Запитання: «Чи не вважає президент, що політика мультикультуралізму завершилася провалом та причиною багатьох проблем у французькому суспільстві?»

Ніколя Саркозі: «Так, цілком ясно, що це провал. Ми дуже зайняті самобутністю тих, хто до нас приїжджає, і приділяємо недостатню увагу особливостям країни, яка приймає».

Найпопулярніше запитання президенту Франції від французів

під час проведення чергової щорічної прес-конференції з народом.

«Наш підхід «всі живуть поруч один з одним у мирі та злагоді» провалився повністю. Християнські цінності об’єднують нас. Тим, хто не поділяє їх, тут немає місця. Ті, хто хоче стати частиною нашого суспільства, мають не лише дотримуватися наших законів, але й розмовляти нашою мовою».

З виступу канцлера ФРН Ангели Меркель перед членами молодіжного відділення

Християнського демократичного союзу.

«Мультикультуралізм мертвий».

Заява лідера Християнсько-соціального союзу,

прем’єр-міністра Баварії Хорста Зеєхофера.

Два тижні тому Одесою прокотилася «блага вість» — приїжджає корифей історичної науки, професор з досвідом викладання в Гарварді, львівський історик Ярослав Йосипович Грицак. Ці характеристики в очах студентів, інтелігентів та пересічної публіки, багато хто з яких майже не читав праці Я. Грицака, надавали «індульгенцію» професору, перетворювали його на супероб’єктивного історика, який покликаний розчищати «авгієві стайні» історичних та полі­тичних міфів. Для занедбаних владою, затурканих перманентним геноцидом проти себе одеських українців приїзд львів’янина мав би гарантувати декількагодинний відпочинок, спілкування в окремо узятому приміщенні-резервації аборигенною мовою, на що в побутових умовах у більшості з них зазвичай не вистачає духу. Організатором акції виступив «Український клуб Одеси», що таким чином започаткував новий проект Вільного університету. Продовженням лекції Я. Грицака була дискусія в інформагентстві «Міст-Одеса», зміст якої вже висвітлювався в одному з попередніх номерів «Чорноморських новин».

На думку Я. Грицака та його однодумців, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства, об’єднання «україномовного Заходу» та «російськомовного Сходу» (це протиставлення прямо таки не сходило з вуст львівського історика під час лекції та прес-конференції, що виглядало дивним з огляду на його репутацію запеклого критика відомої тези М. Рябчука про «Дві України») є побудова в Україні мультикультурного, багатонаціонального суспільства, об’єднаного в українську політичну націю. Заради побудови цієї спільноти він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності. Це будівництво і є тим новим контекстом, у який, на його переконання, мають поринути українські історики, кинувши свої архівні, копіткі, факто­графічні пошуки, застарілі етноцентричні студії. Власне, заради створення такої «прогресивної спільноти» він та низка інших істориків підкорегували свій фах істориків на фах політологів, шкільних методистів тощо. Головними опонентами чи навіть ворогами ці історики розглядають українських націоналістів з партії «Свобода» та подібних. Водночас, нам не доводилося читати жодної резонансної заяви цих істориків проти діяльності російських шовіністичних сил у тій же Одесі, ска­жімо, увічнення пам’яті Катерини ІІ, балаганноподібного перепоховання подружжя Воронцових тощо. Під час обговорення своєї тези про те, що йому хотілося б побудувати Україну, в якій би Київ розмовляв як Донецьк, але голосував як Львів, Я. Грицак уточнив: «але як голосував Львів років п’ять тому, а не як зараз, коли він голосує за «Свободу».

Професор вважає, що у попередні роки президенти Л. Кравчук та В. Ющенко реалізовували етнічну концепцію побудови української нації, а Л. Кучма та зараз В. Янукович, хоч і недосконало, — політичної. Ну і, звичайно ж, історик переконаний, що, як і казав Л. Кучма, спроба побудови етнічної нації, де українці були б етнічним ядром, титульною нацією (зауважимо, що останнім часом це словосполучення щодо українців загалом зникло з ужитку), провалилася.

Не всі коментатори виступів Я. Грицака зауважили й ще одну рису професора та його однодумців, на якій ґрунтується більшість їхніх праць, — різке несприйняття українського села як колиски та бази подальшого розвитку української нації. Наприклад, у своєму відомому «Нарисі історії України» львівський історик писав: «З тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська ідентичність, не всі працюють на досягнення цієї мети (модернізації українців). Великим консервативним чинником є традиційна спадщина українського села». Цю селянську спадщину автор ставить на один щабель з таким гальмуючим чинником, як радянська спадщина. Таке «антиселянство» не є дивним, адже воно націоналізує українців, гальмуючи їх перетворення на єдиний радянський народ… ой вибачте — українську політичну націю. Не є воно дивним і з точки зору людських комплексів багатьох українських істориків-лібералів/космополітів/модерністів, котрі як і Я. Грицак, походять саме з «непрогресивного» українського села.

Радикалізм у запереченні всього питомо українського або «національних святощів» ХІХ — початку ХХ ст., дивна локалізація їх лише у Галичині (етнічну концепцію української нації він називає «галицькою») вражає. На одеській прес-конференції Я. Грицак чітко наголосив, що концепція українства ХІХ — початку ХХ ст. була законсервована у холодильнику, а потім, як несвіжий продукт, висунута на світ Божий у 1990-і як основа для побудови української етнічної нації. Власне, у доповіді під назвою «Хто такі українці і чого вони хочуть?»

