До 140-річчя від дня народження видатної поетеси

Ще молодими зустрілися Одеса і Леся Українка: місту й ста років не було, коли на чорноморське узбережжя вперше ступила сімнадцятилітня поетеса. Тоді, влітку 1888-го, Одеса була затишною: гарні дво- і триповерхові будинки з високими вікнами й просторими балконами, чітко впорядковані широкі вулиці, вздовж яких тягнулися акації, багато скверів та бульварів з доглянутими газонами…

Місто, яке на той час відігравало першу портову роль у Російській імперії, вразило юну Лесю Косач. Та сюди вона прибула не відпочивати, не за південною екзотикою чи натхненням. Рідне Полісся дівчину змусила покинути хвороба: шостий рік поспіль вона страждала від тяжкої недуги — туберкульозу кісток. Кращі лікарі Варшави, до яких звернулися старші Косачі, зафіксували хворий суглоб ортопедичним апаратом та порадили морські купання. Операцію тазостегнового суглоба вважали небезпечною для життя…

Цілющі властивості грязей одеських лиманів, про які говорила вся імперія, відчула на собі і Леся: за три літні місяці їй стало набагато краще. Наступні два роки вона повертатиметься до Одеси, на Поштову, 27 (нині — Жуковського, 27). Там мешкала велика родина Комарових, з якою товаришувала сім’я Косачів.

Голова роду — Михайло Федорович Комаров — був шанованою людиною: в Одесі його знали як вправного юриста, нотаря, перекладача, видавця, автора численних статей і нарисів в українській періодиці, засновника одеської «Просвіти». Богдан Комаров, наймолодший із п’яти його дітей, записав спогади про його зустріч з Лесею та Лесину зустріч з Одесою. Ось один з них:

«В Одесі було три пункти, з яких найчастіше милувалася морем Леся. Першим був центральний бульвар («Николаевский»), близько від нас. (Нині це Приморський бульвар. — Авт.). З того бульвару широко відкривався краєвид на Одеський порт з його невпинним рухом і гамором. З цього ж бульвару, від пам’ятника Рішельє, починалися знамениті монументальні гранітні сходи, що вели до самого порту.

Другим місцем споглядання вибрали дівчата бульвар Олександрійського парку — тепер це парк Шевченка. Тоді ще зберігався там мур турецької фортеці Хаджибей. Через широкі амбразури цього муру приємно було дивитись на море: тут кінчалась Одеська бухта і починався безмежний синій простір, де-не-де біліли вітрила рибацьких шаланд. Це звідси бачила Леся море, коли писала: «В широкім просторі губилося око»... Любила Леся, і, мабуть, найбільше, третє місце, що лежало на самому березі, — Ланжерон. Це вже там, де скінчався порт».

Спогади про «той» причорноморський край залишила і сама Леся. Таким можна вважати цикл поезій «Подорож до моря»…

У жовтні 1889-го лікарі ризикнули — видалили хвору кістку дівчини. Результат такого лікування — загострення хвороби: Леся злягла. Та до Одеси вона поверталася й надалі. Щоправда, не лікуватися, а відправлятися звідси на лікування: портове місто було відправною точкою її шляху до лікувальних закладів мальовничого Кримського узбережжя, темпераментного Кавказу, загадкового Єгипту.

…Архів Михайла Комарова, куди входять й письмові згадки Богдана Комарова про перебування поетки в нашому сонячному місті, зберігаються в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького. Логічно, що саме там до 140-річчя від дня народження видатної письменниці цими днями пройшла бібліотечно-мистецька акція «Де правди не згас промінь пишний, Там треба шукати любові і миру...». Зокрема, відбулися літературний концерт «Поетичне Лесине слово» та творчий вечір відомої дослідниці життя і творчості Лесі Українки, краєзнавця та культуролога Тетяни Ананченко. Вона й розповіла про Одесу Лесі Українки.

У першому розділі книги «України часточка в мені», де теж про це йдеться, Тетяна Ананченко пише: «На жаль, в Одесі немає жодного пам’ятника Лесі Українці, хоча інших пам’ятників і пам’ятничків доста. Але я певна, що прийде той час, коли громадськість Одеси гідно пошанує видатну доньку нашого народу, яка носила таке горде й величне ім’я — Леся Українка». Хочеться, щоб слова дослідниці виявилися пророчими…