан Кали­нович дізнався, що його представлено до нагороди Золотою Зіркою.

Син Степана Колісниченка Степан продовжив батьківську справу. Також став військовим льотчиком, причому служив у тому ж полку, в якому воював його батько. А дружина і мати льотчиків Колісниченків Надія Порфирівна мешкала в Ширяєвому.

Про подвиг героя розповідають листи, старі пожовклі газетні вирізки, на його прикладі ви­ховалося не одне покоління патріотів. Перші його послідовники вже стали старенькими дідусями, а деякі й пішли із життя, а він – льотчик-винищувач Степан Колісниченко і досі залишився молодим. Він весело усміхається із портрета на Алеї Слави, ніби щойно вийшов із своєї бойової машини.

Лариса Алексєєва, Ширяївський район

Ризик не менший за фронтовий

Шістдесят один рік робочої біо­графії пов’язує Івана Олексійовича Маленка з Одеським портом.

Солдат-переможець, сержант полкової розвідки у роки Великої Вітчизняної, він за першим післявоєнним набором потрапив до порту. Навесні 1946 року підприємство являло собою сумне видовище: розкидані бомбами причали, зруйновані склади. Все технічне устаткування складалося з трьох старих кранів. Але сильніший за біду був молодий ентузіазм учорашніх фронтовиків, з яких формувалися бригади вантажників.

– Ми обслуговували третій район, так звану гавань Кримську, – згадує

І. Маленко. – Вантажили жир у бочках, сир у коробах, папір з Фінляндії, чай. Пакунки з трюмів піднімали лебідками, спускали з борту на причал і відвозили на маленьких карах з великими важелями. Праця була переважно ручною, яка потребує фізичної сили. А умови роботи – часто нездоровими, засобів індивідуального захисту не було і у згадці. Так, при розвантаженні мішків з цементом доводилося всю зміну дихати важким сірим пилом. А потім він виходив з пор кілька днів. Лазня була одна на весь колектив.

Проте, як каже ветеран, працювали з «емоційним запалом». А 200-відсоткового виконання норми «домагалися руками». Так і сказав про це начальству, коли воно приїхало, щоб наочно переконатися у небувалому трудовому досягненні бригади, якою керував І.О. Маленко. Маючи дві похвальні грамоти від міністра морського флоту, одержавши у 1946 році посвідчення «Молодого стаханівця порту», будучи одним з

трьох працівників 7-тисячного портового колективу, премійованих ламповим приймачем «Рекорд», він уже тоді був легендою. Ім’я І.О. Маленка було написано на обласній Дошці пошани біля Оперного театру.

Іван Олексійович належить до плеяди керівників-самородків, щедро висунутих тим гарячим часом. Він двічі обирався депутатом райради Воднотранспортного району. У підпорядкуванні колишнього розвідника було 35 докерів.

– Бути старшим над людьми – ризик не менший за фронтовий. У деяких бригадирів, які гналися за результатами, підлеглі одержували травми, каліцтва. Я вважав це неприпустимим: життя і здоров’я завжди дорожчі. Але і любимчиків у нас не було. З-під моєї руки вийшли у лідери 11 провідних бригадирів.

Колишнього розвідника кидали «на прорив» на найважчі ділянки. Порт одужував на очах І.О. Маленка та його зусиллями. Поступово впроваджувалися продуктивніші технології. Інженери розробляли нові вантажозахватні пристрої, на причалах з’явилися сімейства продуктивних пневмомашин, грейферів, магнітів. Портовики навчилися пакетувати вантажі. Маленко був одним із тих, хто ще наприкінці 50-х років освоював перевантаження контейнерів – сьогодні найпрогресивнішу практику у світі. Просував пасажирські перевезення. Але непросто це: людині і порту зростати разом. Груди І.О. Маленка важкі не від нагород – від пе­режитого.

Влад СЛАВІН

Став хлопчик капітаном

Йосип Йосипович Босюркін любив море з дитинства. Плаваннями в далекі країни марила вся Молдаванка та його рідний Старокінний провулок. У 1937 році десятирічний Йосип полишив ігри в козаків-розбійників і записався в гурток юних моряків при будинку піонерів.

