На сторінках «Одеських вістей» час від часу з’являються публікації про проблеми сучасного села.

Скажу відверто, ця тема у порівнянні з політичними ток-шоу в нашій державі подається досить скромно. Дивлюся на такі масштабні шоу по телебаченню й нібито все те, про що там говорять, найголовніше у нашому житті…

Ні, заперечувати не буду – важливі події на центральних каналах телебачення часом обговорюються. Але коли ж гучно заговорять про село, про сільський район і про нашу землю-годувальницю? Про любов до якої так хвалькувато заявляють усі, серед них і ті, у кого про сільське життя примітивне, «асфальтне» уявлення.

Зрідка правду оголюють: з географічної карти України зникають населені пункти. Підбирається ця проблема й до малих міст, особливо периферійних, із глибинки. Дивно все це виглядає, а тут ще й гасло проголосили: усім до Європи! Не проти – там є чому вчитися, нехтувати чужим досвідом не слід. Але та ж Європа вже давно наші гасла використовує досить ефективно. Старше покоління пам’ятає, як наші високі керівники за радянських часів закликали створити умови для жителів села нарівні з міськими. У нас це, на жаль, не вийшло. У них – так. Суджу за тією ж Німеччиною, де престижно жити поза містом. Там у сільській місцевості – дороги, вода, каналізація, бездоганне транспортне сполучення. А як же наше бессарабське село? Якось виживає: масштабні скорочення робочих місць, зменшення населення та міграція його найпрацездатнішої частини до великих міст та передмість.

Так, локально підтримуються соціальні об’єкти, але в моєму Болградському районі, поки що одному з найгустонаселеніших в області, як і раніше не вистачає місць у дитячих садках, особливо у таких великих селах як Дмитрівка, Олександрівка, Городнє. Потрібне оновлення або спорудження школи в Олександрівці.

На жаль, не вдалося завершити газифікацію району, який ще за радянських часів був лідером у цьому процесі. Жителі сіл Дмитрівки, Олександрівки, Виноградного, Оріхівки, Голиці дотепер з нетерпінням чекають, коли запрацює обласна програма газифікації, і ці великі населені пункти, де живуть від двох до п’яти тисяч чоловік, одержать блага цивілізації.

У наших бессарабських селах люди традиційно любили займатися будівництвом. У кожному сільгосппідприємстві була будівельна бригада. Будівельні підприємства, організації були і в районному центрі. А нині їх не залишилося. Чи об’єктивно це? Зараз, коли щороку один-два мільйони гривень використовуються для ремонту та відновлення об’єктів бюджетної сфери, вважаю, ні. Сьогодні в будь-якому районі є чималі обсяги капітального ремонту будинків, споруд соціальної сфери, приватного сектору, але офіційних будівельних підприємств практично немає. Будівельні бригади чомусь формуються із залученням місцевого населення, але з керівництвом та наглядом за будівельним процесом, як правило, обласними фірмами, підприємствами. На мій погляд, така організація будівництва, ремонтних робіт не об’єктивна, містить потенційну можливість для корупційних схем, тінізації робочих місць та іншого негативу, про який, нарешті, почали говорити із приходом Президента В.Ф. Януковича. Хочеться, щоб реформи наповнювалися ще конкретнішими та активнішими діями у сфері будівництва.

Сьогодні тішать око архітектурні форми особняків у великих містах, приміських районних центрах (на периферії їх – одиниці). І всі практично вартістю із шести– та семизначних цифр. А скільки ж офіційно робочих місць при будівництві цих особняків утримувалося? І скільки прибуткового податку, відрахувань до Пенсійного фонду здійснено? Впевнений, що мізерно мало. То, може, упорядкування будівництва і розпочати з великих міст, обласного центру і його передмість? Можливо, це допоможе відновити будівельні підприємства і в сільських районах. Ініціатива тут повинна належати держподатковим службам, управлінням Пенсійних фондів, центрам зайнятості, правоохоронним органам та іншим органам виконавчої влади.

Відчутним для Болградського ра­йону стало те, що в 2010 році, вперше за останній час, виділено серйозні кошти на ремонт комунальних доріг. Але ці обсяги, знову ж, освоювалися не місцевим райДУ, а іншими, іногородніми підприємствами. Вони навіть за бездоганної якості виконаних робіт ніколи не будуть обслуговувати ці дороги, які то заростають кущами, то буйно горять. А якщо взимку занесе снігом, то місцевій районній владі можна звертатися лише до бідного державного підприємства – райДУ. Можливо, слід розробити програму, спрямовану на зміцнення служби автомобільних доріг – у селах, в районах, та й в області, яка гарантувала б усім учасникам руху допомогу? Щоб місцеві підприємства були б спроможні очищати посадки біля доріг, не допускати пожеж, провадити вчасно ямковий ремонт, гідно утримувати своїх працівників та платити податки. Свого часу будівельна галузь з усіма її недоліками була рентабельною, гідно наповнювала бюджет.

Давно звернув увагу на механізм розподілу обласного бюджету розвитку… Відзначу, що можливості районів у формуванні власних коштів різні. Це й створює дистанцію в темпах розвитку периферійних сіл та районів, збільшує розрив у можливостях підтримки тієї ж бюджетної сфери.

Запропонував би проаналізувати можливості Болградського району, комерційної вартості оренди землі або оренди об’єктів у порівнянні з Овідіопольським, Біляївським, Комінтернівським районами, приморськими містами області. Переконаний, що вони абсолютно різні.

Зникнення сіл, особливо маленьких, депресія периферії буде характерною рисою нашої держави до того часу, доки не з’являться такі ж умови їх розвитку, як у Європі.

На жаль, економіку сільгосппідприємств зруйновано, за останні п’ять років до України почали завозити з-за кордону м’ясо, фрукти, городину, гречку, цукор. Товарна інтервенція виноградних саджанців, самого винограду в Україні ставить і цю галузь у непросте становище. Але ж виноградарство у минулі часи було активним чинником збільшення робочих місць. Без розв’язання цих проблем, без розвитку вітчизняного товаровиробника, про перспективи села теж говорити марно.

Болградський район поліетнічний. Тут найкомпактніше живуть вже близько 200 років болгари, гагаузи, албанці, вони бережуть свою культуру, мову, національні традиції. А що станеться через десятки років, якщо негативні тенденції, особливо помаранчевої п’ятирічки, збережуться?

Цього року буде відзначатися 200-річчя єдиного в Болградському районі албанського села Жовтневого. Років три тому на святі цього села албанські гості з далекого Косово запитали, якими нормативними актами в Україні захищені національні меншини? Я послався на Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», на практику розробки програм щодо підтримки національних меншин. Албанські журналісти докірливо кивнули на Будинок культури, який перебуває в аварійному стані. Так, з районного бюджету було виділено 500 тис. грн на ремонт даху, фойє, але для завершення ремонту глядацької зали коштів не вистачило. Втім, 200-річчя відзначає й гагаузьке село Виноградівка – таке ж унікальне, як і Жовтневе, і тут Будинок культури потребує ремонту. Дуже сподіваюся, що в цих святах візьмуть участь представники обласної державної адміністрації та обласної ради, але попередньо нададуть необхідну підтримку цим унікальним національним меншинам.