Я. Грицак тотально заперечив думки свого прямого попередника М. Грушевського, який у часи Української революції, посилаючись на Т. Шевченка, визначив українців «людьми, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії». М. Грушевський не заперечував, що до українського середовища можуть увійти й особи іншого етнічного походження, але лише в разі їхнього лояльного ставлення до української культури, праці на користь зміцнення культури та державності українців. Свого часу інші національності України не сприйняли цю формулу не через її радикалізм чи складність, а лише через традиційне бажання панувати над малоросами, перетворити їх на етнографічну масу, робочу силу.

Ще одна загальна риса історико-публіцистичних есеїв Я. Грицака, якими він не перестає тішити своїх шанувальників, є радикальне прозахідництво, проповідь ідеї тотальної інтеграції України до європейських структур, НАТО і т. п., разом із запереченням хоч якогось третього шляху для України. Всі внутрішні проблеми України мають вирішуватися за лекалами Заходу майже без врахування дуже суттєвої місцевої специфіки.

Я. Грицак також став відомим як один з послідовних авторів тези про необхідність українців покаятися за свої злочини проти євреїв та поляків під час Другої світової війни, що, за його задумом, полегшить побудову української політичної нації та інте­грацію України в Європу. Відповідно львівський науковець заперечує героїзацію УПА та провідників ОУН, загалом українського національного руху, висловлюється проти увічнення їх видатних виразників у пам’ятниках. А водночас фактично заперечує політику деколонізації історичної пам’яті етнічних українців. Аби не бути голослівним наведемо цитати з одного з новітніх інтерв’ю Я. Грицака: «Бандера может быть региональным героем, но пусть тогда галичане не отрицают право других регионов иметь своих региональных героев. Скажем, в Донецке таким региональным героем может быть Стаханов… Большинство героев не являются образцами моральных добродетелей. Не хотите Стаханова — пусть будет Засядько: мне, признаться, безразлично — я ими так же мало восхищаюсь, как и Бандерой. Мне импонирует другое: в Лондоне стоят памятники и Кромвелю, и королю Карлу, которого он казнил. В Германии считают своими и Бисмарка, и Карла Маркса. То есть там мирно сосуществуют противоречивые символы, которые друг друга исключают, — и таким образом и немцы, и англичане видят свою историю неодноцветно. Мы должны идти таким же путем. А прежде всего: и во Львове, и в Донецке, и в Киеве должны быть памятники тем, кто имеет не региональный, а общенациональный статус, — Шевченко, Франко, Амосову... А украинская история настолько богата и настолько интересна, что в ней найдется много других, более компромиссных символов, чем Бандера или Засядько» (http://www.unian.net/rus/news/news-336255.html). Отже, увічнення національних героїв, згідно з цією позицією, має бути суворо узгоджене з бажанням всіх, у тому числі, треба розуміти, і тих, хто заперечує сам факт існування українців у їх не змалоросіянизовано-хохляцькому варіанті — а це фактично вся політична еліта Півдня та Сходу України.

Рисою праць і виступів Я. Грицака та типологічно подібних до нього істориків є певна поверховість джерелознавчого аналізу, а іноді ригористичність у питаннях, з яких автори не мають ґрунтовних досліджень. Так, в одній зі статей він радикально ствердив, що ОУН — УПА не мала жодної підтримки на Сході та Півдні України, тоді як джерелознавчі пошуки місцевих істориків дедалі більше свідчать про прямо протилежне. Незрозумілими є рішучі тези фахового франкознавця про антисемітизм ОУН. З точки зору археолога, напевно, ви­глядають наївними такі думки Я. Грицака: «Определять этническую принадлежность по горшкам или остаткам домов — это то же, что на основании уцелевших декораций угадывать, о чем шла речь в спектакле, текст которого утерян. Это очень сомнительное по своей научной ценности занятие».

Ще одна риса, яка часто привертає увагу: декларуючи тотальний лібералізм, відкритість до думки іншого, заперечуючи свою непогрішність, історики-ліберали дуже часто демонструють зворотне ставлення, передусім, до прихильників розуміння українців як етнічної нації, тобто націоналістів. Так, учасник однієї з дискусій у блозі Я. Грицака зауважив, що «професор мав би показувати зразки культури навіть тоді, коли його не розуміють недолугі дописувачі без наукових ступенів... Він пише не до науковців, а до усіх. То звідки ці зверхність, самозакоханість, неприкрита похвальба своїми статтями з єхидним «вибаченням»?». Але, як зауважив Я. Грицак у згаданому інтерв’ю, «...те, кто дает лишь однозначные ответы, или недобросовестные историки, или неумные политики. В этой паре плохих историков и плохих политиков для меня наиболее отвратительны те историки, которые цинично изменяют истории ради политики. Историк, а особенно хороший историк, должен быть по другую сторону от власти, выработать в себе твердый хребет и учиться дышать полной грудью, а не сгибаться вслед за каждым посвистом чиновника и тем более в такого чиновника превращаться».

Керуючись цим мудрим реченням, дозволимо собі заперечити основні постулати політичного світогляду

Я. Грицака, презентовані ним в одному з найпроблемніших ареалів для життя українців — Одесі.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент.

м. Одеса.