Агрофірма «Дністровська», що в Арцизькому районі, широко відома в нашій області. А зі створенням на її землях спільного підприємства «Дністро-гібрид» здобула й міжна­родне визнання.

Директор цього об’єднання Іван Васильович Кістол знову й знову доводить, що він із найкращих керівників на селі. У далекі вже роки кінця минулого століття його прізвище було в списку передовиків і два скликання – серед депутатів обласної ради.

Його успіхи явно комусь заважали. І шановану, неабияку людину викреслили зі писку кандидатів у депутати.

Після цього І.В. Кістол зосередився тільки на виробництві.

Але до нас все ж таки доходила інформація про його нові пошуки, про укладання договору із французами щодо розведення племінних свиней, про нові рекорди на полях і фермах.

На нещодавній нараді в губернатора Едуарда Матвійчука Іван Кістол зробив заяву: плани нашої області на подальше збільшення виробництва зерна є явно помилковими.

– Минулого року наша агрофірма зібрала 15700 тонн зернових, – говорить Іван Васильович. – Якби не втрати від частих дощів, то були б і всі 16 тисяч. Це небачене досягнення за всі роки існування господарства.

Але справа зовсім в іншому. І країна, і наша область не готові до своєчасного збирання такої кількості зерна – звідси й втрати! Але, крім цього, високий урожай практично ніде зберігати. Недостатньо зерносховищ із сушарками, бракує й критих приміщень у багатьох господарствах.

А тут ще всілякі маніпуляції із квотами на продаж зерна за кордон. І сотні зернотрейдерів доводять ціни до такого рівня, що виторг навіть витрат наших не покриває. Така політика вигідна, насамперед, тим, хто щороку спускає цифри, які передбачають постійне збільшення площ під озимі культури.

Останні п’ятдесят років нас наставляють, що ми повинні 55 відсотків орної землі виділяти під зернові, 12 відсотків – під технічні. І жодної уваги кормовим культурам, багаторічним травам.

Ось і виходить, що взимку немає чим годувати навіть нечисленне поголів’я ВРХ.

Щодня до мене в господарство приїжджають люди з Арцизького, Татарбунарського, Саратського та інших районів зі слізним проханням продати хоча б один тюк соломи, а за можливістю, і сіна. Такі сьогоднішні реалії, на які просто не можна закривати очі.

Повторюся, я не проти нарощування виробництва зерна, я проти монокультурного ведення сільського господарства, від якого страждають і земля, і люди, які живуть у селі.

– Серйозна заява! А що діяти з добривами?

– Насамперед, три мільйони тонн зерна, а то й більше, ми можемо й повинні одержувати й на менших площах. Думка ця не нова, але практичного розв’язання питання немає. Звичайно, потрібне внесення органічних добрив. Але для цього потрібні тваринницькі ферми. А нас зобов’язують постійно купувати мінеральні добрива, ціна яких знову збільшилася удвічі. І ефект від них далеко не той.

Зіштовхуємося й з іншим лихом: немає техніки для внесення того ж гною-сипцю у ґрунт, а тим більше рідкого калу зі свиноферм. Колись загони родючості діяли в усіх районах області, сьогодні їх немає в жодному. Потрібні спільні дії і фахівців, і управлінь агропромислового розвитку щодо порятунку землі від остаточного зубожіння.

А що дають ті ж добрива, поясню на власному прикладі. Кукурудза у нас вродила по 43,5 центнера з гектара, а на окремих площах, де поля одержали по 10 і більше тонн гною на гектар, урожай склав 102 центнери. Ці поля бачили вчені та фахівці з обласного центру.

Це дало нам змогу заготувати для тваринництва 5,5 тис. тонн сінажу і 3,5 тис. тонн силосу.

До речі, хочу відзначити, що високих надоїв на самому силосі не одержиш. У найкращому разі – до 3 тисяч літрів. А ми маємо у 2,5 раза більше. І сьогодні в середньому доїмо на корову 11-12 літрів молока. А забезпечує таку продуктивність лише сінаж.