Там навчали в’язати вузли і користуватися азбукою Морзе, поринати у водолазному спорядженні й шити вітрила гордоманом – шилом на круглому шматку металу, закріпленому на замкненій смужці тканини. Моряк надягав його на руку і ударом долоні пробивав отвір у грубій парусині, куди можна було просмикнути нитку. Сьогодні це екзотика!

Ще Й. Босюркін згадує, як здійснював морські походи на байдарках, разом з напарником-веслярем працював веслами – від Одеси до Миколаєва. Потім був морський технікум (нині Одеське морехідне училище ім. О. Маринеска). У роки війни Йосип жив на окупованій території, і з цієї причини пізніше йому довго не відкривали візу. Навички майбутнього капітана здобував у каботажних плаваннях.

Працював на димучих пароплавах із клепаними бортами, отриманих за репарацією. Трофейний суховантаж «Фиолент», потім «Айвазовский» стали першими суднами, де Й. Босюркін здобував міцну морську виучку. Тоді біля старих шотландських котлів температура в машині піднімалася до 60 градусів, у кочегарів, які штивали вугілля, ішла з носу кров. Але ніхто не полишав вахти.

У таких умовах розвивався вітчизняний флот і народжувалися корифеї морської справи. Кожен рейс потребував виняткового вміння. Накопичивши досвід,

Й. Босюркін піднявся на капітанський місток «Златоустья». За працездатність судна цього типу моряки прозвали «горбачами». Моряки «Златоустья» пізнали шлях від Мурманська до Магадана.

Пізніше Йосип Йосипович опановував труднощі переходу із твердого на рідке паливо, з парових машин і турбін на дизелі. Здійснив кругосвітнє плавання, провівши довірений йому т/х «Суздаль» морями різних широт. Брав участь у вивченні новітніх серій суден, якими регулярно поповнювалося Чорноморське пароплавство. Загалом кількість суден ЧМП разом із допоміжними катерами і «кометами» на підводних крилах доходила до 360.

На очах старого капітана один начальник пароплавства змінював іншого, один міністр транспорту поступався своїм кріслом новому призначенцеві. Майно підприємства розпродавали на всі боки.

– Те, що розкрала купка негідників, ніхто вже ніколи не відновить, – з болем говорить моряк-ветеран.

Після двох інсультів він намагається не нервувати. Але його сумний погляд на море, на Одеський порт висловлює багато чого…

Владислав КІТІК, «Одеські вісті»

Згадую піхоту…

Давно минули ті дні. Але епізоди військової служби у моїй пам’яті – назавжди. На другий день Різдва 1943 року, у віці 17 років та 2 місяців мене призвали до армії. Послали навчатися на командира кулеметного розрахунку. За місяць до 18-ліття я отримав перше поранення у бою за визволення Харкова.

Потім було друге – на Черкащині. Зустрів Перемогу під Прагою. Зі щемом у серці згадую й повоєнні роки. Коли країна відбудовувалася, потім відстоювала свої інтереси в умовах уже іншої, так званої холодної війни. Я після Перемоги 1945 року служив у рідному 42-му стрілецькому полку 180-ї Київської орденів Суворова, Кутузова дивізії. Навік запам’ятав своїх товаришів по службі: заступника комполка підполковника Петрова, помічника начштабу підполковника Скавронського, командира батальйону підполковника Максимова, командирів рот, капітанів Торопова, Одинокова, Віграєва, Череповського, Єрохіна, Калюжного, Герасимова.

З 1955 року мене перевели на службу в Місцеві органи військового управління (МОВУ). Був переведений у підпорядкування Одеського обласного військового комісаріату. Служив у Піщанському, а потім у Березівському райвійськкоматах. З добром та вдячністю згадую начальника 3-го відділу підполковника Красова, начальника 4-го відділу підполковника Брагу та його помічників Курова, Жаворонкова, Мацька, Юдаєва.

Ці люди запам’яталися мені як справжні офіцери, віддані захисники Вітчизни. Їхні діти, внуки та правнуки можуть пишатися ними.

Сергій ІВАНОВ, учасник бойових дій, полковник у відставці, голова комітету ветеранів Збройних сил Березівської районної організації ветеранів