– Але для заготівлі кормів, погодьтеся, теж потрібна воля влади.

– Як голова районної асоціації сільгоспвиробників, постійно вивчаю багато обласних та державних показників. І бачу, що проблеми створення, зміцнення кормової бази взагалі знято з порядку денного. Усе пущено на самоплив. У результаті кормові культури висіваємо лише на четвертій частині необхідних площ.

Кормами слід займатися і з розрахунком на підтримку приватного сектору. А потім давати їх селянам як оплату за земельні або майнові паї. Ось чому наші працівники мають змогу утримувати у своїх подвір’ях, як вони кажуть, власні «міні-ферми», де декілька корів, багато свиней, овець та птиці.

У зв’язку із цим я хочу звернути увагу й на цілковиту відсутність кормодобувної техніки не лише в районі, але й в усій області. Її просто перестали випускати. І доводиться закуповувати імпортну, яка дуже дорого нам обходиться.

Але купувати треба. Є така про­позиція, щоб кожна сільрада на добровільні внески своїх жителів закупила хоча б один прес-підбирач на село. Це виправило б ситуацію у приватному секторі.

Наша агрофірма щороку виробляє 1,5 тис. тонн м’яса і декілька тис. тонн молока. І нас зовсім не тішить те, що це становить 12 – 15 відсотків від обласних показників. Так не мусить бути! Коли тільки одне сільгосппідприємство дає такий результат. І якщо ми по-справжньому не займемося виробництвом тва­ринницької продукції в кожному районі, то будемо годувати людей усілякими сурогатами закордонного походження.

– Іване Васильовичу, Ви висловлювалися і з приводу виробництва сільгосптехніки…

– Це досить серйозна проб­ле­ма. Мабуть, найголовніша на сьогоднішній день. Почнемо з того, що в країні виробляються машини малопотужні, монофункціональні і… дуже дорогі. Ось і доводиться латати й перелатувати ті, що залишилися в господарствах іще з минулого століття. Добре, що обласна рада передбачає кошти для компенсації частини витрат на ті ж комбайни, трактори або дощувалки. Тільки добру справу треба доводити до кінця. А то влаштують показуху на всю країну з реалізацією 90 комбайнів, а потім забудуть про обіцяну допомогу. Ми, наприклад, ті 30 відсотків за комбайн так досі й не одержали.

Крім того, пільги, як по країні, так і в області, поширюються лише на свою техніку. Мовляв, треба підтримувати вітчизняне виробництво. Ну, а якщо воно випускає неякісний товар, та ще за непомірно високими цінами. Тоді як?

Ось і багато моїх колег воліють купувати імпортну техніку, яка нехай навіть була у вживанні.

– Яких висновків Ви дійшли після такого всебічного аналізу? Підозрюю, що невтішних…

– Наше сільське господарство розвивається всупереч логіці та накопиченому досвіду.

Захоплення зерновими культурами вже згубно впливає і на економі­ку господарств, і на родючість ґрунту, і на соціальне становище селян. Тут явно про­стежується інтерес Міністерства аграрної політики та продовольства. Але треба думати і про землю, і про тих людей, які на ній живуть і її плодами харчуються.

У нас в господарстві працівники, слава Богу, живуть благополучно – і зарплату одержують, і різні доплати. Хоча не все так добре. Ось багато років ніяк не можемо розв’язати питання з будівництвом школи в селі Садовому, про що вже писали «Одеські вісті».

Взагалі й політику в цілому стосовно жителів села треба змінювати. І не всілякими там подачками, про які на всю країну дзвонять, а результату немає. Ми працюємо, виробляємо дуже потрібну країні продукцію, перераховуємо лише самих податків до 6 млн гривень. А тому заслуговуємо на більшу повагу й зовсім інше до нас ставлення.

– Спасибі за бесіду.